"У в'язницях Росії нас змушували виконувати по 300 присідань двічі на день, а хліб, що містив каміння, призводив до поломки зубів", - згадує колишній ув'язнений РФ, боєць "Азову" Артур Ніверчук.

Артур Ніверчук, боєць полку "Азов", який був звільнений з ворожого полону минулого року, в інтерв'ю УНІАН поділився детями про те, чому Росія "засудила" його до довічного ув'язнення, а також розповів про свій досвід у одній з найжахливіших колоній РФ. Він також висловив свої думки щодо можливого повернення до служби.

24-річний помічник кулеметника - стрілець взводу розвідки спеціального призначення другого батальйону окремого загону спеціального призначення "Aзов" Артур Ніверчук перебував у російському полоні 884 дні - з травня 2022 року. За два роки він змінив вісім колоній, у тому числі був і в сумнозвісній Оленівці, а 14 листопада 2023 року, саме у день його народження, Росія засудила бійця до довічного ув'язнення та етапувала до однієї з найстрашніших колоній - "Чорний дельфін" в Оренбурзькій області.

Торік у жовтні "азовця" вдалося повернути в Україну. Далі були лікування та реабілітація, а наприкінці грудня 2024-го його урочисто зустріли у рідному місті Здолбунів на Рівненщині.

Артуре, розкажіть, будь ласка, як і коли ви приєдналися до "Азову", і що спонукало вас обрати саме цей підрозділ?

Я з 14 років спостерігав за політичними подіями в Україні. Мене цікавив "Правий сектор". Намагаючись знайти в Інтернеті, чи є його осередок у Здолбунові, я натрапив на "Азов". Про їхню діяльність я вже тоді чув. У них на сторінці побачив, що кожні вихідні вони проводять у моєму місті якісь акції. Я сконтактував з головою осередку нашого міста і ми домовилися про зустріч. Спілкуючись віч-на-віч, він мене запитав, що саме мене цікавить, як я для себе бачу розвиток у цій організації. На той час мене цікавили збройні вишколи, тактична медицина, штурмовий альпінізм. Вони надавали таку підготовку. Відтоді, з 2015 року, я з ними. До свого повноліття, 2018 року, ми спільно брали участь у громадському житті міста і країни.

Батьки знали, чим ви займаєтеся?

Отже, вони не виступали проти і не перешкоджали моєму рішенню. Моя сім'я є надзвичайно патріотичною, і батьки усвідомлювали, що це був мій усвідомлений вибір.

А ким ви були у цивільному житті? Яку освіту маєте?

Наприкінці навчання в 11 класі я ухвалив рішення приєднатися до контрактної служби в армії, проте мені потрібно було дочекатися 18 років. Тому я вирішив вступити до навчального закладу при Департаменті поліції охорони. Однак через рік мого навчання його перенесли до Вінницької області. Я не був готовий до такого фінансового навантаження, та й переїзд в іншу область мене не приваблював. Тож я провчився всього рік і вирішив піти на контрактну службу - на базовий курс бойової підготовки в "Азові". Згодом я пройшов військово-лікарську комісію, зібрав усі необхідні документи і переїхав до Маріуполя.

Отже на момент початку повномасштабного вторгнення ви були в Маріуполі? Розкажіть, будь ласка, як боронили місто?

Тоді ще не було великої впевненості в тому, що військові дії справді почнуться. 24 лютого 2022 року наш батальйон перебував за 70 км на захід від міста, в селищі Урзуф. Того ранку ми прокинулися під звуки тривоги, провели деякий час у сховищі, а потім швидко зібрали свої речі, отримавши наказ переїхати до Маріуполя.

Тоді на лівобережній частині (через місто протікає річка Кальміус, - УНІАН) вже йшли бої, а правий берег ще був в очікуванні. Потім стало відомо, що через КПП "Чонгар" з Криму йде колона техніки, ми мали їх "зустрічати". До околиць Маріуполя вони дісталися, здається, за днів п'ять. Ми базувалися на дев'ятиповерхівках, на найвищих точках, щоб спостерігати за ворогом.

Які емоції охоплювали вас у ту мить?

Це була дивна суміш емоцій, коли не було зрозуміло, чого чекати – справжня невизначеність. Відчуття нагадувало старт середньовічного бою, коли величезна армія противника скупчується, і ви з нетерпінням очікуєте, що станеться далі.

Як і коли ви опинилися на "Азовсталі"?

В ніч з 14 на 15 квітня 2022 року, солдати, що перебували на правому березі Маріуполя, з боєм пробивалися до території "Азовсталі", куди ворог зосередив всю свою артилерійську потужність. Цей перехід виявився вкрай важким: комусь вдалося вирватися, а хтось, на жаль, не зміг. Тоді загинуло багато наших хлопців... Лише за одну ніч ми втратили понад 100 бійців.

Що відчували, коли дізналися про відхід з "Азовсталі", адже потрапляли в полон до РФ, а там полк "Азов" визнано "терористичною організацією"?

15 травня став знаковою датою, адже саме цього дня ми почали покидати територію "Азовсталі". Напередодні нам вручили документи, які підтверджували, що наш гарнізон буде евакуйований, хоча насправді це означало полон. Дехто прийняв цю ситуацію, тоді як інші шукали свої власні способи втечі з заводу.

Невдовзі в полоні я натрапив на знайомого, який разом з двома іншими хлопцями зміг самотужки вирватися з "Азовсталі". Їм вдалося уникнути уваги ворога, пробравшись крізь очерет та перетинаючи річку Кальміус. Один з них натрапив на протипіхотну міну і втратив стопу. Його підхопили інші двоє товаришів. Коли вони піднімалися на правий берег, то виявили позицію бойовика "ДНР". Він не став відкривати вогонь, прийнявши їх за цивільних, адже в той час багато людей і тварин гинули в очереті, і ворог вже не реагував на такі випадки. Далі їх зустрів літній чоловік, який прихистив їх і надав першу медичну допомогу. А за кілька кварталів від того місця їх чекала автівка, щоб доставити на територію, що контролюється Україною. Цей чоловік виявився місцевим жителем.

І ось, коли вони пересувалися Маріуполем, це було 15-16 травня - у дні виходу з "Азовсталі", формуванням ворога, які на той час займали місто, надійшов наказ посилити патрулювання. Їх побачив патруль і звернув увагу на досить бліді обличчя - тобто люди, швидше за все, довго не бачили сонячного світла, і стало зрозуміло, звідки вони. Плюс поранений. Хлопців схопили. Пораненого госпіталізували, а інших двох взяли на розмінування бліндажів, тунелів і т.д. Благо, вони не натрапили на жодну з розтяжок, яких було багато. Потім їх направили у СІЗО.

Чи отримали ви травму?

Ні, я не був поранений, хоча двічі осколки прилітали. Мені пощастило. Першого разу просто розірвало кишеню на штанах. Причому товаришу, який був поруч, осколок перебив ногу. А друга ситуація сталася, коли було скупчення людей, які збиралися на евакуацію поранених, до 30 осіб. У мене було відчуття, що треба десь притиснутися, бо якщо буде "прихід", то всі там поляжемо. Я притиснувся до стіни, і раптом - розрив снаряда перед аркою, де ми стояли. Позаду мене падають два морпіхи - одному осколок потрапив у руку, іншому - в око. Коли ми перемістилися до підвалу, щоб надати медичну допомогу, то я побачив, що в мене перебитий ремінець, який фіксував аптечку. Тобто осколок пролетів зовсім поруч. Так мені пощастило вдруге.

Артуре, поділіться, будь ласка, інформацією про ваше перебування в полоні: де саме вас тримали і в яких обставинах?

Протягом двох років я перебував у восьми різних колоніях. Спочатку нас відвезли до Оленівки, але після теракту, що там стався, нас перевели до Таганрога та інших установ, залежно від спеціалізації військових. Наприклад, розвідники відправлялися в одне місце, тоді як артилеристів надіслали зовсім в інше. У моєму випадку це були Оленівка, Таганрог, Донецьк, Саратов, Ростов, а на завершення - Оренбург.

Чи стали ви очевидцем теракту в Оленівці?

Всередині барака, де стався вибух, я не був. Але того дня (в ніч на 29 липня 2022 року, - УНІАН), пізно ввечері я читав книгу. Бачу, попереду мене, метрів за 50 - різкий спалах. Я зрозумів, що біля самої колонії працює ворожа артилерія. Відстрілює перший залп, і у супроводі другого залпу, через кілька секунд, я чую на території колонії підрив. Чому підрив - бо не було якогось характерного свисту, ні військової баталії...

Взагалі, коли потрапляєш на територію цієї колонії, розумієш, що велике скупчення людей може до чогось призвести. Тобто недаремно нас усіх сконцентрували в одному місці. Це було очевидно.

Через кілька секунд "Град" здійснив третій залп, і в цей момент пролунав другий вибух. П’ять хвилин по тому я відчув різкий аромат диму. Вийшов на вулицю (у нас була така можливість) і побачив, що будівля, де утримували інших полонених, горіла вщент. Наступного ранку під час сніданку ми уважно розглядали той барак і помітили, що внаслідок вибуху його стіни вивернуло назовні, а не всередину. Це багато про що свідчить. Людей, які вижили, забрали від нас і перевели в ізоляцію, щоб ми не могли контактувати один з одним.

На той момент ви могли спілкуватися з кимось із підконтрольної Україні території?

Ті, хто прибував до Оленівки на початку, приносили з собою баули, які не підлягали ретельній перевірці, що давало змогу пронести телефони. Їх передавали один одному, і люди мали можливість послідовно телефонувати своїм підрозділам або рідним. Хоча російські військові згодом проводили обшуки, на щастя, їм не вдалося виявити жодного телефону.

Яким чином можна описати загальні умови перебування українських військовослужбовців у полоні? У якій з в'язниць спостерігається найбільш суворий режим?

Кожен випадок має свої особливості. В Оленівці знущання не було настільки жорстоким, як це могло б бути в інших місцях. Проте, наприклад, офіцерів, які володіли важливою інформацією, арештовували, утримували в ізоляції та піддавали допитам із застосуванням насильства. Що стосується рядових солдатів, то ми не зазнали серйозних знущань. Найгірше, що траплялося — це психологічний тиск або фізичні покарання. Наприклад, якщо ви не відповідали так, як від вас очікували, вас змушували виконувати 300 присідань.

Що таке полон, ми зрозуміли у таганрозькому слідчому ізоляторі. Багато з нас опинилися під слідством, зазнаючи шантажу голодом. За один прийом їжі нам давали всього 2-3 ложки якоїсь каші і половинку хліба на добу. Найгірше було те, що між ув'язненими панувала несправедливість: деяким давали трохи більше, іншим — менше, а когось і зовсім залишали без їжі. Хлопці знаходили способи справлятися з такими умовами — ділилися їжею і намагалися вижити в цих складних обставинах.

Для спання були матраци, звісно, не нові. Постіль теж була, і перших чотири чи п'ять місяців в Таганрозі нам її не міняли. Потім ми дізналися, що десь під новий рік планувався обмін всіх "азовців", але цього не сталося. Після цього нам почали кожні два тижні міняти постіль, але вона була мокрою. Ми її розвішували і сушили. До речі, не було у нас і засобів гігієни.

У Таганрозі двічі на добу - вранці та ввечері - проводили контроль. Ця процедура закінчувалася тим, що всім без винятку призначали фізичне покарання - від 300 до 400 присідань. Коли ми виходили на перевірку, нас ставили в незручні позиції: іноді у вигляді "ластівки", іноді в інших формах.

Чи примушували вас виконувати роботу в тому місці?

До праці нас не залучали, а на свіже повітря виводили лише раз на тиждень, здебільшого по понеділках. Прогулянка обмежувалася колом, після чого ми знову поверталися до камери. Таким чином, керівництво просто виконувало формальність. Важливо зазначити, що нам катастрофічно не вистачало свіжого повітря та сонячного світла. Протягом року і місяця ми жили з боку, де лише спостерігали за сходом сонця. Через це, а також через нестачу кальцію, наші зуби почали руйнуватися. Коли нам давали хліб, він часто містив часточки каміння, що ще більше погіршувало ситуацію з зубами.

Чи це справді вони випікали хліб спеціально для в'язнів?

Отже, за організацію харчування в колонії відповідали місцеві ув'язнені, і, очевидно, їм було дано відповідні вказівки. Адже якщо такі ситуації траплялися один-два рази, можна було б припустити, що це випадковість. Але коли це повторюється втретє, вчетверте чи вп’яте — це вже стає систематичним явищем.

В Росії вам винесли вирок довічного позбавлення волі. В чому вас звинувачували?

Мені пред'явили звинувачення у порушенні правил ведення бойових дій та жорстокому ставленні до цивільних осіб. Нібито я разом із товаришем розстріляв п'ятьох місцевих мешканців. До речі, я навмисно вказав на мого загиблого побратима, щоб не підставляти живих, які опинилися в полоні. Мій вирок оголосили в день мого народження, 14 листопада 2023 року.

Чи отримали ви правову допомогу від адвоката?

Адвокат, який мені дістався, був наданий російською стороною безкоштовно. Він не з’явився на відкритті справи, не став питати жодних деталей і виглядав абсолютно байдужим. Було очевидно, що вони вже знали, які рішення будуть ухвалені, а все це виглядало лише як формальність. Навіть слідчий мені сказав: "Ти ж усвідомлюєш, що це все наперед сплановано". Ще один момент: коли оперативники відкривали справу через нібито катування, вони пропонували мені: "Візьми на себе цю провину. Війна закінчиться, і ти зможеш повернутися додому". Але, зрозуміло, в таких обставинах важко довіряти ворогу.

Чи мали ви зустрічі з представниками міжнародних організацій під час перебування в колонії?

Ні, їх не пускали. Проте в Таганрозі, перед моїм етапуванням, з'явилися ФСБшники в масках і вжили загрозливого тону, запитуючи: "Тут є представник Червоного хреста. Він хоче дізнатися, чи все у вас в порядку". І спробуй тут зізнатися, що щось не так. Ми відповідаємо: "Скарг немає". На це вони кажуть: "Звичайно, що немає. І не може бути".

Ми не мали можливості особисто зустрітися з цим представником Червоного Хреста, але усвідомлювали, що якщо ми поділимося з ним чимось, то, м'яко кажучи, наш стан здоров'я може суттєво погіршитися.

До вас надходила якась інформація з України? Правдива, маю на увазі.

До нас надходила певна інформація. Ми були в курсі ракетних атак на Ростовську область, зокрема на Таганрог, а також на аеродроми та нафтобази. Ці відомості потрапляли до нас під час повсякденних розмов, які вели інспектори колонії. Слухаючи їхні розмови за дверима, ми дізнавалися про те, що відбувається в їхніх кабінетах. Під час допитів також виникали моменти, коли можна було почути щось цікаве.

Чи помічали ви там цивільних, які були затримані?

Не одразу. У середині 2023 року до Таганрога почали доставляти цивільних осіб. Коли приходив час їжі, інспектор відкривав вікно камери, щоб передати їжу, і ми могли бачити один одного через коридор. Перед нами в камері сиділо троє людей. Ми спілкувалися за допомогою жестів. Один з чоловіків показав, що він з територіальної оборони, інший - що є цивільним, здається, його затримали на Херсонському напрямку. Таким чином, цивільні дійсно були присутні, але проти них не порушували жодних справ. Їх просто утримували. Однак, їхні імена залишалися нам невідомими.

Чи сподівалися ви, що зрештою вас звільнять?

Так, я вірив. Хоча росіяни розуміли, що у мене є ідейні переконання, а таких там дуже не люблять. Вони говорили: "Ви ж нічого не розумієте. Що хлопець у 18 років, який йде в таку спільноту, та ще й в такий специфічний час, міг розуміти - куди і до кого він йде?". Та ще й позивний у мене був "Сектор"...

Після першого засідання у справі, що розглядалася судом так званої ДНР, мене відвезли, нібито, до донецького СІЗО. Але раптом автомобіль різко змінив напрямок і зупинився біля слідчого комітету. Мене завели в один з кабінетів, де вже чекав оператор із камерою. Заходить чоловік з ФСБ, приблизно 35 років, у балаклаві, переглядає мою справу і, помітивши, що я народився в 2000 році, говорить: "Ах ти, малолітня погань. Ти ж розумієш, що тобі загрожує довічне ув'язнення".

Потім я ознайомлююся зі своїм вироком, і в ньому вказано, що я буду перебувати в колонії з особливим режимом, але адреси не вказано. Через кілька місяців мене відправляють до Оренбурзької області, в колонію, відому як "Чорний дельфін". Там я зустрічаю інших ув'язнених, які розповідають, що ця установа була зведена в листопаді 2000 року — якраз у той момент, коли я з'явився на світ. Крім того, мій приїзд припав на 29 лютого минулого року, в день, що настає лише раз на чотири роки. Я зрозумів, що в цьому є певний стиль спецслужб, які люблять залишати такі символічні підказки.

Скільки часу ви провели в "Чорному дельфіні"? Вважається, що це одна з найсуворіших колоній у Росії.

Я пробув там вісім місяців, до самого обміну. Так, дійсно її називають найжорстокішою в Росії. 80% людей там сидять з пожиттєвим статусом і 20% - це суворий режим, вони обслуговують цю колонію. До повномасштабного вторгнення в Україну там були дуже жорсткі умови. В'язні сиділи без денного світла - вікна чимось були заклеєні. Тобто вони навіть не орієнтувалися, яка зараз пора доби. Водили їх з мішками на голові, щоб не могли запам'ятати план колонії, у супроводі собак. Але потім ці правила змінили.

Ми вже ходили на повен зріст, без наручників, але голова мала бути опущена, щоб не бачили, що відбувається навкруги. Нас супроводжували інспектори, міг бути й один. Після початку війни скасували щоденні прогулянки, замість цього в'язні примусово працюють.

Де і як працюють?

На швейному підприємстві хтось займався шиттям за машинками, а хтось - кроєнням матеріалів. Заробіток становив 2-3 тисячі рублів. Працювати доводилося з 7:00 до 20:00, а єдиним вихідним днем була неділя. Проте, якщо в середу приїжджала перевірка з Москви, то під час їх перевірок в'язні не виконували роботу. В результаті, неділя ставала повністю робочою. Таким чином, іноді доводилося працювати кілька тижнів без жодного вихідного.

Щодо полонених, то працювали ті, хто мав документи. У кого їх не було - перебував на так званих карантинних умовах, у повній ізоляції і не перетинався з іншими ув'язненими.

Які специфічні умови життя в "Чорному дельфіні"?

Там є кілька корпусів, всі з ремонтом, тобто умови утримання там нормальні. У камері сиділи по 20-30 людей. Їжу роздавали в'язні з суворого режиму. Приносили в основному якусь кашу, швиденько розкидали по тарілках, порція мінімальна. Трохи більше було, ніж в Таганрозі, але все одно мало. Якщо мала приїхати якась перевірка з Москви, могли дати ще по пів котлети, наприклад. Мінімум солі, перцю. Взагалі щодо якості харчування - вони цим особливо не переймалися. Їхнє завдання - швидкість, чим швидше звільняться, тим більше відпочиватимуть.

До речі, вікна в камерах закриті на зварювання. Влітку нас примушували носити повний комплект бавовняного одягу. Уявіть собі: температура піднімається до 30 градусів, вікна закриті, повітря не вистачає, а ти в куртці та штанах... Це було просто нестерпно.

У певних ув'язнених в камерах є телевізори, які вони придбали за власні кошти і встановили самостійно, якщо адміністрація дозволила. Проте, програму трансляцій контролює саме адміністрація. Це означає, що коли вони вимикають телебачення, телевізори не показують нічого, а при зміні каналу вже відображається інший контент.

Раз на місяць кожного полоненого возили на ізолятор. Так сказати, аби не розслаблялися. Давали 10-15 діб, мені особисто давали тричі по 12 діб. Я там сидів повністю ізольований. В тому приміщенні є клітка, яка відгороджує двері і вікно. Вони дуже голосно вмикали радіо. В кожних дверях була кватирка, яку відчиняли і через неї давали їжу. Неодноразово і мене, і хлопців змушували підставляти пальці туди на решітку і дерев'яним підносом їх відбивали. Так знущалися... Але це все було до травня 2024-го, потім, я так зрозумів, про все це дізналася московська прокуратура, навідалася перевірка і поставила адміністрацію на місце.

Як ви зрозуміли, що вас транспортують для обміну, і які емоції охопили вас, коли ви знову опинилися на рідній землі?

Я був в курсі, що планується обмін. За півтора місяця до мого звільнення нам дозволили ознайомитися з газетами. В "Независимой газете" я натрапив на інтерв'ю одного з представників нашого Головного управління розвідки, який розповідав про ведення переговорів з Москвою щодо пріоритетного обміну "азовстальців", поранених і кримських татар. Ця інформація викликала у мене настороженість, адже подібні новини зазвичай не з'являються в ЗМІ без вагомих причин. А за тиждень до обміну я отримав документ, в якому йшлося про заборону на мій в'їзд на територію Росії строком на 10 років. Це означало, що мене депортують.

Через кілька днів, о 6-й ранку, мене та ще декількох полонених вивели з камер. Нас повели до ізолятора, де зібрали всіх разом і наказали взяти свої речі. Потім нас посадили в автозаки. Дорога привела нас на аеродром, де стояли військові літаки. Ми провели там близько чотирьох годин, чекаючи на наш літак, після чого нас перевезли до Ростова, а звідти автобусом вирушили до Брянська. Врешті-решт, ми перетнули кордон України через Білорусь і на Чернігівщині відбувся наш обмін.

Хто вас привітав, кому ви першими подзвонили, і які почуття це викликало?

Я не замислювався про емоції під час обміну. Можливо, це пов'язано з моєю природою — я не надто емоційна людина. Після обміну нас доставили до Чернігова, де медики надавали допомогу тим, хто її потребував. Я зустрів багато знайомих, а деякі з них були зустрінуті рідними та друзями. Моя ж мама не знала точного часу обміну, тому ніхто не чекав на мене. Я помітив, що один чоловік тримав телефон, і попросив його зателефонувати. Номер мами я пам'ятав. Ми розмовляли близько десяти хвилин, спокійно повідомивши, що я в Україні, обіцявши зателефонувати пізніше. Моя мама, звичайно, була емоційно зворушена, сльози не стримувала. Після цього нам дозволили прийняти душ, видали чистий одяг і скерували на медичне обстеження.

В якому стані ви повернулися фізично? Чи відчували ви, що ваш організм був втомлений?

Після 2023 року я став помічати дискомфорт у шлунку, з'явилася печія, а також виникли деякі урологічні труднощі. Наразі я проходжу реабілітацію в Києві, але в планах також операція, оскільки є певні проблеми з носовою перегородкою.

Що вас турбує у повсякденному житті після повернення?

Є один момент, який викликає в мені дискомфорт – коли я чую пісню, що лунала в тих місцях, у колоніях. Виникають спогади та емоції, пов'язані з усім тим, що мені довелося витримати. Мова йде не лише про російські композиції, а також про іноземні хіти. Їх постійно повторювали. І все це відбувалося ніби в нормальному ритмі життя.

Вам не викликає обурення те, що поки інші перебувають в окопах, молодь у тилу займається розвагами та відпочинком, ніби війна їх не торкається?

Я намагаюся цю тему не зачіпати, бо це питання розділяє суспільство. У нас і без того вистачає проблем, і піднімати ще ту, яку ми не в змозі розв'язати, недоцільно. Це явище було, є і буде, з цим просто треба змиритися. Ви не змусите тих людей в найкоротші терміни змінити все своє життя. Якщо це станеться, вони, можливо, прийдуть до цього добровільно.

Мабуть, одним із найпозитивнішх моментів у плані психологічної підтримки для вас була зустріч у Здолбунові земляками? Що відчували у цей момент?

Я не думав, що прийде стільки людей. Коли я в дорозі, мені було відомо, що представники місцевої адміністрації готуються до моєї зустрічі. Після обіду я написав мамі, що буду вдома сьогодні ввечері. Вона трохи занепокоїлася і почала запитувати, що робити, адже не була готова... Тож міська рада терміново зібрала всіх, кого змогла.

Наскільки мені відомо, це питання не було офіційно оголошене для всієї громади, але інформація вже почала поширюватися серед людей. Коли я приїхав, сподівався побачити лише кількох десятків учасників, але виявилося, що зібралося близько 50 осіб — від друзів і знайомих до звичайних громадян. Мене вразила і потішила така активна позиція суспільства, яке за всі ці роки не втратило інтересу. Я усвідомив, що все пережите не було марним.

Артуре, чи плануєте ви скористатися можливістю демобілізації, оскільки ви звільнені з полону, чи все ж таки бажаєте продовжувати службу?

Зараз я перебуваю в процесі обмірковування свого наступного кроку, але не планую поспішати з демобілізацією. Є військові, які зазнали поранень кілька разів, але все ж повертаються до служби. Я розглядаю два варіанти: або залишуся в "Азові", або перейду до інших силових підрозділів.

Яке у вас ставлення до потенційної мобілізації молоді, що досягла 18-річного віку, та до осіб, які намагаються уникнути служби?

Ситуація з 18-річними – це складне питання з різних аспектів. Я також у свій час став військовослужбовцем у цьому віці. Мені зрозуміло, що молодь є найбільш придатною до виконання бойових завдань, навіть у контексті самозбереження. Проте важливо, щоб командування діяло відповідально і не відправляло молодих людей на неминучу загибель. З іншого боку, втрата молодих людей може призвести до серйозних демографічних наслідків для нашої країни.

Щодо ухилянтів можу висловити свою думку: як би ви не намагалися примусити людей йти воювати, вони все одно можуть або самовільно залишити частину, або їхня служба буде малоефективною. Тут важливе бажання самих людей. Необхідно показувати військову службу та мобілізацію з позитивного і конструктивного боку, щоб у свідомості людей з'явилася інша перспектива.

Зараз можна почути багато розмов про пошуки шляхів до справедливого миру в Україні і все менше про перемогу. Яким бачите цей мир ви, що буде перемогою України для вас особисто?

Потрібно більш об'єктивно оцінювати реалії життя і усвідомлювати, що наш супротивник має значно більше ресурсів і військової потужності для ведення бойових дій. Росіяни покладаються на чисельність, але не на якість. Нас намагаються залякати, і це дійсно працює, але лише на тих, хто не готовий зустріти загрозу безпосередньо. На жаль, час працює проти нас, і з цим важко не погодитися.

Важко спрогнозувати, як саме розвиватиметься ця війна. На мою думку, найбільш імовірним сценарієм є її замороження, а через п'ять, десять чи навіть п'ятнадцять років може відбутися новий сплеск конфлікту.