Я доставив Вінграновського до Чернігова.

Чи я справді формаліст? Чи я ігнорую суть?

Відповідаю вам без жодних метафор --

Якщо народ мій числиться формально,

Тоді я дійсно дійсний формаліст!" -

Цей молодий поет Микола Вінграновський сміливо виступив проти розпинателів з ЦК компартії. Його слова відлунювали думками Франка: "Я - декадент? Я син народу, який прагне вперед, навіть якщо був замкнений у підземеллі!" Сьогодні ми відзначаємо б 90-річчя Вінграновського...

Коли ми організовували "Просвітянські зустрічі" в Чернігові, я вирішив запросити Миколу Вінграновського до нашого міста. Я з ним зв'язався і домовився про візит — він зазначив, що має певні труднощі з пересуванням, тому потрібно буде підвезти його з квартири і назад. Автомобіль надав Дмитро Іванов — це була "Волга" газети "Комсомольський гарт". Зустріч ми вирішили провести в музеї Коцюбинського, директор якого, Юлій Романович, давно знав і поважав Вінграновського, з хитрим усмішкою згадуючи про його дві дружини одночасно 🙂.

Приїжджаю на Чкалова, до письменницького будинку, знаходжу квартиру - Вінграновський, ставний і повнотілий, зустрічає мене у халаті, якомусь коштовному - я не розбираюсь. Я роздивляюсь по хаті, а він приглядається до мене. Бачу шаблю - без піхов, вона просто стоїть сторчма, прислонена до стіни. Кінематографічно. Показово стоїть. Він помічає погляд: "То я тренуюсь!". Не без погорди сказано... Та я знаю, що в геніальних людей свої химороди і здивування показую лише із ввічливості.

Однак мене привернула увага одна ікона. "О, - кажу, - наш Феодосій Чернігівський!" Микола Степанович, який тепер виглядає і здивованим, і ніби навіть обуреним, відповідає: "Ні, це святий Микола! Адже я ж Микола!" - і його реакція нагадує дитяче обурення. А я, знаючи добре образ Феодосія Углицького, наполегливо стверджую: "Ні, це ж Феодосій!"

На справді, ми вирушаємо з Києва. На вулиці Лісовій, яка тоді ще називалася Піонерською, Вінграновський зупиняє автомобіль і наказує мені – він не просив, а саме командував, як і належить "Маршалу Вінграновському", про якого написав книгу його товариш Павло Вольвач. "Іди купи пива!" – звучить його наказ. Він передає мені купюру, яка явно перевищує вартість однієї (як я вважав) пляшки пива. Я здивовано зауважую, що цього вистачить на п’ять пляшок. Вінграновський з гордовитим жестом відповідає: "Вони що, зіпсуються?!". Я піддаюся його авторитету... 🙂

Сама зустріч у Чернігові пройшла якось зіжмакано, бо він встиг прочитати тільки зо дві поезії, а решту часу зайняли бабські охи та ахи навколо класика, якому може це й подобалося, але забрало час у поезії. А читав Вінграновський талановито - мені досі відлунює його "Сеньйорито акаціє, добрий вечір! Я забув, що забув був вас..."

А тепер ще й подумалося: Вінграновського недарма взяв до себе учнем Довженко - вони обоє любили красу. І я, тепер зрідка буваючи в Києві, згадую Довженка, якому так не стачало бачити красивих людей. Мені, до речі, теж.