Дві зимові пори війни в Києві: 1942 та 2026.

Як місто та жінки однієї родини витримували холод, війну й брак електрики під час окупації та обстрілів з боку російських військ.

Домінікія Слуднова до окупації Києва 1941 року очікувала на появу дитини. У липні 1941 року в неї народилася первістка. Жінка лишалась у місті, розділяючи долі сотень тисяч мешканців, кинутих напризволяще без засобів до існування. Коли Київ був окупований 14 вересня німцями, чоловік Домінікії, водій, за розпорядженням керівництва перейшов у підпільний статус. Його заарештувало гестапо практично одразу після взяття Києва під контроль. Доля Івана була вирішена - чоловіка розстріляли у першій хвилі страт у Бабиному Яру.

У родинних переказах Домінікія розповідала, що з немовлям на руках вона оббивала взимку 1941 року пороги військової комендатури. Під час одного з таких візитів до неї підійшов німецький офіцер, який говорив "матка, матка, іді, іді", виганяючи її з території. Втім, німець швидко засунув руку в дитячий сповиток. Вже вдома жінка знайшла у дитячих пелюшках гроші. Це дозволило їй протриматись в окупації певний час. Цей випадок став родинною легендою, яку жінка переповідала і дітям, і онукам.

Саме історія виживання матері холодного 1941 року допомагає нині Надії Качалці, другій дочці Домінікії, переживати російські удари й холодну київську зиму 2026 року. Сьогодні 76-річна Надія Сергіївна у багатошаровому одязі гріється біля ледь теплих батарей. Вона вигулює собаку, піднімаючись і спускаючись без ліфта на 6-й поверх, і радіє можливості підзарядити мобілку та лампу в магазині, де світло й тепло, попри 12-годинні відключення електроенергії.

Незважаючи на всі труднощі, жінка здатна діяти самостійно і відзначає, що досвід її матері стає для неї важливим джерелом підтримки. "Вони пережили значно складніші та суворіші умови, які не йдуть у жодне порівняння з тими, що є зараз", - зауважує пані Надія.

Співрозмовниця відчуває шкоду за тим, що не встигла запитати маму, поки та була жива, про всі нюанси її життя. "Мама не ділилася всім, можливо, їй не хотілося згадувати про свій досвід", - ділиться вона своїми думками.

Справді, радянська історіографія акцентувала увагу на великих подіях, при цьому майже не торкаючись повсякденного життя простих людей. У результаті, у радянському історичному наративі виникло безліч міфів та легенд, пов'язаних з окупаційним періодом Києва. Це стосується як "підірваного нацистами" Хрещатика (насправді все було інакше), так і футбольних "матчів смерті" та розстрілу гравців, які також є продуктом радянської пропаганди.

Подвиги радянських героїв вивчали напам'ять у школах, а от питання, чому так швидко був окупований Київ чи як жилось киянам без світла, опалення і харчів, тоді навіть не порушували. Тривалий час існували лише спогади, які передавались із вуст в уста. Лише у 90-ті почали з'являтись книги спогадів, де фіксували побутові історії виживання киян у холодні 1941-1943 роки.

ДЕМОНІСТИКА

У 1939-1940 рр. населення Києва зростало: за переписом 1939 р. у місті було близько 847 000 мешканців, а вже наступного 1940 року оцінка демонструвала 930 000 людей (у тому числі велика частина євреїв) - це перед війною. Восени 1941 року в місті залишилося орієнтовно 400 000 людей - після мобілізації до армії (приблизно 200 000) та евакуації (близько 325 000 перед боєм). За деякими оцінками, до листопада 1943 року кількість мешканців ще значно зменшилася (за іншими джерелами - навіть до десятків тисяч), але в цьому питанні є різні оцінки; точних архівних підрахунків на рівні сучасної демографії у відкритих джерелах немає.

Як і в 1941 році, визначити точну чисельність населення Києва під час війни вкрай важко. Наразі фахівці використовують непрямі методи: статистику мобільних операторів, дані навігаційних сервісів та обсяги пасажирських перевезень. Ці оцінки лише приблизно відображають реальний стан справ, адже альтернативних джерел наразі немає, а останній повноцінний перепис населення проводили давно.

За такими оцінками, восени 2025 року в Києві фактично проживало близько 3,6-3,8 мільйона людей. Це більше, ніж офіційна кількість зареєстрованих мешканців. Столиця залишається місцем концентрації роботи, гуманітарної допомоги, лікарень і відносної безпеки, тож сюди повертаються після деокупації територій та тимчасового виїзду кияни, а також внутрішньо переміщені особи.

Проте, після російських атак на теплоелектроцентралі та енергетичну інфраструктуру в січні, місто знову стало порожніти. Міський голова Віталій Кличко, закликаючи мешканців виїжджати, повідомив, що Київ залишили від 400 до 500 тисяч осіб.

Однак, такі заклики ефективні лише в тому випадку, якщо інфраструктура готова забезпечити виїзд жителів до підготовлених зон, де вони можуть працювати віддалено і без електропостачання. Для працівників соціальної сфери — зокрема лікарів, вчителів, соціальних працівників, електриків і продавців — покидання своїх робочих місць означає занурення Києва в безлад. Таким чином, на початку 2026 року в столиці могло залишатися приблизно 3,1-3,3 мільйона осіб, але ця цифра постійно змінюється: деякі виїжджають на кілька тижнів, інші повертаються, керуючись наявністю тепла, світла та безпеки.

ПОГОДА: ВИПРОБУВАННЯ ХОЛОДОМ

Зима 1941-1942 років у Києві дійсно відзначалася суворими морозами та значними снігопадами, що підтверджується як метеорологічними даними, так і численними свідченнями місцевих жителів, звітами німецьких військових та документальними фотографіями. Відповідно до метеорологічних спостережень, грудень 1941 року виявився холоднішим за звичайні кліматичні показники, адже сніговий покрив утворився вже наприкінці листопада і залишався на землі до самої весни. У певні періоди температура падала до -20 °C і нижче, зокрема, січень 1942 року став відомим як один з найхолодніших місяців цієї зими.

Проте, для мешканців Києва вирішальним фактором стала не лише низька температура, але й поєднання холоду із відсутністю належної міської інфраструктури. Багато будинків не мали централізованого опалення, електричної енергії чи стабільного водопостачання. У тих, де існувало пічне опалення, його ефективність залежала від запасів дров, які доводилося добувати самостійно — розбираючи огорожі, старі сараї, меблі, а згодом навіть частини покинутих будівель. Спогади про зиму 1941-1942 років часто малюють Київ як місто, затягнуте димом, де вранці над кварталами піднімалися сизі хмари від саморобних буржуйок.

Фотографії окупованого Києва зображують глибокий сніг на вулицях, неочищені тротуари та людей, які змушені пересуватися вузькими стежками, протоптаними серед заметів. Міські служби практично не функціонували, і сніг не прибирали систематично. Це значно ускладнювало пересування, особливо для жінок з дітьми та літніх людей. У багатьох спогадах зима описується як тривала й виснажлива: люди носили кілька шарів одягу і навіть спали в одязі. Варто зауважити, що для киян це була перша зима під час війни та окупації, без попереднього досвіду чи адаптації. Тому вона залишилася в пам'яті як особливо тяжка, коли до морозів додавалися голод, страх і невизначеність.

Зиму 2025-2026 кияни вже зараз асоціюють із звуками гудіння генераторів. Це стало символом воєнного Києва: постійний гуркіт і дим. Метеорологічні умови зими 2025-26 років у Києві виявилися особливо помітними не лише для синоптиків, а й для всіх, хто переживає часи війни та енергетичних обмежень. За прогнозами метеорологів, морози були в межах звичайних кліматичних показників, проте їхня тривалість і інтенсивність перевершували всі очікування. У середині та наприкінці січня 2026 року температура повітря в Україні неодноразово опускалася до -17...-20 °C і нижче. Такі температури стали частиною ширшого арктичного вторгнення, що принесло холодне повітря.

Кліматологи підкреслюють, що зими XXI століття стають не лише холодними, а й непередбачуваними — з різкими коливаннями температури від плюсових до дуже низьких значень за короткі проміжки часу. Це явище викликане глобальними змінами клімату, зокрема, нестабільністю арктичного вихору, про що вже детально інформував Укрінформ. Ворогами були передбачені морози, щоб мати можливість завдавати точкові удари по великих містах. Складна ситуація з енергозабезпеченням ускладнюється відключеннями опалення, труднощами з водопостачанням та низькою ефективністю роботи міських служб, відповідальних за прибирання снігу та утворення ожеледі.

Надія Качалка порівнює: "У нас зараз більш-менш нічого ситуація. Важко порівнювати й говорити щось конкретне з тим часом, але зараз можна вийти зарядити в магазині ліхтар, можна купити продукти, вода є. Холодна, але є. І газ у нас є. Головне, що ми вже знаємо, як це жити без світла, в нас є цей спогад, досвід".

ЖИТЛО ТА ЛОГІСТИКА

Ще до початку окупації Домінікія вирішила здавати кімнати в приватному будинку на Шулявці, де тоді переважали невеликі садиби. Перш ніж німці порушили таємний пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною, відомий як пакт Молотова - Ріббентропа, сім'я в районі Батиєвої гори (Солом'янка) самостійно почала обробляти свою земельну ділянку, висаджуючи картоплю. У 1941-42 роках долина річки Либідь перетворилася на місце стихійних городів. За свідченнями очевидців та окупаційними звітами, люди активно орали схили, заплави та пустирі поблизу залізничних колій.

З посиленням атак восени 1941 року цей регіон став відомим як "сіра зона". Домінікія згадувала, що місцеві жителі радили пересуватися до городів повзком, адже німецькі війська мали спостережний пункт на сусідній горі. Жінка, лежачи на землі, викопувала картоплю і, повзучи, переносила мішки з небезпечної території (сучасною мовою - з кілзони). Ця картопля, зібрана в таких умовах, стала рятівною для жінки з немовлям під час надзвичайно холодної зими 1941-1942 років.

Від Шулявки до Батиєвої гори приблизно 4-5 кілометрів пішки — це маршрут, що міг займати більше години через необхідність обходити зруйновані райони. Після відступу радянських військ, що супроводжувався політикою "випаленої землі", було знищено мости, електростанції та водопровід. З приходом німців вдалося частково відновити рух деяких трамваїв, але місцеві жителі здебільшого пересувались пішки.

Домінікія мала одну важливу перевагу - пічне опалення. Дрова дозволили їй і дитині протриматись. А ось як описує побут киян у центрі в листопаді Олег Штуль-Жданович, ОУНівець, який потрапив до окупованого міста разом із родиною Теліг (яких розстріляли у 1942 році): "Потім пані Олена (Теліга) з чоловіком перенеслися на Караваївську. Там було ще гірше. Будинок не мав печей - був пристосований до центрального обігрівання. За тиждень чи два включили ТЕЦ, але почали тріскатися рури (труби, - ред.) і огрівання виключили. Вода замерзала і водотягові рури тріскали, отже воду теж виключили. Згодом виключили й світло. До того треба додати, що і їсти не було що".

Надія Качалка мешкає у панельці, якій вже пів сотні років, в одному із найбільших спальних районів. До січня у квартирі відносно стабільно були світло, працював ліфт, була подача води та тепла. З початком холодів та обстрілів єдиним стабільним джерелом тепла лишається газ.

До недавнього часу трамваї були для жінки маленьким острівцем затишку - "коли звук трамвая лунає неподалік, я відчуваю, що все в порядку". Вона рідко користується метро, зазначаючи, що потяги стали ходити значно рідше. Проте те, що метро продовжує функціонувати (згадаймо 2022 рік, коли воно слугувало лише як укриття), тепер є важливим елементом транспортної інфраструктури.

Надія Сергіївна підіймається на 6-й поверх пішки. Немолодій жінці нелегко даються підйоми, вона зупиняється на сходах, відпочиває. Розповідає, що дуже переймається сусідами з дітьми й сусідкою з трьома собаками, які "бігають туди-сюди" по кілька разів на день і повертається до спогадів сторічної давнини. "Мама жила на квартирі, де разом було 5 чи 6 сімей, тож вони тоді допомагали то молоком, то їжею, хто яку дістав, так і виживали. Зараз, думаю, такого рівня допомоги менше, бо ми в окремих квартирах. Але ми всі тут спілкуємось, розпитуємо, чи треба допомога".

Її оселя вирізняється серед інших завдяки наявності газу. Поки газ і вода залишаються основними зручностями, доступними для мешканців Києва, я запитую, яке обмеження дається їй найважче. Вона відповідає: "Відсутність електрики. До всього решту я вже звикла, але ці відключення... Я маю проблеми зі зором, тому це, мабуть, найскладніше для мене".

ТАКТИКИ ВИЖИВАННЯ

Життя в окупації не порівняти з умовами нехай і пошкодженого, але "свого" Києва, де працюють соціальні структури, є можливість мати легальну роботу, відкриті кав'ярні, супермаркети та діють волонтерські проєкти. В окупації часів 40-х магазинних мереж не було, а генератори, які на той час існували, були великі й використовувались виключно для військових, для цивільного населення це була недоступна "розкіш".

Домінікія Слуднова отримувала підтримку від своїх родичів, які проживали в селі, і їй вдавалося навіть вибиратися до них за молоком. Вона вивчала досвід сусідів: одна з літніх жінок навчила її різним хитрощам. За порадою цієї мудрої бабусі Домінікія відвідувала Деміївський ринок, де купувала насіння соняшнику, смажила його, а потім пішки несли на інший, Сінний базар — це був шлях довжиною 6-7 кілометрів через усе місто. Бабуся також подарувала їй маленький "стаканчик", обсягом менше ніж 200 грамів, а за цю пораду попросила, щоб щодня їй приносили склянку молока.

Надія Сергіївна - пенсіонерка, яка через проблеми зі здоров'ям вже не може працювати. Вона впевнена, що стратегії виживання жінок в ті часи сьогодні зрозумілі. В умовах відсутності електрики та тепла життя стало повільнішим. Навіть важко уявити, як доводиться пішки долати холодні відстані та годинами стояти на ринку: "А ще потрібно було приготувати їжу, зайнятись домашніми справами, та й маленька дитина на руках".

Нині пенсія співрозмовниці трохи більше 5 тисяч гривень, й інфляція суттєво впливає на купівельну спроможність. Надія Сергіївна зізнається, що без підтримки рідних вона б не змогла вижити в нинішніх умовах. Жінка виживала у 90-ті роки завдяки городині та збиранню рослин. Нині поїздка на дачу на Чернігівщину - дороге задоволення, сама городина здорожчала. Але харчі сьогодні під час війни точно не є проблемою. Це не про голод в окупації XX століття.

Жінка згадує про страви, які її мати готувала під час Другої світової війни: пироги з бобових, таких як квасоля чи горох, гарячі супи та рулі — суміш розмоченого хліба з водою, олією та сіллю. "Мама завжди повторювала, що сухарі повинні бути в домі", - говорить вона. У ті часи гігієнічні умови залишали бажати кращого: жінки носили воду відрами, мились лише раз на тиждень, а прати доводилося вручну. Холод і труднощі стали частиною їхнього повсякденного життя.

"Те, що ми робимо зараз: ставимо каструлі з водою, щоб вони грілися і обігрівали кімнату, праємо вручну, використовуємо праски — це ж нагадує, як було колись. Сьогодні навіть люди користуються гарячими каструлями для прасування одягу, хоча тоді, можливо, такої потреби не було. Але зараз наші люди завжди знайдуть креативні рішення", - з усмішкою говорить жінка, переглядаючи поради з соціальних мереж.

"Можна завжди знайти вихід із будь-якого становища, було б бажання", - так трактує враження від переданих матір'ю історій Надія Качалка. Пошук стратегій виживання, відповідальність за власне життя у надскладних умовах формує, як це не звучить банально, стійкість. І серед цих факторів стійкості - особистий досвід. І так, успішний, якщо вдалось вижити.

Прощаючись, я запитую, чи можна порівняти військові досвіди теперішнього часу з тими, що були в минулому столітті. "Вважаю, що це неможливо, - відповідає Надія Сергіївна, - сьогоднішня ситуація краща: магазини функціонують, за наявності грошей можна придбати все необхідне. Є електрика, хоч і час від часу. Можна приготувати їжу, і продукти доступні. Інфраструктура, якою б вона не була пошкодженою, все ж працює". Проте, окрім матеріальних благ, у неї є щось набагато цінніше - та сама стійкість, яку вона успадкувала від своєї матері.

Війна і ворог знову намагаються вкрасти наші життя. Для цивільних і військових це час, коли звичні ритми і порядок втрачають сенс, а кожна, навіть найпростіша справа, стає справжнім випробуванням на витривалість. Хоча стратегії виживання, які ми сподівалися залишити в минулому, знову повертаються в наші домівки, вони стають основою нашої спільної стійкості.

Досвід Домінікії, яка збирала картоплю під вогнем, сьогодні відгукується в кожному кроці Надії на темних сходах шостого поверху. Це не просто розповідь про труднощі слабкості, а про те, як випробування спонукають нас до змін, щоб вплинути на навколишні обставини і здобути перемогу. Врешті-решт, залишитися живим і не втратити себе – це справжня перемога над холодом будь-якої епохи і над ворогом, який прагне бачити наш гнів, розчарування та слабкість. Він не дочекається. Як зауважила Леся Українка, "я в серці маю те, що не вмирає" – це про всіх, хто продовжує розробляти нові стратегії виживання в умовах війни.

Ярина Скуратівська з міста Київ.