"Якщо ми будемо тільки скаржитися, то нас чекає загибель": розмова з Наталією Сумською та Анатолієм Хостікоєвим.

#Мистецтво та розваги

Які театральні постановки актуальні в умовах війни, як ставляться до запрошень грати в Росії та які ролі є мрією для акторів - все це обговорювали з народними артистами України Наталією Сумською та Анатолієм Хостікоєвим у рамках проєкту "Люди змін" разом з Лесею Вакулюк.

Їхні образи знайомі не одному поколінню глядачів. Для них сцена є не лише професією, а й способом підтримувати країну в найважчі часи. Вони є партнерами не лише в житті, а й у мистецтві. Сьогодні ми маємо честь поспілкуватися з акторами Наталією Сумською та Анатолієм Хостікоєвим, які завітали до нас. Я щиро рада вас бачити. Дозвольте поділитися своїми спогадами з дитинства: коли я бачила Наталію Сумську на екрані, зокрема в ролі Наталки Полтавки, яка так чудово співала, я часто дивилася в дзеркало і думала: "Чи не схожа я на неї? Може, у мене такі ж брови чи ніс?" А Анатолія Хостікоєва я згадую з неймовірного фільму "Перехресні стежки", де ви виконали роль адвоката. Я впевнена, що багато жінок і дівчат захоплювалися вами, вважаючи вас секс-символом України. Чи ностальгуєте ви за тими часами?

Сумська: Ні, з радістю, з приємністю їх згадуємо, що це було насамперед в нашому житті. І було непогано, було щиро. І були добрі, цікаві, професійні люди біля нас, які теж залишили слід в історії українського театру, кіно, мистецтва загалом. Тому є на кого послатися, згадати.

Хостікоєв: Відверто скажу, що найбільше я ностальгую за тими друзями, яких вже не маю. Звичайно, у мене є знайомі та колеги, але близького друга поруч немає. Тому в моєму житті є і близький друг, і дружина.

Я припускала, що ви можете образитися і сказати: "Що ж, я не ваш друг, чи як?"

Хостікоєв: І тому за тими часами нема сенсу сумувати, тому що вони були, вони пройшли. Як каже Зорба, якого я граю вже багато років, він каже про те, що: "Я не хочу згадувати минуле. Мене не цікавить майбутнє. Мене цікавить те, що відбувається зараз, у цю секунду.

А що відбувається на сьогоднішній день? Якщо я згадую про кіно, то на сцені з'являється Наталія Сумська. А як щодо Анатолія Хостікоєва? Які ролі отримують обидва актори?

Сумська: Наразі нам не пропонують ті ролі, які б нам справді імпонували. Звичайно, ми мріяли б про великі персонажі, як, наприклад, Галшка Гулевичівна, адже за нею прихована цікава та глибока історія, яка має власний історичний контекст.

На жаль, це зовсім не зникає. Більше йдеться про якісь побутові моменти, можливо, навіть про дрібниці. Але що стосується матерів, то це мене не дуже захоплює. Я вдячний за кілька спроб, але це не те, на що я сподіваюся. Я просто живу своїм життям, у нас багато справ. Ми занурені в театр, спілкування з друзями та турботу про дітей.

Хостікоєв: Я вже давно не підтримую зв’язків із кінематографом. Це, напевно, закономірно, адже я вважаю себе театральним актором.

І я більшість, от ті ролі, які я грав у театрі і граю досі, я звідти отримую енергію і мене це влаштовує. Хоча кіно, звичайно, це дуже цікава історія. Знаєте, я пробувався у багато фільмів, у яких я б із задоволенням зіграв, але не вийшло. Але в моїй біографії творчій, я маю на увазі кінобіографії, є такі ролі, як, скажімо, вона невеличка ця роль, але у Івана Миколайчука "Вавилон ХХ". Це була потрясаюча людина і делікатна, він актор. От уявляєте собі, у нас були проби, я пробувався на головну роль, ту роль, яку зіграв потім Лесь Сердюк. І я не пройшов ті проби, тому що спочатку я пробувався на цю роль, а потім попробувався Лесь Сердюк. Він пробувався з Поліщук, да, а я з іншою актрисою. І потім Миколайчук зібрав нас в проглядовій залі і сказав: "Знаєте, що, хлопці, ми зараз вирішимо, хто з вас буде грати цю роль, хто краще.

Показали мої проби. Я дивлюсь на себе, а я молодий був, я дивлюся і думаю: "Ох, як класно я зіграв". Думаю, очевидно я буду грати. А потім я побачив Сердюка. І я зрозумів, що, звичайно, це роль його. Звичайно, мені було шкода, боляче трошки, але Миколайчук, як актор, він сказав: "Що ти скажеш?" Я кажу: "Звичайно, це Лесь". І Лесь каже: "Звичайно, це моя роль". А Миколайчук каже: "Анатолій, але ти все одно будеш в моїй картині". І він дав мені цього Володю Яворського, якого я зіграв у цій червоній сорочці. Така робота в мене була дуже хороша. Ну, я вже не кажу про "Камінна душа", Стас Клименко, такий потрясаючий був режисер, який взяв... Розумієте, проби - це завжди стрес для актора.

Анатолій Хостікоєв та Наталія Сумська, фото: suspilne.media

Я, власне, хотіла б запитати про відбори. От ти приходиш, Наталія Сумська, народна артистка України. Вибач, що звертаюся до тебе на "ти". І тут, поряд з тобою, знаходяться інші актриси. Можливо, деякі з них мають відомі імена, а є й такі, хто не так відомий. І раптом ти чуєш: "Ми не можемо затвердити тебе на цю роль".

Сумська: Тоді ще не існувало звань, не було жодної підтримки чи допомоги. Стас Клименко, світла пам'ять йому, був справжнім українським кінорежисером, який, як і Анатолія, взяв мене на роль Христини у фільмі "Дударики" без жодних кастингів. Це був справжній етап розквіту в моїй акторській кар'єрі, коли мені не потрібно було проходити проби, а просто довіряли: "Ось, грай свою роль!" І в акторській майстерності немає меж. Я отримувала величезне задоволення від своєї роботи. Такі моменти є надзвичайно важливими для актора. Можна трохи позаздрити, коли є режисер, який вірить у своїх акторів і бачить їх у всіх їхніх ролях. Від усіх подій у нашому житті, в нашій творчій біографії, варто бути вдячними.

Ви згадали ту епоху, совєтську епоху. Згадали Миколайчука, якого совєтська влада, як ми знаємо, недолюблювала, якщо так можна сказати. Не випустили його за кордон, хоча ним захоплювалися, ми знаємо, цей епізод з Бельмондо, який казав, не розуміючи української, але сказав, що це неймовірний...

Сумська: Як би він міг зараз вплинути на цю ситуацію! О, він би справді зміг би розібратися з українською реальністю. Але, на жаль, йому не дали такої можливості. Дякувати долі, що хоч щось проросло, адже він став тією основою, від якої тепер відлічується розвиток українського кінематографа. Кожного року, 15 червня, ми відправляємося в Чорториїв, на його батьківщину, в Чернівці, щоб вшанувати його пам'ять. Він живе в наших серцях. Його життя і подвиги залишили вагомий слід, хоча йому було нелегко піти так рано. Тоді, як і зараз, обставини були складними, але ми боремося й тримаємося.

Нещодавно, буквально нещодавно, соцмережа TikTok, хтось виклав відео, де молодий Миколайчук у фільмі "Пропала грамота" співає "Танцювала риба з раком". І воно настільки завірусилося, що навіть молодь десь там в Польщі під цю пісню якісь відео знімала. Це треба було стільки, щоб років пройшло, щоб тепер всі згадали ось цю "Пропалу грамоту".

Сумська: Згадаю один момент з фільму "Така довга тепла осінь", де я танцюю з ним. Я відчуваю ревнощі, адже приїхала американка, і хоча він уже досить зрілий, його погляд звертається до цієї чужинки. Під час танцю я дорікаю йому, адже в нашій розмові виникає безліч емоцій. Кажу: "Чого ти ходиш без сорочки? Невже немає чим одягнутися?" – а він відповідає: "Я ж виправ усі свої сорочки, але нічого не залишилося".

І очевидно, що він є справжнім, походить з тих місць. Я теж звідти. Саме тому те, що є природнім, вражає спостерігача, коли це щиро. І він справді це дуже цінував.

Хостікоєв: Безумовно, таке ставлення до українських акторів, зокрема кіноакторів, було дуже принизливим. Про це багато говорять колеги, які брали участь у зйомках. Вони часто знімали своїх акторів крупним планом, а я ж зіграв одну з ключових ролей у цьому проекті.

У 1985 році, коли я був зовсім молодим, мене знімали з іншого ракурсу, в загальному плані — це було досить принизливо. На кіностудії Довженка працювали чудові актори, які, на жаль, опинилися в тяжкому становищі через брак можливостей. Я вже згадував, що для того, щоб знищити актора, не потрібно багато — достатньо просто не давати йому ролей. У результаті на головні ролі запрошували акторів з інших країн, а українські митці змушені були вживатися в алкоголь через безробіття. Це справді велика проблема.

Сумська: Проте, незважаючи на все, воно все ж виросло і залишилося. А те, що було зайвим, відпало. Усі ті фільми, в яких нав'язували російських акторів, зараз абсолютно втрачені в цінності.

Хостікоєв: У нас була вистава Швейк, яку ми грали з Богданом (Бенюком, - ред.) дуже багато років у театрі. А наступного дня були гастролі театру, Лєнком, здається. І там дві актриси знамениті, молоді, яких знав весь світ, Союз, скажімо. І ми з Бодею зіграли виставу. І раптом Іван Миколайович, наш адміндиректор, він заводить тих двох актрис, які мали завтра грати вистави.

І вони кажуть: "Дорогие, как мы завтра сможем выйти на эту сцену?" - "після вас", мається на увазі, розумієте? А вони приїжджають, беруть у нас два стільчика, беруть стіл і вони грають ці свої інтерепризи. І наші люди платили хороші гроші, щоб подивитися на цих зірок.

І чимала сума грошей.

Хостікоєв: Зрозумійте, ми маємо неймовірних акторів у наших театрах, що створює справжній культурний бум. Наприклад, вистави театру Івана Франка гастролюють по всій планеті.

Сумська: Ніби як надолужуємо ту прогалину, яка була.

Анатолій Хостікоєв розповідає про фестиваль "Конфронтація", що проходить у Польщі, країні, відомій своїми театральними традиціями. Цей фестиваль є платформою для найяскравіших європейських прем'єр сезону. Ми представили там нашу виставу "Кармен і Швейк". Після першого показу, незважаючи на те, що фестиваль тривав десять днів і не передбачав жодних нагород на початку, в результаті ми отримали Гран-прі, визнані найкращими. Я маю відеозапис цього моменту. Раніше я згадував, що польська преса зазначала: "В Польщі немає таких акторів". Але насправді вони акцентували на тому, що "Анатолій Хостікоєв — це унікальний актор для Польщі". У мене є матеріали, які підтверджують це, і я ніколи раніше про це не згадував.

Звичайно, це приємно. Звичайно, я розумію, що не я такий один. Я знаю, що дуже багато акторів, але нас не знали, не хотіли знати, але ми є.

Ось цей сплеск активності, коли люди перекуповують квитки через різні платформи, справді вражає. Наприклад, людина може виїхати з Києва до Львова, де ви маєте гастролі, адже там ще є вільні квитки, які вони можуть придбати. Виникають ситуації, коли люди стоять у чергах, сперечаються або активно пишуть у соцмережах: "Я не можу потрапити на цю виставу!" У вас немає відчуття, що, з одного боку, є радість, але з іншого - смуток? Чому це відбувається лише зараз? Особливо, коли ви вже багато років працюєте в театрі чи кіно. Це підкреслює увагу до українського театру як культурного явища.

Хостікоєв: Нас не вивозили, ми ніде не подорожували. Про нас не було відомо.

Сумська: Зараз у нас нарешті нове керівництво, і я хочу висловити свою вдячність Євгену Нищуку за його зусилля у розвитку гастролей Національного театру Франка за кордоном. Часто траплялося так, що на святкуванні Дня Незалежності, коли президент влаштовує прийом, підходять дипломати і запитують: "Чому на сцені лише російські актори?" Я завжди відповідаю: "Це ж ваша справа — ініціювати і пропонувати зміни". Але, на жаль, це питання залишалося без відповіді.

Ми вже планували подорож до Литви, і це справді важливо. Тому дуже приємно, що Євген Нищук має бажання, зв'язки та можливості організувати ці гастролі. Вони охоплюють не лише Європу, а й навіть Америку та Канаду. Українська культура має розширювати свої горизонти, особливо в даний час. Молодець!

Анатолій Хостікоєв та Наталія Сумська, зображення: sensatsiya.com

Чудово, але, на мою думку, деякі глядачі можуть подумати: "Господи, у нас у країні триває війна, а вони обговорюють гастрольні виступи".

Сумська: Якщо ми плакатимемо, то ми загинемо. Не можна. Це вже говорили всі. Треба жити. Треба жити, вижити.

Хостікоєв: Коли звучить сирена, зал заповнений, люди виходять і чекають, поки вона не вщухне. Вони прямують, наприклад, до метро на Хрещатику. І що цікаво, навіть якщо сирена триває 45 хвилин, глядачі все одно повертаються назад. Були випадки, коли сирена звучала близько години, і нам вже повідомляли, що виставу, ймовірно, скасують, тож акторам говорили розійтись.

Сумська: А вони пішли по квіти.

Хостікоєв: І ми вже виходимо, а глядачі повертаються з квітами і кажуть: "Як? Ми хочемо подивитися". Отже, людям потрібна ця історія. Отже, не ми не можемо відмовити в цьому і собі, і глядачам. Адже у нас є вистави і драматичні, є трагедії, але є й комедії. І іноді я дозволяю собі, я ж бачу, як глядач реагує. Я ставлю питання, кажу: "Нам часто говорять, що навряд чи нам потрібно грати комедію. Скажіть, ви вважаєте, потрібно нам комедію зараз?" І зал відповідає, що: "Так, нам це необхідно".

Сумська: Мій знайомий розповідає: "Там квитків немає, але в мене є контакт. Ти можеш зателефонувати йому, і він допоможе. Це не так вже й дорого, просто трохи більше, ніж зазвичай, і ти зможеш отримати будь-який квиток на виставу в столиці".

Хостікоєв: Акторська професія, без сумніву, є унікальною. Вона дуже залежить від багатьох чинників, особливо актори покладаються на інших: продюсерів, режисерів, монтажерів, але попри це, вона залишається надзвичайно бажаною. Коли я був ще молодим актором у Львові, я зіграв свою першу виставу. Йду вулицями Львова, заходжу до "Української книжки" – це магазин, і раптом відчуваю, що хтось на мене дивиться. Повертаюся і бачу чоловіка, який підходить до мене. Він говорить: "Вибачте, будь ласка, я вас впізнав. Ви актор?" Я, ще молодий, відповідаю: "Так". І раптом він пропонує: "Ходімте, я вас нагодую". Це було так щиро, адже він не знав, як саме до мене підійти. Він просто поважав професію, вважаючи, що актора треба годувати.

Сумська: Може, гірка річ, зараз згадаю, нещодавно відійшов від нас знову актор, яких дуже багато на фронті, які і пішли від нас, і які продовжують захищати Україну. Коли побратими тим його у військовій формі, приїхав його проводжати, сказав: "Найкращі військові - актори". Це так боляче було чути. А чому? Він мав на увазі, звісно, можливо, виключну ситуацію, він не мав на увазі тільки, але разом з тим вони щирі, вони геть самовіддані, вони жертовні, бо актори вірять в обставини, а тут вони просто довіряють цьому.

Їх люблять, акторів військових, дуже люблять на передовій. Можливо, зараз доречно буде на спомин їх сказати згадати вірш Богдана Томенчука, поета з Івано-Франківщини.

Згорбився місяця півсилует,

Окружилися кола навколо воріт.

Вишийте, мамо, бронежилет.

Чорне по чорному, мамо.

Білим по білому, мамо, сніги

Під криваво-червоним небом,

Де перестріли нас вороги

З хранителем душі.

Ми були парою... Невимовно багато їх,

А в патронташі - ані краплі.

Я встиг захистити Ангела.

Ангел не встиг мене, мамо...

Птаха – це ваш силует, розкинений на просторах.

Сину... Дитино... Синочку...

Вишийте, мамо, бронежилет,

Ніби святкова блузка...

Це ви згадали, напевно, Юрія Філіпенка.

Сумська: Так, ми говоримо про Юрія Філіпенка, з яким ми мали зустріч. Багато людей його пам’ятають. Він був сиротою, і весь театр на Подолі проводжав його в останню путь. Це одна з останніх втрат у світі акторського мистецтва.

Його молода дружина сказала вкрай важливі слова під час прощання. Крізь сльози вона вигукнула: "Видаліть із себе все російське! Чому ми зібралися тут, в цьому залі, щоб провести мого чоловіка? Це тому, що ми були під впливом тієї Росії, яка намагається нас підкорити." Ці слова безцінні, але не впевнений, чи чують їх ті, хто поруч — це звернення, крик душі на прощанні з коханим, який загинув від російської кулі чи снаряду. Ті, хто далі від цього болю або, переживши шок, знову повертаються до російської мови.

Сумська: Напевно, ні. Коли я дізнаюся, що в окупованих регіонах навчають дітей, навіть зовсім малих, стрільбі, це викликає жах. Немає про що й говорити. А ті, хто це підтримує, заслуговують на ще більше осуду.

Чому, можливо, ви не помічаєте його, я принаймні чую якийсь такий відкат з російською мовою, де ти йдеш по вулиці, де мама з дітьми розмовляє російською. Ти сідаєш в кафе поснідати, а поруч молода дівчина, і вона провадить якийсь онлайн урок і цей урок російською. Де сидить в парку старший чоловік, який розповідає щось там про кофє, і він говорить такою... Таке враження, що він з Москви приїхав, та російська. Чому так?

Сумська: Це надто просто.

Хостікоєв: Хтось не усвідомлює взагалі. Буває таке в мене відчуття, що люди не розуміють, що це дуже серйозне.

Сумська: Це катастрофа, що має глобальні масштаби.

Хостікоєв: Ми зараз переживаємо справжню трагедію, яка може завершитися в будь-який момент, якщо ми піддамося і відмовимося від того, що є нашим: нашої мови, території та людей. Багато хто просто не усвідомлює цього. Ясно, що це не стосується безпосередньо всіх, адже ті, хто пережив цю біль, вже починають усвідомлювати реальність.

Сумська: Вони не звертають уваги на історію, не вважають важливим те, що ця країна має тисячолітню спадщину. Це їх абсолютно не турбує.

Хостікоєв: І, звісно, у них надзвичайно потужна пропаганда. Мені здається, що в цій сфері вони переважають нас. Вони ретельно підготували всю цю війну, рухаючись крок за кроком, стверджуючи, що ми другорядні і що нашої нації не існує.

Сумська: Це, безсумнівно, найточніша відповідь — маніпуляція свідомістю є найпотужнішою зброєю, тому нам потрібно бути на крок попереду.

Анатолій Хостікоєв та Наталія Сумська в спектаклі "Грек Зорба", джерело: wikipedia/AnatolyPm.

У одному з інтерв'ю ви зазначали, пане Анатолію, що ваш батько — осетин, але зустрів своє кохання в українці. Він вирішив, що повинен спілкуватися українською.

Сумська: Це ще з тієї війни, адже свекор, якого я не бачила, лише застала свекруху, маму. Я знаю про цю велику любов.

Хостікоєв: Я народився в Києві і вважаю себе українцем, але в мені також тече осетинська кров. Мене дуже турбує те, що нині осетини беруть участь у війні проти України. Проте я розумію, що в Україні є осетини, такі як, наприклад, Артур Дзігасов, тренер збірної України з боротьби. Коли розпочалась повномасштабна війна, він не залишив Київ, адже залишився зі своїми юними спортсменами. Ви розумієте? Тому я не відчуваю жодного комплексу через те, що осетини воюють проти українців, адже там також залишилися мої родичі, хоча я й народився в Києві.

Дійсно, коли батько відчув, що закохався в маму, він усвідомив, що для того, щоб передати свої почуття, йому не підходила осетинська мова. Тому він вирішив вивчити...

Проте він умів спілкуватися російською мовою.

Хостікоєв: Так, він спілкувався українською та читав газету "Вечірній Київ", а також вірші, зокрема "Заповіт". Ми просили його прочитати "Заповіт" українською. Моя бабуся, зростом 2 метри 5 сантиметрів, просила: "Георгію, будь ласка, прочитайте". Він відповідав: "О, татаро-монгольське нашестві". Мій батько також читав вірші. Тому я переконаний, що лише через любов, якщо ти відчуваєш її до цієї землі, до нашої України, ти повинен усвідомлювати, що потрібно спілкуватися з коханою тією мовою, на якій живеш.

Багато часу в нього пішло на те, щоб вивчити українську, щоб читати вірші, щоб читати газету і щоб зізнаватися в коханні?

Хостікоєв: Я не певен, чи це багато, чи мало, але він дійсно прагнув. Я виріс у Києві, де панувало російське середовище, адже це російськомовне місто. Проте, завдяки бабусі, я потрапив до українського дитячого садка, який також мав англійську складову. Після цього я навчався в українській школі, що поєднувала українську та англійську мови. Тож, на щастя, я володію мовою. Я розумію, що все починається з дитинства. Тому мені дуже тривожно, коли матері спілкуються зі мною та Наталею українською, а з дітьми — російською. Це справді небезпечно, адже наступне покоління може постраждати через це.

Не цькували Вас у Вашому київському дитинстві? Я знаю, що Ви до 10 років прожили у Львові, то трохи, може, була інша ситуація, але за те, чому розмовляєш українською?

Хостікоєв: Так, говорили, що ми жадібні, когось із нас так і звали.

Сумська: Коли ми вирушили до Запоріжжя, мої батьки змінили театр на обласний. Я залишилася єдиною з класу, і коли вчителька української мови запрошувала до дошки: "Сумська, виступай". Інші діти не могли прочитати вірш чи процитувати уривок, тому жоден з них не міг змагати зі мною. Вони не дорікали, просто знали про моє захоплення і про те, що мої батьки працюють в українському театрі. І на цьому все закінчувалося.

Хостікоєв: Ну, в метро до мене підходили якось, бач, молода пара, ну вони ж знають, що ми працюємо в українському театрі, спілкуємося. Вони так: "Пане Хостікієв, з Новим ріком".

Але це хоча би спроба.

Хостікоєв: Я саме це і мав на увазі. Це чудово. З новим роком, нехай всі вітають один одного!

Чи звертаєте увагу, коли чуєте...

Сумська: Є велике бажання. Мене тягне, відчуваю внутрішнє неспокій, але побоююся, що їм це не сподобається, якщо я буду занадто часто втручатися. Іноді я пишу анонімно на інший канал, де помічаю помилки. Найчастіше це стосується теми спини. Особливо в рекламі, де пропонуються ліки та різноманітні вправи. СпинА (підкреслюючи останній склад, - ред.). Але ж ні, зовсім не так. Правильно - спИна, і лише спИною, по спИні та інше. І таких моментів багато. Потрібен спеціаліст. Я готова безкоштовно допомагати, щоб наші канали ставали кращими.

Яким чином ви формували виховання своїх дітей, які теж виросли в Києві?

Сумська: Ми використовуємо виключно українську мову, коли наш малюк, який тепер подорослішав. І це вже приносить плоди, адже він став одним із найпопулярніших акторів у сфері дубляжу. Він працює з безліччю молодих американських зірок та різних виконавців. Боже, у нього настільки широкий діапазон, він дублює українською, щиро і з душею. І при цьому він виконує це швидко. Опанувати такі навички — це справжня майстерність, окрема професія.

А чи не було випадків цькування?

Сумська: Ні, на щастя, це вже минулі 90-ті. Вони вже позаду. Було ж перше революційне піднесення на граніті. Після цього вже стало пізно, і вони не встигли за подіями, вже нічого не змінили. Що стосується української школи, я не буду вказувати, яка саме, щоб не дратувати москалів. Саме там виховалося чимало акторів, дітей з різних поколінь.

Хостікоєв: Ступка Остап вчився.

Сумська: Так, Ступки, а також чимало інших відомих ведучих, актрис та співаків. Це знаходиться в центрі, але не будемо розкривати точне місце. Цій школі вже понад 60 років.

Чи ви навмисно і свідомо обрали українську школу для навчання?

Сумська: Ми обрали місце ближче до роботи, адже вранці їхали на виставу, а поверталися вже після її завершення. Діти, як мої, так і наших актрис, часто вчать уроки в гримерках. У нас вже по двоє-троє малюків у колег, які також займаються своїми справами.

Чи отримували Наталія Сумська та Анатолій Хостікоєв запрошення виступати російською мовою?

Сумська: Були пропозиції залишитися у Відні працювати. В 91-му році після наших гастролей рок-опери "Біла ворона". Але ми не розглядали взагалі таких питань. Це ще не було актуально. Це зараз можна якийсь ангажемент мати там, гастролі. А тоді ні, взагалі було дивно. Звичайно, ми повернулись додому. Було смішно, коли один з наших акторів, Віктор Петрович Цимбаліст, корифей наш, ми були, значить, це ж Європа все ж таки, це тоді ще початки були наших гастролей, перформансів за кордоном. Ми вертаємося до готелю і нас приймали, був бенкет в театрі. І швейцар просить: "Бітте (будь ласка, - ред.), який номер вашого номеру?" І наш актор не зрозумів і автограф замість номеру.

Хостікоєв: Знаєте, у нас дійсно неймовірні актори! Я згадую про наше покоління, ми вже найстарші. А ті, хто був до нас, створили справжні шедеври. Уявіть собі, коли ми вирушили на гастролі, з нами був актор Яків Степанович Сиротенко. Він завжди звертався до молодших колег на "Ви". Пам'ятаю, ми були в Луцьку, де тече річка. І він каже: "Шановний Анатолію, давайте наловимо риби. Ми ж на гастролях цілий місяць, тож давайте зваримо юшку для наших колег, поки вони виступають". А ми в цей час були вільні. "Чому б і ні?" – відповідаю я.

Але де ж тоді можна було щось приготувати? Не підходили ці плитки. Я відповідаю: "Зрозуміло". Ми вирушили до річки, наловили риби, а потім продумали все так, щоб коли актори повернуться, усе було готове. А в кімнаті, де ми працювали, була ванна, туалет і раковина. І він мені каже: "Анатолію, будь ласка, почисть цю раковину". Вона дійсно виявилася досить великою. Я помив раковину, потім унітаз, закрили кришку. Він налив води, закрив пробку і поставив туди кип’ятильник. Вода почала закипати, і він додав туди інгредієнти: картоплю та очищену рибу, і так готував юшку в цій незвичайній конструкції.

А я збігав, купив вино, чомусь ми тоді пили вино якесь таке дуже смачне, солодке якесь, горілку чомусь не пили. А, "Лідія", дуже смачне вино. І повертається Богдан Ступка, Ростальний, Женя Шах, і ще хтось, і ми їх зустрічаємо. А запах такий по всьому готелі. І він каже: "Хлопці, заходьте, заходьте до нас". Вони: "Боже, як це ви, як це ви примудрились". І так сіли хлопці навколо цього, я їм наливаю по склянці, випиваєм ту "Лідію". І Яків Степанович: "Пригощайтесь, пригощайтесь". І по черзі сьорбають, ще раз випали. За третім секретар партійної організації Ростальний, зачіпає ланцюжок, разом із ланцюжком виймає, і вся та юшка в раковину. І він так руками: "Сьорбайте, хлопці, сьорбайте, сьорбайте".

Гастролі, театральні гастролі, про це можна знімати кіно, про це можна писати, тому що такі були... І вони всі, я маю на увазі, те покоління, вони зберігали таку якусь чистоту до професії, із дисципліною у них було настільки все виважено, вони... ну, одним словом: корифеї.

Проте, Росію жодного разу не запрошували приєднатися, вірно?

Сумська: Мене запросили. "Жизнь Клима Самгина" — це серіал. Це сталося вже давно, ще з часів моїх студентських років. І що ж я робила там, коли почали говорити: "Ой, ви знаєте, у неї якийсь надто виражений українізм в мові". Чому ж тоді кликали?

Українізм в ліце?

Сумська: Так, так, отже, це чудово, що я не залишила жодного сліду у жодному російському фільмі чи серіалі.

Хостікоєв: Я товаришував з актором, ну, він український актор, Олексій Петренко, якщо знаєте "Агонія" фільм. Такий великий актор. Він з Чернігівської області, він працював там. І він мене засватав в театр на Малій Бронній до Ефроса. Вірніше, Ефрос перейшов в театр На Таганке. І Петренко мені передзвонив, каже: "Слухай, ти приїжджай, як там у тебе в Києві?" Я кажу: "Ну, нормально. "Ну, що ти там сидиш? Давай, значить туди". А Ефрос перейшов у театр На Таганке і там вже такі були такі стосунки. А я жив у квартирі у Петренка, він дав мені ключі і каже: "Завтра тебе чекає Ефрос, ти маєш прийти до нього, потім закриєш кімнату і віддаси там ключі".

І от я приходжу до Ефроса туди. І він говорить: "Що ви граєте? Мені розповів Олексій про вас. Що ви грали в театрі". І я називаю: "Енеїда", так, начебто він знає, Коломійця такі ролі. Він каже: "М-м-м" і так заскучав: "А що із класичного репертуару?" І раптом я згадав, що я репетирував Лопахіна, "Вишневий сад". Я кажу: "Лопахіна, ту роль, яку грав Висоцький". Він: "О, знаєте що, давайте от я вас спробую з моїми хуліганами, щоб ви зіграли з Алой Дімідовою на репетиції". І добре, ми вирішили, що через тиждень я маю приїхати туди. Але я зрозумів, що я не зможу це зробити. Не зможу хоча б через те, що коли я закривав ці великі такі вікна, у них були. І я розбив вазу таку здоровенну Олексія Васильовича Петренка. Я зрозумів, що це хороший знак, що треба бути на своєму місці, треба робити свою справу, чомусь їхати в Москву. Чого? Заради чого?

Проте, професійний шлях та визнання.

Сумська: Ні. Власне, як і моєму татові свого часу театр гастролював, тоді звітні гастролі.

Звітні гастролі — це моменти, коли наші театри відправлялися до Москви, аби продемонструвати, що відбувається на околицях.

Сумська: Так, театр сатири дійсно запрошував його на ролі і навіть пропонував квартиру, але тато відповів: "Ні, я – український актор, і я залишуся тут". Як же це в ньому спрацювало! Більше того, його висували на звання народного артиста Радянського Союзу, але він відмовився: "Я залишуся народним артистом України".

Хостікоєв: Ми виступали в Кремлівському палаці, презентуючи «Енеїду». І раптом Козловський вийшов на сцену, став на коліна і вигукнув: "Боже мій, мої хахли, земляки". Він подарував нам велику коробку цукерок з лікером. Коли ж ми повернулися в готель і відкрили її, виявилося, що цим ласощам вже близько 150 років.

У цвілі?

Хостікоєв: Так, так, так, він має стільки ж років, як і Козловський.

Сумська: А їхнє життя нам уже не цікаве. У нас є інші пріоритети та інші шанувальники. На щастя, один із наших молодих акторів, Олександр Рудинський, отримав премію Бафта. Це невеликий фільм, але Кейт Вінслет звернулася до нього. Вона подякувала за його українську позицію та підтримку нашої країни. Вона також є однією з наших улюблених закордонних актрис.

Існує безліч закордонних актрис, які гордо несуть в собі українське коріння. Однією з таких є Віра Фарміга. Її предки були змушені залишити рідну землю через жахливі події Другої світової війни та радянську армію, адже залишитися означало б ризикувати життям — потрапити до таборів або загинути від рук репресивної системи. Віра активно підтримує Україну і навіть спілкується українською мовою, хоч і з акцентом. Вона є відомою акторкою в Америці, яка не забуває про свої коріння.

І, наприклад, є багато-багато акторів, можна пальці загинати, які народилися в Україні, які виросли тут, які опинилися в Росії і тепер вони "поддерживают СВО" і так далі, і розказують, що це все правильно. І більше того, їхню малу Батьківщину можуть рівняти з землею російська артилерія, російські дрони, "шахеди" і так далі, але вони кажуть, що все це правильно. Чому так відбувається? Чому в Америці людина пам'ятає про своє українське походження, а в Росії...

Сумська: Тут немає жодної пропаганди. На щастя, є люди, які це усвідомлюють. Наприклад, дочка одного з московських режисерів, представника відомого театру, на ім’я Маша, не хочу називати прізвище. Вона відкрито критикує свого батька за його погляди. А він, на жаль, цього не розуміє. Він, напевно, так і піде з життя, не усвідомивши істини. Але, на щастя, давайте зосередимося на більш позитивних прикладах. Є ж і ті актори, які мислять інакше.

Дякую, що у нас є безвізовий режим, відкриті кордони, що тепер ми можемо подорожувати, спілкуватися і не відчувати страху перед великими зірками. Так, вони отримують вищу оплату, але тепер ми можемо бути на одному рівні. Українці, які досягли успіху за кордоном, підтримують нас, визнають своє коріння. Джек Ніколсон - який молодець! Як він відверто і сміливо говорить про все це.

Хостікоєв: Я не зовсім розумію, що означає фраза "хороший руський". Це складне питання для мене. Але у мене є близький друг, з яким ми разом ходили в походи. Не хочу називати його ім'я, аби не створити йому проблем. Він — відомий журналіст. Коли почалася війна, він зателефонував мені і сказав: "Не можу зараз з тобою спілкуватися, бо не знаю, що сказати і як вибачитися. Мені соромно, я не знаю, що відповісти тобі".

Ми з ним спілкувались таким чином, а потім врешті-решт він сказав: "Давай не будемо спілкуватися, це ні до чого не прийде". Він не може зробити те, що він хотів би, тому що він боїться, а весь час вибачатися переді мною він теж не може, я його розумію. Я не знаю, чи хороший він рускій, чи поганий.

Сумська: Проте це приносить боль.

Хостікоєв: Звісно, у мене є біль, але не можу сказати, чи відчуває його насправді.

На початку масштабної агресії, я не впевнений, скільки у вас є друзів у Росії.

Сумська: Немає. Добре, що немає. Я така рада цьому.

Хостікоєв: Ні, у нас немає жодних друзів у Росії.

Сумська: Немає. Приємно, що наш курс тепер більше орієнтований на Захід. Сподіваюся, що цей процес відбудеться без перешкод і ми зможемо приєднатися до Євросоюзу та НАТО. Хоча, можливо, НАТО зазнає змін і трансформується в інший альянс. Це було б більш реалістично і доцільно.

Хостікоєв: Напередодні війни я разом з Наташею відвідав полігон. У мене є зареєстрована зброя, і ми там практикувалися, стріляючи по мішенях. Це сталося до того, як розпочалися бойові дії.

Перед початком широкомасштабної агресії?

Хостікоєв: Я не знав, коли настало 24-те число, і не міг у це повірити. Підготовки не було, але я просто виходив, у мене була зброя, тож треба ж уміти стріляти. Ми виходили, стріляли, але я не закликав людей: "Шановні українці, якщо ви не хочете зустріти Моторолу чи Гіві, терміново йдіть на стрільбище і навчайтеся стріляти" до початку війни. Мені тоді сказали, що я мілітарист. Ну так, я дійсно мілітарист.

А тепер які у них думки?

Сумська: Сьогодні всі займаються навчанням. Це не є дешевим задоволенням, але необхідно. Важливо вміти надавати першу допомогу тим, хто постраждав. Усі ми повинні... Як і наші сусіди через Чорне море, вони також стикаються з проблемами. У нас не вистачає достатньої кількості зброї та боєприпасів, але наша армія — одна з найсильніших і найпрофесійніших. Це викликає гордість. Однак ми повинні підтримувати їх. Ми робимо внески, організовуємо вистави. Завдяки нашим аукціонам ми зібрали 1 мільйон доларів. А додаткові вистави та аукціони театру імені Франка принесли нам 63 мільйони гривень.

Хостікоєв: Мова йде про театр імені Франка.

Сумська: Тому зараз ми визнані на всіх цих презентаційних акціях, наш доробок і продовжуємо. Знову донати, знову аукціони, веземо, веземо гроші на морський дрон, хороший такий, міцний.

Пізніше ми, напевно, натрапимо на новини про те, як спрацював той морський дрон. Але давайте поговоримо про людську сторону цього. Ви ж актори, і ви добре знаєте, як вмикати свій сценічний режим. Навіть у складні моменти, коли втрачаєш близьку людину, ти все одно виходиш на сцену, якщо є заплановане виставлення. І навіть граючи комедію, ти зобов'язаний виконати свою роль.

Моя подруга поділилася зі мною історією про те, як її мама втратила батька. У той же день їй потрібно було виконувати любовну сцену, і незважаючи на сльози, що текли по її щоках, вона все ж намагалася зберегти усмішку на обличчі.

Сумська: Мабуть, ми не єні єдиними, хто переживав подібне. У мене теж був випадок, коли я чекала виходу Марусі Кайдашихи, а в підсумку вийшла більше комедія. І, звичайно, це трохи змінило мої емоції; було справді важко, лиш кілька хвилин. Але я зібралася, і мені дуже шкода, що тато не зміг побачити мене в національній ролі. Його думка була для мене надзвичайно важливою. Він іноді заїжджав до Києва на кілька годин, стояв у проході, в партері, поглядав на виставу і казав: "Доця, я поїхав", адже в нього завжди була робота та безліч інших ролей. Але його фото з Наталкою Полтавкою, яке стало популярним у мережі, де я позую з відрами, — це його творчість. Тато дуже любив фотографувати. Всі наші моменти були зафіксовані на фото. Він сам робив знімки, друкував їх у ванній під червоним світлом. У нас залишилося безліч альбомів з акторськими фотографіями, і я йому за це безмежно вдячна.

Але після того, як цілу ніч дзижчать "шахеди", свистять ось ці ракети, а у вас, наприклад, ввечері вистава. Де ви берете сили?

Сумська: Ми ж не можемо відпочивати по півдня, як іноді комусь здається (сміється).

Хостікоєв: Звичайно, це дуже виснажливо. Ми можемо намагатися виглядати сміливо, але насправді це забирає сили. Вони ж не просто так атакують вночі, коли тіло прагне відпочинку, а ми на 13-му поверсі постійно бігаємо туди-сюди. І не тільки ми, а й усі, хто живе в цьому районі.

Сумська: Це ж КДБ, вони точно знають, коли і як діяти.

Хостікоєв: Але така вже наша професія. Коли війна почалася, я саме проходив лікування в лікарні через операцію на меніску. Це була надзвичайна лікарня, але не буду вказувати, де вона розташована. Після операції раптово почалися атаки цих небезпечних "шахедів". Я опинився на третьому поверсі, а навколо мене були люди на милицях, які намагалися спуститися вниз. В медичному центрі був підвал, переповнений людьми, і дихати було важко. Чулися вибухи, і всі сиділи, ледь дихаючи. Тоді я вирішив почати розповідати історії, адже їх у мене чимало. І поки хтось залишався на поверхах, я почав ділитися своїми байками, а не просто жартами – це були наші театральні оповідання.

Стоїть такий регіт внизу, люди сміються, а я ще більше відчуваю кайф, потрібні глядачі актору. Розповідаю, вже закінчилося. Півтори години я розповідав всякі історії. Унікальна в нас професія, потрясаюча, і ми ж ховаємось за професію. Буває так, що три години, якби не ці за три години, наприклад, ти граєш виставу, три години - ніхто не може тобі завадити тільки оці "шахеди". А так ніщо. І ти ховаєшся, це таке блаженство, коли ти там, в цьому середовищі, в цьому театрі, ти затягуєш туди глядачів, глядачі і плачуть, сміються.

Сумська: Саме за це вони й дякують, що вони мають унікальну можливість забути ці страхіття на оці дві-три години.

Хостікоєв: І ті емоції, які ти віддаєш, тобі ж повертаються через оплески. І глядачі дуже вдячні.

Сумська: Як один актор досвідчений каже, під час того, коли оплески, овації навіть лунають і дуже довго: "Дихайте, дихайте, дихайте цим".

Одного разу я спілкувалася з психотерапевтом, і він підкреслив, що театр у часи війни виконує надзвичайно важливу роль. Він здатен відволікати людей від жахіть реальності, в якій вони змушені існувати. Тому ваша діяльність має величезне значення, навіть якщо іноді у когось виникає думка: "А що вони там роблять? Просто танцюють на сцені, поки у нас ідуть бойові дії". Чи є у вас ролі, які б ви хотіли втілити? Можливо, фільми, в яких вам хотілося б зіграти? Які мрії та бажання має Наталія Сумська, Анатолій Хостікоєв?

Сумська: Я вже виконала ролі, які стали частиною світової класики. Це, зокрема, Еліза Дулітл та Жанна Д'арк. Я зіграла те, про що, можливо, й не наважувалася мріяти. Зараз, під час війни, ми обираємо між класикою та трагедіями, але особисто я віддаю перевагу комедіям.

Хостікоєв: Розумієте, з часом наші горизонти стають все вужчими. Я вже не в тому віці, щоб вважати себе молодим - мені не 25, не 55 і навіть не 65. Я усвідомлюю, що можливості обмежені. Але я знаю, яку роль можу виконати, і сподіваюся, що зможу її втілити. Я прагну цього. Однак, чомусь викликаю страх у режисерів. Не бійтеся мене, шановні, адже я не маю наміру брати на себе режисерські обов'язки. Мені потрібен талановитий режисер, як, наприклад, Малахов, який, на жаль, зараз відсутній. Наша професія унікальна і неймовірна. Театр - це простір, де людина має можливість на ці три години відключитися від реальності і повністю зануритися в ілюзії. Театр - це емоції, театр - це ілюзії. Театр - це сам життєвий процес.

Наталія Сумська і Анатолій Хостікоєв, фото: sensatsiya.com

Я знаю, що ви прийшли до нас з гітарою, а то як з рушницею, якщо вона є в кімнаті, має вистрелити. Ця гітара тут не просто так. Ви нам щось приготували.

Хостікоєв: Це не моя гітара, вона з'явилася випадково, як завжди в кущах рояль. У мене немає такої чудової. Це не моя гітара. Але я хочу виконати пісню, яку, на мою думку, ми з Наталею заспіваємо разом. Вважаю, що це найкраща пісня століття для мене. Я знаю багато пісень, як, напевно, і всі глядачі — у кожного є своя улюблена. Але ця пісня особлива для мене, принаймні тому, що вперше я почув її в 21 рік у театрі Марії Заньковецької. І ось вона досі з нами. Повторю, ми не готувалися, ми не професійні співаки, але я спробую відтворити те, що... Ми її не виконували часто.

Співають:

Не забувай, як швидко.

Річка людської пам'яті...

Не пам'ятай, наскільки вона сумна.

Любов між нами -

У самотності блукаю,

У віддалених просторах гасне.

Між узбережжями.

Не зважай на мої очі.

У сумній безодні ночі.

Не замовкай, о, не замовкай -

Мене звуть ти.