Як матері та дружини загиблих або зниклих безвісти військових справляються з горем, отримуючи підтримку.

Історія перетворення подорожей для знайомства з культурою України на тури зцілення для жінок, які втратили найрідніших

Туга за близькими, яких забрала війна, триває роками, іноді все життя. Коли загибель спричинена агресією, біль від розлуки назавжди посилюється реакцією на насильство ворога. Тому по-особливому болить серце кожної матері й дружини, яка не дочекалася сина чи чоловіка з поля бою.

У кожному конкретному випадку терміни та особливості проживання горя індивідуальні. Як правило, за умови коректної підтримки та допомоги, людина вибирається зі стану безпросвітного горювання приблизно за 6-12 місяців. Саме через такий час матері й дружини, які пережили втрату, переважно стають готовими долучатися до спільнот і програм, що допомагають пережити горе.

Ініціативу благодійних турів різними регіонами України для жінок, які втратили на війні найрідніших, започаткувала громадська діячка Оксана Левкова, виконавча директорка руху "Не будь байдужим!". Уже два десятиліття вона об'єднує людей з різних куточків країни навколо української мови та історії.

Оксана, яка є натхненником і організатором цих зцілювальних турів, переконана, що такі подорожі допомагають об’єднати матерів і дружин захисників, які загинули, опинилися в полоні або зникли безвісти під час повномасштабної агресії Росії проти України. Вона відверто зізнається, що вмовити жінок, які переживають відчай через втрату, вирватися на кілька днів із звичного ритму життя – це справжнє випробування. Цей процес проходить у кілька етапів і може займати більше ніж пів року.

Щоб жінки могли не лише побачити красиві місця та пам'ятки, а й познайомитися з особливостями життя в інших куточках країни, їх везуть у віддалені регіони, а не кудись поблизу.

Як це відбувається, Укрінформ дізнавався у кандидатки наук із соціальних комунікацій Оксани Левкової та психологині, травматерапевтки Юлії Панченко, чий син загинув у листопаді 2023 року.

Пані Оксана, разом із групою однодумців, вже багато років присвячує свою діяльність підтримці української мови та популяризації знань про історію України. Ще до початку пандемії COVID-19 вона взялася за організацію подорожей по країні, прагнучи об'єднати співвітчизників. Після початку повномасштабного вторгнення, з кінця 2022 року, вона ініціювала благодійні тури для тих, хто втратив найближчих людей.

Протягом цього періоду близько 150 жінок відвідали мальовничі ліси Чернігівщини, узбережжя Одещини, медоварню "Медовий Спас", а також агрофірму "Яблунівські печериці" на Київщині. Ще приблизно сто матерів і дружин захисників, які стали жертвами катувань у полоні, зникли безвісти або загинули, приєдналися до інших програм, де мали можливість спілкуватися з психологами та реабілітологом.

"Десь 60% жінок об'єднані у ГО "Вояцький визвіл", створеної родичами полонених, зниклих безвісти та загиблих військових 12 бригади Національної гвардії України Маріупольського гарнізону. Решта 40% - з інших громадських організацій", - уточнює Оксана Левкова.

Фінансування цих подорожей здійснюється завдяки спільним зусиллям. Один із методів – сезонний продаж дунайських оселедців з Вилкового, що не лише забезпечує кошти, а й підтримує малий бізнес у південному регіоні. Минулої весни, завдяки покупцям риби з "української Венеції", вдалося організувати триденний тур для 18 жінок. Хтось навіть з гумором зауважив: "Якби наша Оксанка служила в армії, її позивний був би 'Дунайка'".

Проте є мами і дружини, які роками не наважуються трохи відпочити далі від дому або навіть просто прийняти посилку-"обіймашку", розповідає пані Оксана. "Вони шукають негативний підтекст у моїх діях, - констатує активістка. - Ми багато часу витрачаємо на те, щоб їх переконати, що "зараз війна, тож всі всім допомагають, то ви не лякайтеся".

Протягом двох років деякі жінки встигли записатися на різні тури до п'яти разів, але в останній момент знаходили причини, щоб не вирушати в подорож. Це викликає неприємності, адже організатори вже заздалегідь сплачують аванси з коштів, зібраних благодійниками, і потім їм важко знайти заміну. "Іноді пенсіонери жертвують 20 грн зі своїх 3 000 грн мінімальної пенсії на ці тури", - зазначає Левкова.

Переконати жінок, які втратили рідних унаслідок війни, взяти участь у туристичній поїздці, іноді виявляється справжнім викликом, розповідає співрозмовниця. Наприклад, пані Лідія Грицак з Стародуба, уродженка Кривого Рогу, відмовилася від такої пропозиції. Вона зазначає: "У мене онука з особливими потребами, які виникли через війну, а мій син три роки провів у полоні. Тому я не можу дозволити собі відпочити, навіть на кілька днів".

Марія Маринченко з Бориспільського району на Київщині виховує шістьох дітей. На жаль, її брат і мама пропали безвісти. Запрошення на тур вона відмовилася прийняти, адже зусилля потрібно зосередити на дітях, оскільки чоловік постійно працює. Проте жінка була щаслива отримати приємні подарунки: книжковий сертифікат на 500 гривень та каву в зернах від благодійників.

Історії сімей, яким Оксана Левкова надає допомогу речами, що не є базовими, але мають велике значення для душі, справді зворушливі. Наприклад, Юлія Каїрська з Дніпра виховує чотирьох дітей, а їхній батько вже три роки знаходиться в російському полоні. Цій родині докторка філологічних наук, професорка Алла Бойко передала цікаві книги, косметику для догляду та прикраси.

Інші благодійники передали дитячі книги жінці з Києва, яка сама виховує семирічного сина і восьмирічну доньку, в той час як її чоловік вже три роки перебуває в полоні у ворога. Також подарунки надіслали до родини з Шептицького на Львівщині, де виховують дітей захисника, який зник безвісти.

Ніна Гілічук із Кривого Рогу, сестра військовослужбовця, який загинув у полоні, з вдячністю відзначила невеликі, але важливі знаки уваги: "Свічка, виготовлена вручну, косметичні засоби та книги допоможуть мені на деякий час відволіктися від смутку".

Часом Оксані Левковій доводиться чути закиди: мовляв, мами і дружини загиблих отримують 15 млн грн від держави. "Правда полягає в тому, що сотні жінок, які втратили синів і чоловіків, не отримали мільйони гривень, - каже співрозмовниця. - Найперше: держава розбиває цю суму на всіх спадкоємців і виплачує її частинами упродовж років, а не одномоментно. Як правило, на тривалий час заморожуються будь-які виплати у випадках, коли на частку суми починають претендувати ті родичі загиблого, які десятиліттями ним не цікавилися (наприклад, батько, який не сплачував аліменти). Взагалі, виплата можлива тільки у випадку, коли загибель захисника відповідно задокументована".

ВИПРОБУВАННЯ БОЛЮ: ЯКІ ФРАЗИ НЕ ПРИНОСЯТЬ ВТІШЕННЯ

В умовах масштабного військового конфлікту кожен українець переживає стадії горя: від втрат від російських ракетних атак у Кривому Розі, Сумах, Дніпрі та в інших містах країни; через особисті втрати близьких, знайомих і навіть незнайомих героїв; до втрати спокійного життя — для когось це триває вже понад три роки, а для інших — одинадцять.

"Кожен українець, незалежно від місця свого перебування, пережив втрату звичного життя: хтось втратив статус і роботу, а багато людей - своє помешкання чи інші цінності," - зазначає Юлія Панченко, психолог і травматерапевт, мати 26-річного Артема Артеменка, бійця 12 бригади спеціального призначення НГУ "Азов", який загинув у листопаді 2023 року.

Відтоді, як жінка отримала звістку про загибель свого сина, вона не може змиритися з цією жахливою реальністю. Ця новина вразила її, немов удар грому, залишивши її без опори. Вона не могла повірити, що її турботливий і надійний син Тьома не зможе виконати свою обіцянку з останнього повідомлення: "Я не зможу зв'язатися протягом дня-два".

"Переконати себе в тому, що у мене немає сина, вкрай важко. Людині, яка переживає втрату, важливо спершу глибоко усвідомити, що відбувається і чому нервова система реагує саме так. Паралельно необхідно отримувати підтримку — як психологічну, так і, можливо, медикаментозну. Без розуміння того, що даний стан є природною реакцією, ліки не здатні зняти апатію до життя", — ділиться Юлія Панченко.

Вона підкреслює: "Зараз я усвідомлюю, як важливо бути серед людей. Однак після втрати Артема мені було важко відразу ж вийти зі своєї ізоляції. Чому ж люди ховаються? Тому що оточення не дозволяє їм бути справжніми. Жінок заспокоюють тим, що у них залишилися діти або що вони можуть знайти нового партнера після смерті чоловіка. Але насправді хочеться кричати чи навіть вити, адже переживають безмежне горе".

Не варто казати тим, хто втратив дорогих людей у війні: "якось треба жити", "ти ще вийдеш заміж", "ти ще собі народиш дитину", "у тебе є для кого ще жити", радить психологиня. Жодна із цих фраз не допомагає, навпаки -- зводить стіну непорозуміння і ще більше заганяє згорьовану людину в депресивний стан, застережує вона.

Юлія Панченко вирішила взяти участь у п'ятиденному ретриті "Джерело сили" в Закарпатті, у затишному зеленому садибі в селі Подобовець, через вісім місяців після втрати сина. "Там нас приймали такими, якими ми є: хочеш плакати — плач, хочеш сміятися — смійся. Зібралися люди з різними історіями та емоційними станами. Було кілька напружених моментів, але пані Світлана Комінко обережно їх фасилітувала, як досвідчена ведуча. Вона створила навколо мене атмосферу підтримки, немов обклала мене м’якими подушками. Я відчула, що немає потреби захищатися, а це зняло напругу з тіла. Ніхто не змушував ні спілкуватися, ні йти на екскурсії", — розповідає вона.

Як травматерапевтка, Юлія зазначає: "Однією з основних цілей психотерапії є допомогти людині усвідомити причини своїх емоційних переживань. Важливо щиро визнати наявність проблеми, чесно її назвати і визнати, що самостійно впоратися з цим не вдасться — потрібна підтримка. Лише за таких умов процес лікування може бути дійсно результативним. Необхідні готовність та ресурси для подолання труднощів".

Вона також рекомендує регулярно висловлювати вдячність як собі, так і іншим за подолання відчуття безсилля. "Формулюйте свої думки у формі подяки, а не через порівняння типу: сьогодні я справилась, бо не залишила брудний посуд на ніч, а вчора не впоралась, адже тарілки скупчилися у мийці. Завдяки вдячності ми налаштовуємося на позитивний внутрішній стан: я здатна на це".

Справлятися зі своїм психологічним станом Юлії Панченко допомагає мудрість її сина Артема. Особливо важливими для матері є його слова: "У свої 26 років Артем казав, що для щастя багато не потрібно, життя - це і є щастя, більше якого не можливо і мріяти".

Водночас психотерапевтка з Тернополя Марія Хомів, яка до повномасштабної війни так і не поїхала в організований Оксаною Левковою триденний тур Одещиною через те, що не зібралася компанія, розмірковує про свій досвід: "Я зрозуміла, що інколи страх перед невідомим заважає нам робити те, що ми дійсно хочемо. Шкодуючи про втрачену можливість, я пообіцяла собі в майбутньому бути сміливішою і слідувати за своїми бажаннями, навіть якщо інколи доведеться йти наодинці. Життя надто коротке, щоб відкладати на потім те, що може зробити вас щасливими сьогодні. Якщо ви колись опинитеся на перехресті між сумнівами і бажанням, обирайте бажання. Ви не пошкодуєте".

Всі, хто зазнав болю втрати своїх найближчих під час війни, мають право на щастя та відновлення, вважають організатори благодійних мандрівок для жінок.

Фото надані Оксаною Левковою, Тетяни Когутич і Юлії Овсяннікової