Гаврило Миницький: особа з незламним характером

Одна ситуація призвела до наступної.

Про тих, хто пішов у засвіти, кажуть: мертві мовчать, бо все, що могли, мусили й хотіли, вже сказали за свого життя. Воно то так, одначе незрідка їхні голоси відлунюють для нас у ними ж свого часу мовленому-написаному, у спогадах очевидців, у переданні, в архівних документах, як-от цей. Перед моїми очима - архівно-кримінальна справа №13124-С, що зберігається в галузевому архіві СБУ в Полтавській області, одна з багатьох, що розповідають про трагічну долю жителів села Рашівки, які після жовтневого перевороту, а особливо в час Голодомору і Великого погрому, як уся Україна (за винятком тих українських земель, які не потрапили в орбіту російської імперії), потерпали під безжальним пресом людиноненависницького кремлівського режиму.

7 жовтня 1937 року тимчасовий виконувач обов'язків начальника Гадяцького районного відділу НКВС молодший лейтенант держбезпеки Данилець, розглянувши свідчення "колишнього члена контрреволюційної організації" Попова, виокремлені зі слідчої справи за звинуваченням Хоби (очевидно, правильне прізвище Коба, бо в інших справах благочинний з Гадяча проходить саме під таким прізвищем), Передерія та інших жителів Гадяцького краю, ухвалив приєднати свідчення Попова до нової кримінальної справи (на той час за № 249) стосовно Миницького Гаврила Порфировича, звинувачуваного за статтею 54-10, ч. 1 КК УРСР (антирадянська агітація та пропаганда). Як бачимо, одна справа, сфабрикована енкаведистами, неухильно тягнула за собою іншу - здається, гриби в лісі після дощу не розмножуються так швидко, як плодилися тогочасні гебістські підозри і звинувачення стосовно українців, яких совєти вважали поголовно ворогами системи.

Перед цією подією відбулася інша, що сталася рівно рік тому - 4 вересня 1936 року. Тоді старший лейтенант державної безпеки Березинський проводив допит Георгія Івановича Попова, який зізнався, що був членом контрреволюційної організації, що діяла під керівництвом благочинного Хоби з 1927 року. За його словами, до складу організації входили: сам Хоба Петро Георгійович (який вже був заарештований), а також Передерії Яків Андрійович, Тимофій Андрійович, священники з Лютеньки Грицина Максим Якович, Іващенко Леонтій, Огризько Іван, священник з Веприка Ківшик Григорій, священник із Книшівки Кутовий Михайло, колишній полковник Липовець Карпо Андрійович, кустарі Боцула Харитон Антонович, Голуб Георгій та інші — всього 30 осіб, серед яких також був священник з Рашівки Миницький Гаврило.

На запит про цілі, які ставила перед собою організація, Попов зауважує, що вона мала "фашистську" природу: "Ми очікували на прихід Гітлера, тобто на окупацію України німцями, щоб влаштувати повстання в тилу під час інтервенції". Далі слідують стереотипні самообмови: "вербували противників радянської влади серед колишніх багатіїв", "поширювали чутки про прихід Гітлера", а також, що "радянська влада багато обіцяє, але нічого не виконує", "агітували населення проти колективізації та машинізації, збирали свідчення про настрої селян". Чи дійсно це говорив Попов, або ж він був змушений під тиском підписати ці слова — це залишається лише припущенням. Проте одне ясно: слова, виголошені або написані кимось і підтверджені іншими, можуть мати таку ж руйнівну силу, як і кулі. Наприклад, такі висловлювання: "Я приїхав до Гадяча в 1927 році, і в тому ж році Хоба залучив мене до контрреволюційної організації. Коли вона була створена, я не знаю, але вважаю, що це сталося з моменту встановлення радянської влади в Україні". "Члени організації збиралися у квартирі Хоби під приводом нібито благодійної діяльності для вирішення церковних питань <...> обговорювали стратегії контрреволюційної роботи, планували, як організувати навколо себе незадоволених радянською владою людей. Хоба давав вказівки щодо вербування та залучення надійних осіб до організації". "Хоба стверджував, що після приходу Гітлера він прийме сан єпископа і очолить духовенство".

Совєти принесли на українські землі свою "віру", прагнучи повністю знищити все, що пов'язане з християнською традицією. Це було особливо актуально, враховуючи, що Москва пам’ятала про прагнення українських вірян мати власну церкву, зокрема про Українську Autocephalous Православну Церкву та митрополита Василя Липківського.

В Україні наразі лише незначна частина людей, які не можуть або не бажають усвідомити, що СРСР був тоталітарною імперією (так само, як і сучасна Росія), дотримується цього погляду. Це, переважно, особи без критичного мислення або ж ті, хто підтримує концепцію "русского мира" та існуючий терористичний режим, чий світогляд ґрунтується на кримінальних інстинктах та практиках геноциду, що ми продовжуємо відчувати на собі й досі.

Тримався і тримається дотепер кремлівський режим на нечуваній жорстокості і безмежній цинічній та винахідливій брехні. Хіба не втовкмачували нам свого часу в голови, починаючи з дитсадкового віку й жовтенятських років, начебто Ленін, ініціатор Жовтневої революції (а насправді - перевороту), був миловидною доброю дитиною "із чолом високим та ясним", а в дорослому віці - чуйним керівником, що напував чаєм простих селян, прибулих до нього на розмову з російської глибинки. Однак історикам відомі інші факти, що свідчать: творець тоталітарної держави був жорстоким кровожерним фанатиком. Ось його лист від 1 травня 1919 року до головного чекіста Фелікса Дзержинського: "Необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать как контр- революционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше". Що вони й чинили - ретельно і, ясна річ, нітрохи не дбаючи про докази. Справа проти Гаврила Миницького - лише одна краплина в океані несамовитої жорстокості та божевільного бажання перекроїти світ на світ без Бога.

Певний досвід роботи з архівно-кримінальними справами підказує, що найменше брехні й фальсифікацій містять зазвичай саме анкети (хоча й там не обходиться без перекручень та умисного замовчування).

Розпочнемо з анкети затриманого, яка свідчить про те, що Гаврило Миницький народився 24 березня 1883 року. Однак, остання цифра викликає сумніви, оскільки в довідці сільради вказано, що його вік становить 54 роки, що означає, що справжній рік народження - 1887-й. Він походив з містечка Сміла, яке розташоване у Смілянському районі. Проте, його катівники в погонах змінили назву на Смєлоє і зазначили Чернігівську область, що також викликає питання, адже місто Сміла знаходиться на Черкащині. На Чернігівщині ж існувало лише два невеличкі села з такою ж назвою, одне з яких вже не існує. Гаврило був учителем за професією, а також служителем культу. До революційних подій працював у навчальних закладах, закінчивши духовну школу. Походив із родини священнослужителів, оскільки його батько був псаломником. Його дружина, Ганна Захарівна, на момент арешту мала 46 років.

Завважмо: не священник, не настоятель котроїсь церкви, а "служитель культу" - і неодмінно з негативною конотацією. Якого культу? І пишуть це направду служителі культу - ленінсько-сталінського.

А їм підспівують деякі перелякані селяни. 4 серпня 1937 року гебіст Виноградський допитав трьох рашівців: Нагацького Федора Антоновича, 1905 р. н., колгоспника колгоспу "Шлях заможнього життя" (дружина Марія Аврамівна, 33 роки, син Микола, 10 років, дочка Галя, 7 років), Олійника Федора Павловича, 1918 р. н., той же колгосп (неодружений), Борисенка Семена Григоровича, 1893 р. н., той же колгосп (одружений, має на утриманні трьох осіб). На запитання, чи знаєте ви Гаврила Миницького і що вам відомо про нього, ці троє свідчать майже однаковими словами (або ж боягузливо підписують протокол під тиском, що більш імовірно). Нагацький стверджує, що "оскільки церкву в Рашівці, де служив Гаврило Миницький, закрили [треба думати, що йдеться про Різдвяно-Богородичний храм колишнього сотенного містечка, розташований на території колишньої допоміжної школи, бо Успенський храм у центрі села войовничі атеїсти закрили значно пізніше. - Т. Д.], то він ходить по колгоспних дворах і веде скажену агітацію серед колгоспників, спрямовану проти радянської влади і [за] зрив роботи в колгоспі". Конкретизуючи "скажену антирадянську агітацію" Миницького, свідок каже, що той "агітує, щоб хрестили дітей", адже "нехрещена дитина - це антихрист", якого "після зміни влади в недалекому майбутньому неодмінно знищать. Не пам'ятаю точно, якого числа, у травні 1937 року в час полільної компанії [так і написано, з літерою о] Миницький Кирило [замість Гаврило, видно, писар недочув] ходив по квартирах колгоспників [зроду-віку не називали селяни своїх хат квартирами, це ще раз підтверджує, що писалося не те, що свідки казали, а те, що запотребилося людям у погонах] і агітував, щоб улаштувати молебень про дощ <...> правління колгоспу і бригадири, побачивши, що нема на роботі колгоспників, які піддалися агітації Миницького, відразу ходили по квартирах і запрошували на роботу [як по правді сказати, то виганяли на роботу в полі совєцьких рабів] <...> Миницький у якийсь час з'явився на бригаді № 2 і загітував частину колгоспників, які покинули роботу і пішли з ним до колодязя, розташованого неподалік бригади, і почав провадити молебень, чим зірвав у цей день прополку цикорію. Після молебню, випивши горілки, приготовленої невідомо ким, Миницький почав відкрито агітувати колгоспників про відкриття церкви і подання заяви в Київ".

Федір Олійник в той же день доповнює свідчення свого односельця схожою історією про молебень, додаючи важливу деталь: "Після завершення молебню Миницький роздавав кожному з присутніх пляшку свяченої води. Потім відбулася випивка й танці біля колодязя <...> частина колгоспників піддається впливу Миницького та хрестить своїх немовлят".

Семена Борисенка викликали на допит через понад місяць, 10 вересня, коли отець вже перебував за ґратами. Цей свідок також підтвердив факти контрреволюційної пропаганди з боку Миницького, зазначаючи, що той "агітуючи, говорив: 'Хрестити дітей - це обов'язково, адже в Законі Божому сказано, що радянська влада не триватиме довго'". Він малює негативну картину епізоду з молебнем про дощ біля колодязя, неминуче згадуючи про пиятику й танці. Також свідок нагадав про випадок, що трапився десять років тому: "У процесі реалізації державного позики у 1927 році Миницький, виступаючи проти підписання колгоспниками на позику, заявляв: 'Підписуватися не обов'язково, краще ці кошти, які підуть на чиєсь добробут, - критикуючи партійних лідерів і радянську владу, - витратити на утримання святих [оскільки освічена людина, колишній вчитель, не могла б висловлювати такі нісенітниці, напевно, він мав на увазі підтримку українських святинь] і ремонт церков'".

Довідка, видана сільською радою, свідчить, що Мініцкий Гаврило Порфирович, житель села Рашівка і представник релігійної громади, який має 54 роки, займається антирадянською діяльністю. Під час сільськогосподарських робіт він організував обряди водохрещення, запросивши колгоспників, що призвело до зриву прополки цикорію. Також він намагається залякати колгоспників, говорячи про можливу зміну влади. Що стосується його родини, то вона складається з дружини Ганни Захарівни, 47 років, а також двох синів: Олександра, якому 21 рік, і Ягора, якому 18.

Розглянувши матеріали справи в прискореному порядку, молодший лейтенант держбезпеки Глущак уже 7 вересня ухвалює рішення про затримання "соціально небезпечної особи" – Миницького Гаврила, якого відправляють до Лубенської в'язниці. Прокурор Гадяцького району Писаренко без жодних затримок (адже все працює як годинник!) підтверджує обране рішення. Під час арешту та обшуку, що відбулися 7 вересня (понятими виступили Куликов Дмитро Архипович і Качан Петро Степанович, такі прізвища в Рашівці важко знайти, тому виникає підозра, що поняті були привезені з райцентру), було вилучено дароносний хрест, журнал засідань церковної ради, якусь книгу та різноманітне особисте листування.

Одинадцятого вересня - перший допит. Нечасто у справах 1937 року можна зустріти такі непохитні відповіді.

Поділіться, будь ласка, моментом і обставинами, які призвели до вашої участі в контрреволюційній групі, очолюваній священиком Хобою.

У контрреволюційній організації Хоби мене ніхто не залучав, і я не мав жодних зв'язків із самим Хобою.

Вам було озвучено свідчення члена контрреволюційної групи Попова. Припиніть заперечувати, слідство потребує від вас чесного визнання.

В процесі розслідування стверджую, що я ніколи не був членом контрреволюційної організації Хоби.

Ви мали зустріч з Хобоєм.

- Так, зустрічався, приблизно 1928 року до 1933-го, але вкрай зрідка.

Де ви перетиналися з ним?

Завжди я натрапляв на нього на базарній площі Гадяча. Наші зустрічі відбувалися випадковим чином. Я ніколи не заходив до його квартири, і він жодного разу не був у моєму домі.

Які з священників, згаданих Поповим, навідували ваш дім?

З прочитаного списку священнослужителів жоден не завітав до мого дому, хоча я всіх їх добре знаю, хоча й рідко з ними зустрічався. Священик Кривошей відвідував село Рашівка, виконував обряди, проте у моєму домі так і не з’явився.

- Ви не зізнаєтесь. Вам зачитали покази свідків Нагацького, Олійника, Борисенка, які підтверджують контрреволюційну діяльність, що її ведете серед населення, що ще раз засвідчує вашу належність до контрреволюційної організації Хоби. Слідство наполягає дати правдиві свідчення.

Ще раз наголошую слідству, що я не був членом контрреволюційної організації Хоби, не здійснював контрреволюційної агітації серед населення і фактично вважаю себе невинним.

Що надавало йому мужності залишатися непорушним перед жорстокістю ненависних катів? Що підтримувало його у боротьбі з демонами слабкості? Чи була це віра? Чи, можливо, почуття гідності? Або ж зневага до загарбників? Напевно, все це вкупі.

Обвинувальний висновок не забарився, його винесено вже 14 вересня: Миницький Гаврило Порфирович мав тісний зв'язок із контрреволюційною фашистською організацією і її керівником Хобою, будучи вороже налаштованим до чинного ладу, вів серед колгоспників контрреволюційну агітацію, спрямовану проти колективізації, хлібопоставок та інших радянських заходів, також вербував колгоспників у релігійну общину і поширював різні провокаційні чутки. Справу скерувати на розгляд судової трійки УНКВС у Харківській області.

Вирок було винесено 19 вересня: призначено розстріл, а також конфіскацію особистого майна. 19 жовтня комендант харківського відділу УНКВС Зельоний, прокурор Дьомін і начальник спецкорпусу № 1 Кашін, керуючись наказом заступника начальника УНКВС Харківської області капітана Рейхмана, здійснили виконання рішення трійки. Вбивці, прибічники Москви!

Чистою, не заплямованою самообмовою і доносом на інших, відлетіла душа цього мужнього чоловіка в небо, до Бога, в чиї заповіді він вірив непорушно.

У квітні 1989 року Рашівська сільрада повідомила полтавським кадебістам, які провадили реабілітацію жертв політичного терору, що Миницький Гаврило жив у Рашівці до 1937 року, був арештований і засуджений, після відбуття покарання в село не повернувся. Яка гірка іронія! Він і не міг повернутися з того світу.

4 травня 1989 року Гаврила Миницького реабілітовано. Близьких родичів встановити не вдалося. Мабуть, їх ніхто пильно й не шукав. У Рашівці Миницьких справді не знайти, але ж у репресованого священника було два дорослих сини - Олександр і Ягор, певно, діти з матір'ю після того, як "найгуманніша у світі" влада забрала в них чоловіка й батька, перебралися з Рашівки деінде, можливо, родина повернулася в батьківське село (чи місто) або ж загубилася на широких українських просторах у пошуках долі легшої від тієї, яку приготувала українським священникам радянська окупаційна влада, скерована жорстоким ленінським наказом і розперезана сталінським свавіллям. Хочеться вірити, що в синів Гаврила Миницького народилися діти, а в тих - свої діти й онуки. Вони по праву можуть пишатися своїм непохитним предком.