Гельмязів: на перетині карти Гійома де Боплана та банкноти Національного банку 2000 року.

Історія цього села, яке колись було сотенним козацьким містечком, охоплює кілька століть і має безліч визначних особистостей.

Істина, хоч і відома, заслуговує на повторення: кожне містечко має свою історію, просто не всі вміють її донести до широкої аудиторії. Деякі населені пункти ще шукають шляхи, щоб заявити про себе, а інші вже починають привертати увагу. Гельмязів – яскравий приклад цього. Є всі підстави вважати, що село вже на шляху до визнання, і незабаром кожен українець, тримаючи в руках нову двохтисячну гривню, згадає, що одне з зображень на ній пов'язане саме з цим містечком. Це стосується нумізматичного втілення останньої мозаїки Алли Горської, яка прикрашає місцевий ресторан "Супій".

(Тут треба нагадати, що Алла Горська - українська художниця та дисидентка, громадська діячка, одна із засновниць та найяскравіших творчих особистостей покоління руху шістдесятництва, одна з перших представниць андерграунду, діячка правозахисного руху 1960-х в Україні. Попри її знакову для України постать, обставини смерті художниці досі не з'ясовані).

АНТИЧНА КАРТА ГІЙОМА ДЕ БОПЛАНА

Укрінформ минулого року вже висвітлював деталі створення мозаїки, тому немає сенсу повторювати цю інформацію. Проте варто зазначити, що за минулий рік процедура надання твору Горської статусу національної спадщини залишилася без змін. Якщо ситуація не зміниться, то незабаром нам доведеться змінювати дизайн купюри через втрачену основу одного з її елементів. Можливо, Національний банк надасть своє вагоме слово в цій справі. А тепер перейдемо до історії села та походження його незвичайної назви, яка може бути незрозумілою для слов'ян.

Письмова хроніка села Гельмязева, яке колись було сотенним козацьким містечком, налічує кілька століть. Деякі історики вважають, що його заснування відбулося ще в XII столітті, проте археологічні дослідження виявили свідчення значно давнішого населення. У долині річки Супій було знайдено унікальний скарб, що датується II століттям нашої ери. Серед артефактів, які були виявлені, також є стародавній човен, вирізьблений з дуба за технологіями того часу, що нині експонується в одному з музеїв Києва.

Керівниця Музею історії села Гельмязева, Любов Педько, представила фрагмент відомої карти Гійома де Боплана, на якій зафіксовано назву латиницею: Ell miazow. Помилка виключена - це поселення розташоване на правому березі річки Supoi; неподалік на північному заході можна знайти Pereaslaw, а на півдні, зовсім близько, - Piesczana (сучасне село Піщане в Золотоніському районі). Але звідки ж походить назва "Ельмязів", якщо навколо переважають слов'янські топоніми?

Існує безліч версій і теорій щодо походження назви, які включають як лінгвістичні пояснення, так і народні міфи. Одна з версій стверджує, що первісна назва населеного пункту звучала як "Єльм'ясто", що означає "місце ялин". За легендою, у цій місцевості колись розташовувався величезний ялиновий ліс. Існує також оповідь про двох козаків на ім'я Гель та Мяз, які, нібито, прибули сюди на човні. Крім того, висловлювалися припущення про тюркське коріння назви, пов'язане з ім'ям хана або козака на прізвище Ельмаз, що в перекладі означає "алмаз".

Проте, місцеві дослідники вважають цю версію недостатньо аргументованою. Вони висловлюють припущення, що ситуація може бути значно простішою: у давні часи чиновники та літописці, за винятком деяких, не завжди відзначалися, м'яко кажучи, належною уважністю при переписуванні текстів своїх попередників. Крім того, правила написання назв, що складаються з двох слів, не були чітко прописані. Тому "Ель мязов" цілком могли записати як одне слово, при цьому надавши назві своє власне звучання.

Появу літери "Г" пов'язують з періодом після входження цієї території до складу Російської імперії. Російські стряпчі поступово трансформували її у "Гельмязов". А українці, згідно з національним правописом, уже замістили літеру (і звук) "о" на "і". Вийшло - "Гельмязів". А взагалі скільки в Україні сьогодні топонімів, походження яких досі не з'ясовано! Далеко ходити не треба - у тій же Черкащині досить подібних загадок. Хіба що деякі більше на устах, ніж поки що маловідоме село Золотоніського району. Утім, це не надовго, до того ж не самим лише "Птахом" славне українське село.

СЛАВНИЙ РІД ЛИЗОГУБІВ: ВІД "ВОРОВЦІВ" КОЗАЦТВА ДО ГЕТЬМАНСЬКОЇ ВЛАДИ

З Гельмязева починається відомий рід Лизогубів, який подарував Україні кількох козацьких полковників (навіть одного наказного гетьмана). Крім військової царини, представники роду відзначились на ниві української культури: Якову Юхимовичу небезпідставно приписують авторство "Лизогубівського літопису" (перша половина XVIII ст.). Засновником української фортепіанної музики вважають Олександра Івановича Лизогуба (1790-1839 рр.). Ще один з роду (Семен Семенович) є прадідом Миколи Гоголя. Його донька Тетяна у 1776 році вийшла заміж за Опанаса Гоголя-Яновського, а їхній син Василь став батьком класика.

Значний внесок в українську культуру ХІХ століття зробив Андрій Іванович (рідний брат композитора). Він товаришував із Тарасом Шевченком, надавав йому підтримку навіть тоді, коли той потрапив під царські репресії, попри заборону Миколи І писати й малювати поетові, зумів передавати йому не лише гроші, а й папір і малярське приладдя. Він і сам непогано малював.

Ця гілка династії, вірогідно, завершилася на дітях Андрія Івановича. Старший, Дмитро, пішов шляхом революціонера. Став одним зі співзасновників радикального таємного товариства "Земля і воля" (задля точності: це була вже друга організація з такою назвою; перша існувала на півтора десятиліття раніше). Побратими замишляли ліквідацію государя-імператора; Лизогуб прямої участі в теракті не мав брати, але витратив на організацію приблизно 200 тисяч рублів. А коли його всадили на лаву підсудних, пощади не просив і писати прохання про помилування після оголошення вироку відмовився. Його разом з двома іншими подільниками повісили на скаковому полі біля Одеси 22 серпня 1879 року. Через чверть століття Лев Толстой написав оповідання "Боже та людське", в якому вивів Дмитра під іменем Анатолія Світлогуба. Чому не написав одразу після страти? Мабуть, тому, що саме в той час у Льва Миколайовича відбувались релігійні "искания". А тут, у 1905-му, почалась революція: вбивства, "столипінські краватки"... "Не могу молчать!".

Рідний брат Дмитра, Федір Андрійович, пережив українську революцію. Він був помітною фігурою в земстві, а під час своєї тривалої діяльності на посаді голови Полтавського губернського земства ініціював будівництво відомої будівлі земської управи, де нині розташовано Полтавський обласний краєзнавчий музей. Федір також виступив ініціатором встановлення пам'ятника Іванові Котляревському в Полтаві, що зібрав представників української інтелігенції, включаючи гостей з-за кордону. Варто зазначити, що гетьман Павло Скоропадський спочатку запропонував Федору Андрійовичу посаду міністра внутрішніх справ, а згодом і прем'єр-міністра, але він відмовився від цієї пропозиції після підписання гетьманом "федеративного" договору з Денікіним.

Династія бере свій початок від простого козака Кіндрата Кобизенка, який служив у Гельмязівській сотні Переяславського полку. У таких життєписах засновник зазвичай постає майже як міфічна особа. Згідно з однією з версій, Кіндрат здобув свою популярність завдяки активній підтримці Богдана Хмельницького під час козацько-польської війни. Проте місцеві краєзнавці в Гельмязеві мають іншу точку зору. У буклеті, виданому Краєзнавчим музеєм Гельмязівщини, Центром роботи з обдарованими дітьми та Публічною бібліотекою сільради, стверджується, що після поразок козацьких повстань у 1630-х роках Кіндрат вирушив на Дон, де його обрали отаманом так званих "воровських козаків", в основному вихідців із Лівобережної України. Ці козаки отримали таку назву через те, що вели грабіжницьку діяльність на Волзі та Каспії, завдаючи значних збитків московсько-іранській торгівлі. Згідно з цією версією, Кіндрат не уникнув лиха – його захопили московити і стратили в Терському городку на очах перського посла. Проте його сини, Іван та Яків, зуміли досягти успіху в козацькому війську.

ДОНЬКА І СЕСТРА ПРЕЗИДЕНТІВ

На відміну від своїх попередників Лизогубів, які в основному були пов'язані з родовим маєтком у Седневі на Чернігівщині, Наталя Андріївна Лівицька-Холодна з'явилася на світ у Гельмязеві у 1902 році.

Вже не зможеш дістатися до Гельмязова.

деякий час застрягнеш у болотистій канаві,

і не вибереться з нього, покрита маззю.

Твоя колісниця, духовний банкрут...

Андрій Миколайович Лівицький, батько Наталі, займав важливі позиції в уряді Української Народної Республіки, зокрема був міністром юстиції та заступником голови Ради міністрів. Зрозуміло, що після невдачі української революції його дочка змушена була покинути батьківщину. Але замість того, щоб вирушити до Польщі, де оселився її батько, вона обрала Чехословаччину. Швидко здобула популярність серед представників так званої Празької школи поезії, зокрема зав'язала близькі стосунки з поетом Євгеном Маланюком, чия пристрасть до Наталі практично довела його до крайнощів.

Цій поетесі, на жаль, приділяють зовсім небагато уваги. Проте вона безумовно заслуговує на визнання як одна з яскравих зірок в пантеоні українських поетів.

Просто вір, будь наполегливим, вір і пам'ятай:

Колись з весною прийде зміна

І відновиться твоя яскрава земля,

Що звучить яскраво як "Україна".

Збірка "Сім літер", видана у 1937 році.

Наші земляки, самостійно та на основі волонтерських внесків, видали збірку віршів Наталі Лівицької-Холодної (також відомої як Наталка Волошка) під назвою "Господні Терези". Ось один з віршів, що має майже автобіографічний характер:

У серці проникають леза ножів,

серце розірване навпіл...

Поможи мені, Господи, поможи!

Не дозволяй собі загинути на перехрестях життя!

...А мені по чужих світах,

під вказівками нової Європи,

сниться все, що у Неї, там,

стопы покрылись глубокими ранами.

А мені під паризьким мостом

чи в понурих шільйонських мурах

Усе - о, Боже! - вогняним знаком.

Rue Racine, Monparnasse, Петлюра.

25 травня 1926 року на перехресті вулиці Расін і бульвару Сен-Мішель було скоєно вбивство Симона Петлюри. Після цього керівництво Директорії УНР перейшло до його найближчого соратника Андрія Лівицького, який був батьком її. У той час він обіймав посаду президента УНР в екзилі. У 1967 році цю ж посаду зайняв її брат Микола.

Наталя Андріївна провела значну частину свого життя в Сполучених Штатах. Вона активно брала участь у діяльності Союзу українок Америки. На жаль, її життя завершилось у 2005 році в Канаді.

Річка Супій та інші значні локації

З Гельмязевом кореспондента Укрінформу знайомили Любов Педько, її попередник на посаді очільника Музею краєзнавець Сергій Черненко і директорка Центру розвитку творчості та роботи з обдарованими дітьми Лариса Глоба. Спочатку показали Музей, де його керівникам вдалося зібрати непогану колекцію експонатів, яка постійно збагачується. Взагалі для наших сіл є рідкістю, коли для музею виділяють окрему будівлю. Тут вона виділена і доволі щільно заповнена, зокрема й автентичними артефактами. Зрозуміло, окремий стенд представляє династію Лизогубів.

У цьому селі, крім мозаїки Алли Горської, розташована й інша важлива архітектурна пам'ятка — Свято-Троїцька церква. Цю споруду збудували в 1841 році в стилі неокласицизму. Фінансування будівництва забезпечив місцевий козак Федір Савенко. У своїй молодості він жив у бідності, але згодом став заможним завдяки бджільництву. Існувала легенда, що Савенко знайшов захований скарб, за який найняв відомого архітектора Василя Стасова, який створив багато значних будівель у таких містах, як Москва, Санкт-Петербург і Царське Село. Проте Черненко спростував цю версію, зазначивши, що статки від бджолярства дозволили козакові обійтися й без додаткових фінансових джерел.

Проте церква стала фінальним етапом нашої прогулянки. Після відвідин музею ми вирушили тією ж вулицею до річки Супій, назва якої красується на фасаді ресторану з уже відомою мозаїкою. Поруч з музеєм знаходиться велична будівля торгової установи, яка могла б стати прикрасою вулиці будь-якого районного центру. Ми пройшли повз територію колишнього промислового комбінату. У минулі часи тут виготовляли лимонад, цукерки та ковбаси, які "розвозили по всьому району". Наразі функціонує лише олійниця, і щойно на полях достигає соняшник, місцеві жителі починають приносити сюди насіння. "Запах неймовірний...", - зазначають мої гіди.

Уже біля виходу зі села Любов Миколаївна показала на вулицю, яка вела кудись углиб приватної забудови:

Це місце називається Кут. Тут, неподалік, мешкав Іван Кобизенко-Лизогуб. Кут розташовувався вздовж річки Супой, і саме тут виникло перше поселення. Будинки зводилися безпосередньо біля води, але з часом річка відійшла від них.

Поруч з мостом у Гельмязівці спогади охопили їх, наче туман.

- Підходимо до річки Супій, місця, де всі випускники приходять зустрічати сонце, - каже Лариса Іванівна. - На мосту. І діти наші приходили сюди. Тільки ж не така річка була. Зараз зовсім вже жах, і все.

- До речі, наш Супій – це ж штучний канал, - зітхнув Сергій Володимирович. - Це рукотворне русло. А ось тут, де Піщане, люди відмовилися віддати землю під канал.

Дійсно, на карті можна помітити, що річка тече в явно штучному руслі з майже ідеально прямими ділянками, а лише на території Піщанської громади вона знову починає вигинатися. Нижче мосту течію стримує подібне до шлюзу спорудження. У цій частині річка щільно заросла ряскою, серед якої пробиваються квіти лілій. Далі ж вона вже вільно пересувається між невеликими валунами.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

На шляху до храму зав'язалася невеличка дискусія на релігійну тему. Коли прозвучало запитання про належність Свято-Троїцької церкви, Лариса Іванівна, з певною часткою виклику в голосі, відповіла:

- Української православної церкви. Але це не заважає священнику бути патріотом. У нього на території створено ковальський двір, там збираються ветерани, волонтери й кують для фронту різні металеві вироби. А матушка збирає продовольство і возить його нашим бійцям. А взагалі прихожани звикли довіряти своєму батюшці...

Справді, біля церкви, під широким навісом, розмістилось різноманітне ковальське причандалля, а сам "цех" прикрашений прапорами із написами "167", "Чорні запорожці" і навіть латиною "Dei gratia" ("Божа благодать"). Під стріхою є ще кілька прапорів, але вони скручені, очевидно, щоб не заважати ковалям заходити всередину.

...Таке трапляється в населених пунктах, що зберегли спогади про своє козацьке минуле.