"Візьміть палиці і прогоніть їх, щоб вони обминали наше село на кілька верст."

Під час повстання 6 травня 1920-го зазимці знищили експедиційний загін червоних

"В мае текущего года, когда польские войска приближались к Киеву, крестьяне из села Зазимье начали более активно и открыто выражать свои недобрые намерения. Об этом стало известно Черниговской губчека", - говорилось в одном из документов чекистов о восстании жителей Зазимья, расположенного в десяти километрах к северо-востоку от столицы.

У перших числах травня 1920-го з Броварів до Зазим'я прибув кінний загін - 25 червоноармійців із комісаром. Червона армія вела бої з польсько-­українськими військами, які наступали на Київ. Зібрали мітинг у центрі села, стали вимагати від місцевих, щоб надали 40 підвід із кіньми для перевезення військових вантажів, продовольство й фураж. Це була не перша така експедиція червоних, і селяни розуміли, що назад свого майна можуть і не отримати.

Тож було вирішено не надавати коней і підводи. Щоб виграти час, голова сільської ради Євдоким Приходько вдався до хитрощів. Він запропонував комісарові, щоб солдати відпочили на обід, а за цей час господарі підготують коней і підводи. Поки червоноармійці смакували обід, селяни сховали коней у полях та лісах. Коли ж "гості" повернулися, голова відмовив, пояснивши, що коні та підводи необхідні мешканцям для весняних польових робіт, тому допомогти не можуть.

Відмова обурила комісара, й той став погрожувати наганом. Оголосив, що забере в заручники голову Євдокима Приходька й секретаря сільської ради Олександра Рижого. А селяни до наступного ранку мають підготувати коней і підводи. Дії комісара розлютили зазимців, вони готові були взятися за зброю. Її з часів Першої світової війни в селі було чимало, як і чоловіків, які вміли нею користуватися. Бачачи рішучість зазимців, комісар не наважився на радикальні кроки. Спіймавши облизня, червоний загін ні з чим вирушив у бік Броварів. Зазимські чоловіки зі зброєю, дотримуючися дистанції, супроводжували їх. На хуторі червоні зупинились, і комісар зробив кілька пострілів у бік зазимців. У той час житель хутора Микола Калениченко, сільське прізвисько Грейса, орав поле. Пострілом із рушниці вбив комісара. Червоноармійці підібрали тіло й залишили село.

Ось як все відбувалося, свідчив під час допиту в ЧК 41-річний Микола Радченко: "Я мешкаю на хуторі неподалік мосту. У день повстання я був удома, коли до мене завітали двоє червоноармійців і попросили сніданок. Я їм його дав, вони повечеряли і вирушили в село за підводами. А я пішов до сусіда Василя Рижого. Через деякий час, повертаючись додому, я помітив, як по мосту рухаються люди: спереду йшли солдати, а ззаду – місцеві жителі. На нашому хуторі було чути стрілянину, яка лунала на самому краю, але я не знав, хто стріляв. Я побачив, що кулі влучають у мою комору, тож разом із родиною ми сховалися в погребі. До нас приєдналися Анна Шведанова та Наталія Рижа, які залишалися з нами до завершення стрільби. Після всього цього я вийшов на міст, де зібралося багато людей, серед яких був голова Євдоким Приходько. Я запитав, що сталося, і він пояснив, що якась банда прийшла за підводами, почалася стрілянина, але ми їх вигнали. Хто саме це робив, я не знаю, адже там були як чоловіки, так і жінки, але в тій метушні я просто не міг цього помітити..."

Опір червоноармійцям, а також вбивство комісара не залишилися без наслідків. З настанням зими почалися активні приготування до захисту від загарбників. Зібралися в будинку голови сільради Євдокима Приходька. Найбільш авторитетні та досвідчені чоловіки у військових справах створили повстанський комітет. Його очолив Іван Радченко, колишній унтерофіцер і кавалер Георгіївського хреста, який у майбутньому став учасником легендарного Другого зимового походу. До складу комітету увійшли також голова сільської ради Євдоким Приходько, секретарі Олександр Рижий, Прокіп Якушко, Степан Суботовський та інші.

Члени повстанського комітету організували збори в селі, на яких оголосили про свою рішучість протистояти окупантам. Під час допиту в ЧК чоботар Григорій Верозуб, який має 61 рік, розповів, що одним з ораторів на зборах був Захарій Мельник. Він закликав: "Слухайте, молоді люди, те, що я скажу. Якщо в наше село прийдуть кравець, швець чи будь-який іноземець, то беріть палиці і проганяйте їх, щоб вони обходили наше село за кілька верст". Односельці одностайно підтримали його заклик.

Зазимці стали готуватися до оборони, облаштовувати бойові позиції на підступах до села: з півдня, від Броварів, та сходу - від Пухівки. З півночі й заходу село прикривала річка Десна, яка тієї весни широко розлилась і затопила довколишні луги. Обороною з боку Броварів доручили керувати Григорієві Суботовському, сотнику Армії УНР. Східним флангом - Іванові Радченку, який водночас мав керувати всією операцією.

Про інцидент у Зазим'ї було терміново повідомлено Чернігівську губернську надзвичайну комісію. Для покарання "заколотників" з Чернігова 3 травня було направлено експедиційний загін чисельністю 108 осіб із 165-го особливого батальйону 12-ї бригади внутрішньої охорони (ВОХР), що був сформований на базі 12-го Саратовського продовольчого полку. Командування загоном здійснювали комбат Шпаковський та військовий комісар Наумчик. Частини ВОХР часто застосовувалися для придушення бунтів по всій Україні, включаючи регіон Холодного Яру.

Увечері 5 травня пароплав "Житомир" із вохрівцями пришвартувався в селі Пухівка, сусідньому із Зазим'ям. Відстань по прямій - майже 4 км. Увечері провели збори села, на яких Наумчик агітував за радянську владу й виконання її наказів. Виступ агітатора, в ході якого він декілька разів викрикував "Слава комуні!", особливого враження на селян не справив. Ті реагували пасивно. Увечері до вохрівців підійшов один старий і розповів про сутичку в Зазим'ї. Мовляв, прибув якийсь кавалерійський загін і вимагав у них підводи. Пухівці надали, а зазимці відмовилися. Спалахнув конфлікт, у ході якого загинуло декілька червоноармійців.

Ранком 6 травня вохрівці розпочали наступ на Зазим'я. Перед цим до них прибув посланець від зазимців, який передав записку з проханням уникнути бою та висловив готовність підкоритися радянській владі. На підступах до Зазим'я вохрівці натрапили на лінію окопів і ряд повстанців. Для ведення переговорів була відправлена делегація - четверо червоноармійців під проводом воєнкома Наумчика. Він мав подати сигнал: один постріл означав тихий вхід у село, а кілька - наступ з боєм. Проте незабаром селяни почали підніматися з окопів і прямувати до села. Згодом один з червоноармійців повернувся з запискою від Наумчика, в якій повідомлялося, що загін може безпечно увійти до села і направитися до церкви. Повстанці домовились скласти зброю і попросили про уникнення кровопролиття. Вохрівці заходили в село, немов на святковому параді. За спогадами старожилів, всі бійці були стильно одягнені: у нових хромових чоботях, штанах-галіфе з діагональним малюнком, військових гімнастерках, а на головах - червоноармійські сукняні шоломи з червоними зірками. Багато з них носили патронташі на грудях, а стрічки обвивали тулуб навхрест. Всі були озброєні гвинтівками. Зазимські хлопчаки з острахом і цікавістю спостерігали за незнайомцями через щілини парканів.

Вохрівці зупинилися біля місцевого храму. У цей момент почалася сильна злива, і їм довелося розійтися по хатах у центрі села. Штаб залишився біля церкви, так само, як і обоз із патронами та кулеметом. На їхній подив, у домівках не виявилося господарів, і їхня доля залишалася загадкою. Через півгодини в селі пролунав гуркіт пострілів. Вохрівці миттєво схопилися за гвинтівки й помчали до церкви. Згідно з однією з версій, троє червоноармійців, які перебували в хаті Петра Карсима, вийшли на двір і стали жертвами селян. Інша версія стверджує, що червоноармійці почали грабувати домівки в пошуках їжі. У дворі Одарки Якуші був застрелений її хлопець, що стало сигналом до початку бою, і стрілянина розгорілася з обох сторін. На звуки пострілів із лісу стали підтягуватися інші повстанці.

"Через полчаса мы вдруг услышали стрельбу из винтовок. Сразу схватили винтовки и побежали к церкви, - свідчив про перебіг бою червоноармієць 165 батальйону Ілля Кожанов. - Прибежав туда, мы узнали, что на нас наступают и, открыв стрельбу, окружили нас кольцом в деревне, причем их еще не было видно. Когда мы увидели, что несколько наших товарищей ранили, то зашли за каменную ограду в церкви. Оттуда начали отстреливаться и поставили в воротах пулемет, который защищал обоз с патронами, гранатами и т. п. Т.к. мы его не смогли перетащить за ограду - только побежит наш к обозу, так там и останется. Только удалось перетянуть 1 ящик патронов.

После этого пулеметчик и еще один человек были убиты. Затем они вышли на улицы и начали выкрикивать "Сдавайтесь!", но их тоже сильно побили огнем из пулеметов. В ходе этих событий был ранен военком Наумчик, получивший огнестрельное ранение в голову, и он мгновенно упал. Ему сделали перевязку и перенесли в ближайшую избушку, расположенную в ограде. В это время с нашей стороны послышались крики "Сдаемся", и мы начали поднимать белый флаг, но они не обращали на это внимания и продолжали стрелять. Мы были вынуждены укрыться в избушке, и среди нас уже были раненые и убитые, всего осталось около 35 человек. Вскоре по приказу комбата мы начали бросать винтовки в двери. В этот момент Наумчик пришел в себя и умолял нас не сдавать оружие, но, к сожалению, было уже слишком поздно.

Бандиты уже кричали нам: "Выходите". Первым вышел фельдшер Зейдель. Его сейчас же убили. Потом они начали кричать: "Выходите". Но мы не выходили. Тогда они открыли стрельбу по избушке, и мы должны были выйти. Выходивших товарищей сейчас же расстреливали.

Я наблюдал, как мой брат лежит на мне. Затем раздался залп, и несколько красноармейцев упали. Бандиты бросились к убитым, начав обыскивать их. Я, осознав, что ситуация становится критической, рванул в сторону. Когда я убегал, заметил, что Шпаковский, Иванюшин и другие товарищи стояли с поднятыми руками. Я добрался до церкви и заметил, что за мной следовали еще трое красноармейцев, а бандиты стреляли в нашу сторону...

У бою зазимці знищили майже весь склад озброєного до зубів експедиційного загону 165 батальйону, що прибув "втихомирювати" село, - 106 із 108 осіб. Врятувалися тільки двоє червоноармійців - брати Ілля та Федір Кожанови. Ілля кинувся втікати під градом куль, пере­скочив через затоку і сховався в лозі, а далі залитими лугами пробрався до Пухівки. Там стояв якийсь червоний кавалерійський дивізіон. Його бійці чули звуки бою в Зазим'ї, але не захотіли йти на допомогу. Федір отримав поранення, прикинувся вбитим, і його вкинули селяни в яму, разом з іншими тілами червоних, уночі вибрався і наступного дня опинився в Броварах. Це погано закінчилося для селян, адже обидва дали свідчення чекістам про перебіг повстання і головне - учасників.

Наступні декілька днів минули в запеклих боях між червоними й зазимцями. На Зазим'я наступали частини регулярної 58 дивізії під командуванням Княжніна. З броварської залізничної станції село обстрілювали з далекобійних гармат. Робили спроби висадити десант із боку Десни. Червона кавалерія прорвала оборону зазимців із боку Погребів 8 травня. Більшість селян, аби уникнути розправи, втекла в задеснянські села та ліси. Червоні вчинили над Зазим'ям жорстоку розправу - спалили практично все село.

Після придушення повстання до села прибули чекісти з Остра та Чернігова, щоб провести допити селян. Багато з них заперечували свою участь у цьому повстанні та давали свідчення, намагаючись не видавати своїх сусідів. 30 липня 1920 року уповноважений Остерського політбюро Гончар допитав 64-річну Феодосію Стрельченко, мати Івана, який брав участь у повстанні і загинув: "Не пам'ятаю, коли саме сталося повстання, але мій син Іван прийшов додому і розповів, що селяни змушують його йти боротися проти червоноармійців. Я наполягала: 'Не йди нікуди', але він не слухав моїх порад, стверджуючи, що його примушують, хто саме - я не знаю... Після придушення повстання мій син Іван став добровольцем у червоній армії, де, за чутками, його розстріляли".

Нічого не сказав про учасників повстання й 67-річний Омелян Рижий, батько одного з керівників повстання: "Мій син Олександр був секретарем, і що він робив, як старик узагалі нічого не знаю, хто до нього заходив, запам'ятати не міг. Знаю тільки, що мій син пішов уже після повстання, чому він пішов, не знаю, і куди заховався - теж не знаю. Жінка його Агафія в теперішній час живе у свого батька у ... Мироновського, так як мій дім згорів, а в її батька залишився".

Проте Гончару вдалося переконати чоботаря, 61-річного Григорія Верозуба, розповісти про інших. Хоча він довго сумнівався, бо боявся помсти з боку односельців, врешті-решт він назвав понад 50 осіб. Гончар порадив своєму керівництву організувати арешти та доставити затриманих до Остра для подальшого розслідування: "Розглянувши всі зібрані матеріали обвинувачення щодо загибелі загону губчека 165 батальйону, я дійшов таких висновків: з учасників повстання 30 осіб залишаються вдома, 9 мобілізовані, 10 перебувають у розшуку, серед яких Леонтій Загура ховається в родині, 2 особи проживають в інших селах, а Іван Якуша затриманий під вартою у міліції. Ілья Власов і Колпак-Загура утримуються в тюрмі. Враховуючи, що, як я встановив на місці в с. Зазим'є, знайти тих, хто ховається, складно, а ті, що вдома, підлягають арешту, їх слід допитати та направити разом з матеріалами до Чернігівського губчека." Невідомо, як зазимці дізналися про зраду Верозуба, але в ніч на 6 вересня 1920 року його застрелили у власному домі, простріливши вікно.

Водночас червоноармійці Федір й Ілля Кожанови випадково впізнали в Чернігові зазимця, 24-річного Петра Калениченка, який після повстання вступив на службу в той-таки 165 батальйон. Під час допиту в Чернігівській губернській надзвичайній комісії він назвав імена багатьох повстанців. Після цього чекісти провели арешти в Зазим'ї, ув'язнили десятки чоловіків. 28 жовтня 1920-го колегія Чернігівської губчека розглянула справу на 22 учасників Зазимського повстання: 11 найактивніших засудили до розстрілу, шістьох - менш активних, але участь яких вважалася доведеною, - до п'яти років концтаборів, решту звільнили через недоведеність звинувачень. Постанова колегії Чернігівської губчека, набрана на друкарській машинці, містила примітку рукою: "К розыску остальных участников принять самые решительные меры". 23 зазимців, які переховувалися, оголошено в розшук.

Після повстання 1920 року село Зазим'я було визнане радянською владою як контрреволюційне. Репресії щодо мешканців Зазим'я тривали й в наступні роки.