Різдво в новому дусі: УПЦ та роль московських священників у конфлікті - розмова з Митрополитом Епіфанієм.

Завершуючи рік, що минає, ми зазвичай аналізуємо результати в політичному та економічному контекстах нашого існування.

Сьогодні ми раді обговорити тему духовності в Україні. У резиденції митрополита Епіфанія, лідера православної церкви України, відбудеться зустріч "Ми-Україна", де ми матимемо змогу задати йому кілька запитань.

- Владико, чи важко українцям адаптуватися до святкування Різдва Христового?

Я був навіть здивований, бо якщо ви пригадуєте попередні роки, під час всіх інтерв'ю мені задавали питання, ну коли ж, скільки часу, через скільки років все ж таки українська церква перейде здійснити реформу церковного календаря. І ми вагалися, щоб не розділити українське суспільство в умовах війни, бо були ті, які виступали категорично проти, але все ж таки ми проявили силу волі, ми прийняли відповідне, я б сказав, історичне рішення, втілили календарну реформу, і ви знаєте, 99%, практично 100% наших вірних прийняли цю реформу. І зараз пройшло два роки, дуже мало часу, і ніхто вже не згадує, ніби так і було.

Тобто ми бачимо, що в час війни українці готові до реформ. Українці готові мінятися, ставати кращими, і якраз календарна реформа свідчить про це, що ми повинні змінюватися, ставати кращими, більш досконалішими, і тому ця реформа втілена, я б сказав, ідеально. Одиниці залишилися тих, які служать і святкують за старим стилем. Абсолютна більшість прийняла новий календар.

- В пресі з'являлася інформація, що є регіони в Україні, де не залишилося жодного храму у підпорядкуванні УПЦ МП. Як з цим зараз справи, як Ви дивитися на цей процес? Чи довго ще українці будуть намагатися повернути своє до української церкви?

Цей процес має тривалий характер і проявляється успішно. Я б зазначив, що він відбувається поступово і еволюційно, оскільки я завжди наголошував на нашому бажанні, щоб цей процес проходив мирно і спокійно, без жодних конфліктів. Ми не можемо дозволити собі розпочати ще один релігійний фронт у межах України. Проте цей процес є незворотнім. Спостерігаємо, як поступово ця хвиля з західної частини країни переходить в центральну та східну України. Наприклад, у Львівській області, де де-юре вже немає жодної релігійної громади Московського Патріархату, ситуація подібна і в Івано-Франківській області, де, хоча ще зареєстровані кілька парафій, фактично їх присутність відсутня. Наразі ми бачимо успішні переходи від Московського Патріархату до Православної Церкви України в інших регіонах, зокрема в Тернопільській, Подільській та Хмельницькій областях, яка є лідером у цьому процесі. Цей рух поступовий, оскільки протягом останніх тридцяти років ідеологія "руського міра" активно нав'язувалася українцям.

Ми бачимо, що багато українців підпали, тобто настільки глибоко ця ідеологія проникла в мізки православних українців, що вони ніяк не можуть прозріти духовно, вони перебувають в цій духовній омані і вважають, що це не МП, а Українська Церква, адже ми знаємо, що вони маскуються під назвою Української Православної Церкви. Але є багато тих, які просто не розуміють. Вони звикли ходити в містечку чи в селі до храму, і вони відвідують, а потім з часом ми бачимо, де в громадах набирається вже критична маса, тобто більшість людей, які бажають долучитися, вони проводять відповідні збори, приймають рішення, вносять юридичні зміни і тоді долучаються до нашої великої родини ПЦУ. Тому ми відкриті, ми очікуємо і віримо в те, що всі православні українці згодом будуть в єдиній вже визнаній помісній Українській Православній Церкві, але потрібен час.

Постепенно, як ми спостерігаємо, не можна очікувати різких змін, оскільки, на жаль, з їхнього боку немає бажання. Нещодавно я звертався до митрополита Онуфрія та його прихильників з пропозицією розпочати діалог і налагодити спілкування, але до цього часу жодної відповіді не отримав. Це свідчить про відсутність бажання з їхнього боку залучатися до комунікації та обговорення. Внаслідок цього громади самостійно приймають рішення і долучаються до цього важливого процесу.

Проте часом ви зазначаєте, що цей процес слід здійснювати мирно і не поспішати. Проте бувають ситуації, коли представники Московської Церкви активно заважають громадам відновити свої права або реалізувати рішення про перехід до Православної церкви України. Яка має бути реакція на такі дії?

На жаль, ми спостерігаємо, що іноді трапляються провокації, які, як виявляється, є штучно сфабрикованими для створення певного іміджу за межами України. Ці дії спрямовані на те, щоб продемонструвати, що в Україні відбуваються переслідування та гоніння, хоча насправді цього немає. Важливо зазначити, що Всеукраїнська Рада Церков неодноразово підтверджувала: незважаючи на військовий стан, свобода віросповідання в Україні залишається на високому рівні. Можливо, такої свободи немає навіть у деяких країнах Європи та Америки. Соціологічні опитування свідчать про те, що більшість українців не відчувають переслідувань чи гонінь. Проте, певним силам, зокрема Російській Федерації та Московській Патріархії, потрібно створювати негативні образи для міжнародної спільноти, щоб підірвати українську підтримку. Такі випадки дійсно трапляються, але вони є поодинокими. В основному, процеси в Україні проходять мирно та спокійно. Наприклад, коли громада ухвалює рішення з підтримкою 90%, лише декілька осіб можуть бути проти. Однак ті, хто виступає проти, зазвичай виявляють надмірну активність, що ускладнює ситуацію. На жаль, інколи виникають неприємні інциденти та провокації, але вони, як правило, є результатом дій країни-агресора, які це вигідно.

Ваше блаженство, Українська православна церква (ПЦУ) отримала томос і має визнання на міжнародній арені. А який статус має УПЦ МП в Україні? Коли вони заявляють про свою незалежність від Московської церкви, стверджуючи, що є самостійною структурою, проте не мають міжнародного визнання. На яких юридичних засадах вони здійснюють свою діяльність?

Згідно томосу, Україна як держава є канонічною територією православної церкви України. І перебування тут в Україні зараз Московського патріархату - це є канонічна аномалія. Але поступово вона, як ми бачимо, вирішується, бо вони і невід'ємною частиною Московського патріархату. І це видно явно до цього часу.

Вони займають позиції у керівництві Московської патріархії. Чому ж вони не оголошують про свій вихід, протест чи незгоду? Це свідчить про їх мовчазну згоду на те, що вони є невід'ємною частиною російської церкви. Саме через це виникає певна канонічна аномалія, яка з часом може змінитися. Якщо згадати історію комуністичної партії в Україні, то на початку 90-х років вони мали домінуючу роль у парламенті, проте згодом їх діяльність була заборонена. Для змін потрібен час, адже формується нове покоління. Сьогодні ми бачимо, що молодь чітко усвідомлює значення української церкви.

Отже, це новий підхід до виховання та інше сприйняття. Саме тому цей процес продовжується. Я вірю, що він призведе до успіху, але для цього знадобляться час і терпіння.

Ми також усвідомлюємо, що московська церква є потужним інструментом російської пропаганди, зокрема кремлівської. Це видно і відчувається. Наприклад, у Москві нещодавно обговорювали, що ядерна війна є прийнятною, і що росіяни, будучи православними, не бояться загинути внаслідок ядерного вибуху, адже вірять, що потраплять до раю. Я усвідомлюю, що божественний суд відрізняється від земного, але чи можна оцінювати подібні висловлювання від тих, хто служить Богу?

Що ж ми спостерігаємо сьогодні в Російській Федерації? Церква, зокрема російська, стала невід'ємною складовою частиною військової машини цієї країни. Вона діє в гармонії з режимом Путіна, а патріарх Кирил, як видно, підтримує так звану "священну війну". Його останні висловлювання, в певному сенсі, зовсім не відповідають заявленим намірам захищати християнські цінності.

Ми спостерігаємо, як вони підтримують тиранію, цю війну та зло в усьому його прояві. На жаль, в Україні існує частина, що належить до російської церкви, яку я завжди вважаю останнім бастіоном Путіна в нашій країні. Її вплив є значним і глибоким, оскільки вони проникають у самі глибини людських душ. В останні роки Україна розірвала всі зв'язки з агресором, але церква залишається єдиною інституцією, що безпосередньо асоціюється з Москвою.

Вона намагається це приховати і замаскувати, проте це невід'ємна складова російської церкви, яка має певний вплив. Це м'яка сила, що поступово проникає у суспільство. Саме тому необхідно прийняти законодавство, яке б регулювало діяльність релігійних організацій, зокрема забороняючи ті, що мають зв'язки з Російською Федерацією. Це також може стосуватися інших релігійних конфесій, якщо будуть виявлені подібні випадки, адже мова йде не лише про Московський патріархат в Україні. Ми спостерігаємо і чуємо, що їхня реакція є досить негативною, що свідчить про безпосередній вплив їхньої діяльності в Україні.

Крім того, ми усвідомлюємо, що вони активно готувалися до Великої війни. Нещодавно в медіа знову підняли питання про "розстрільний список", у який потрапили українські журналісти, політики, представники українського православ'я та священнослужителі. Це свідчить про їхнє прагнення нав'язати нашій країні свій "руський мір", включаючи фізичне знищення віруючих. Це є важливою складовою російської агресії. Скільки священнослужителів пожертвували своїм життям після початку повномасштабного вторгнення?

З моменту початку повномасштабного вторгнення ми почали чути про існування певних списків, і мені повідомляли, що я опинився серед перших у цих списках. Це дало нам зрозуміти, що підготовка до дій ворога була ретельною і систематичною. Варто зазначити, що священнослужителі Московського патріархату також брали участь у цих процесах. У перші дні війни ми бачили чимало свідчень у медіа про їхню роль у коригуванні вогню, а також про те, як вони взаємодіяли з окупантами, навіть тут, на Київщині, не кажучи вже про інші регіони сходу України.

І звичайно, що вони готувалися. І до цього часу в їхніх рядах є багато таких, які працюють. Звичайно, що не всі є добрі священники, ми цього не заперечуємо, і я переконаний, що в майбутньому вони доєднаються до нашої ПЦУ.

За останніми соціологічними дослідженнями, можна помітити, що суспільство активно контролює цей процес і турбується про те, чи можуть колаборанти, а також колишні священнослужителі Московського патріархату, інтегруватися в єдину українську церкву та здійснювати підривну діяльність зсередини, завдаючи їй шкоди. Протягом перших днів та за майже три роки, які минули, ми втратили священнослужителів, які віддали свої життя заради України. Серед них є й кілька капеланів, які загинули в перші дні повномасштабного вторгнення.

Є священники на Херсонщині, які були замордовані, практично вбиті окупантами. Це останній священник, який не бажав виконувати їхні вказівки і загинув, тобто був замордований.

Ви активно стежите за долями українських священиків, які перебувають на окупованих територіях. Чи існує можливість зв'язку з ними? Ситуація справді небезпечна для них. Як українцям, що опинилися під окупацією, підтримувати комунікацію через наших священиків? Чи це взагалі реально?

На жаль, на окупованих територіях дуже мало священиків залишилось. Тому що наші архієреї дали вказівку, щоб вони покидали окуповану територію.

Якщо ми візьмемо Крим, то в Криму практично немає жодного священника Української церкви, адже створені відповідні умови для того, щоб вони покинули цю територію. І ми бачимо, що останні храми, які там були, то прийняті відповідні рішення їхніми так званими судами, щоб ми самостійно зруйнували, знесли ці храми. І на окупованих територіях протягом цього часу священики дуже змушені були покинути цю територію, адже для нас важливо захистити, зберегти життя людське.

Потім ми повернемося на окуповану територію з часом, і священники зможуть відновлювати свою діяльність. А коли він віддасть своє життя, то життя - це найдорогоцінніший скарб, його вже неможливо повернути. І тому ми намагаємося підтримувати контакт з українцями на окупованих територіях.

В певний момент ми також надавали свою підтримку, забезпечуючи необхідними ресурсами. Коли була така можливість, ми передавали гуманітарну допомогу притулкам для дорослих та людей, які потребують лікування. Наразі ситуація стала значно складнішою, але, наскільки мені відомо, священнослужителі та архієреї продовжують підтримувати ці зв'язки, щоб підбадьорити українців, закликаючи їх не втрачати надію і чекати на нашу перемогу та повернення України на окуповані землі.

- Ви згадали про капеланів. Чи потрібен якийсь особливий дозвіл, аби священнослужитель пішов на фронт, на передову? Як це відбувається і що робити, це ж війна, це ж передова, фронт. Якщо їм доведеться брати в руки зброю? Чи беруть вони в руки зброю? Чи дає церква дозвіл на це?

Присутність капеланів у Збройних Силах України має величезне значення. Щодня я спілкуюся з нашими сучасними героями, і постійно чую їхні прохання – капелан потрібен, адже в армії існує безліч підрозділів, і кожен з них бажає мати священика у своєму складі. Довіра до священника є особливою, адже військові можуть звернутися до нього з будь-якими моральними труднощами. Це важливо, адже не завжди вони готові поділитися своїми переживаннями з командирами або товаришами по службі. Чоловікам іноді важко відкритись, але можливість піти до священника, сповідатись і поділитися своїми проблемами надає їм необхідну підтримку.

А коли розповів проблему, це вже, як кажуть, напівпроблема, це вже набагато легше, і тому є велика потреба в капеланах зараз в українському війську, цей процес триває, ми поступово заповнюємо відповідні посади. Був прийнятий закон про військове капеланство в українському війську, і тому є певні вимоги, не будь-який священник може обійняти цю посаду, бо потрібно прийняти присягу, тобто стати військовим, кожен священник стає військовим, і потрібна відповідна освіта, бо він обіймає офіцерську посаду. І тому багато існує різних перепон, але поступово вже є сотні офіційно на посадах капеланів в українському війську. Є, я б сказав, можливо, навіть і тисячі тих капеланів, які виконують волонтерські, вони не можуть, є різні причини, там, у зв'язку з здоров'ям, чи якісь інші обставини, парафія, люди, їм важко покинути вірних, якщо це велика громада, і піти в військо, але вони їздять на передову - вони їздять там на місяць, періодично, возять гуманітарну допомогу, збирають кошти - і практично зараз наша кожна громада стала таким волонтерським маленьким хабом.

Під час моїх подорожей Україною я нещодавно відвідав Ніжин, що в Чернігівській області. Там, у храмі, люди активно займаються благодійною діяльністю: плетуть сітки, організовують збір гуманітарної допомоги, готують вареники і передають їх нашим військовим. Це чудово, що ми об'єднуємося, а наші парафії стали справжніми осередками патріотизму, де небайдужі громадяни збирають необхідні речі та надсилають їх на фронт, підтримуючи та підбадьорюючи наших сучасних героїв.

І в той же час ніхто не цікавиться, в яку церкву він відвідував.

Звичайно, ми об'єднуємося, незалежно від нашої конфесійної приналежності — будь то православні, греко-католики чи протестанти. У нас складаються чудові стосунки, і ми доповнюємо один одного в армії, оскільки не завжди є можливість, щоб капелан певної конфесії був присутнім. Православних більшість, а інші — в меншості. Тому православний священнослужитель може задовольнити потреби представників інших конфесій, надаючи підтримку. Ми всі разом маємо спільну мету — зробити все можливе для досягнення нашої перемоги.

Чи маєте ви можливість використати свої особисті зв’язки для допомоги у звільненні українських військовополонених? Можливо, це вже відбувається, але ми просто не обговорюємо це з людьми?

Так, ми докладаємо зусиль, ми не говоримо, тому що ми розуміємо, що ворог не дослухається нас.

Не так давно, під час святкування Пасхи, ми об’єдналися у закликах до миру. Час летить дуже швидко, і ми, а також світові релігійні лідери, зверталися до країн-агресорів з пропозицією обміну всіх на всіх. На жаль, це не відбулося. Проте, як церква, ми вже думаємо про майбутнє. Ми сподіваємося на перемогу, але усвідомлюємо, що після неї нас чекає чимало викликів. Це явище, відоме як воєнний синдром, може тривати роками.

Ми аналізуємо досвід американців, який засвідчує, що держава одна не впоралася з тими випробуваннями, тобто це підтримка військових після війни, а успіх мали релігійні організації. На базі релігійних організацій були створені відповідні центри по реабілітації військових і зараз ми працюємо, ми навчаємо священників для того, щоб створити відповідні центри реабілітації наших військових. Ми зараз працюємо в цьому напрямку, тому що це дуже важливо.

Ми неодмінно здобудемо перемогу, але після цього нам слід бути готовими до нових викликів, які можуть виникнути. Зараз важливо почати думати про ці питання та готуватися до них. У рамках Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій ми активно обговорюємо ці аспекти. Всі релігійні громади об’єднуються для роботи в цьому напрямку, залучають міжнародні гранти та отримують підтримку від наших зарубіжних партнерів. Отже, ми вже повинні планувати наше майбутнє після здобуття перемоги.

Це стосується долі наших оборонців — тих, хто змушений був залишити рідну землю. Йдеться про їхню психологічну інтеграцію та процес повернення до спокійного життя.

Це надзвичайно важливо, оскільки військові, які брали участь у бойових діях, часто стикаються з серйозними психологічними труднощами. Церква має глибоке розуміння цих проблем. Військові висловлюють потребу в підтримці священника, оскільки довіра до священиків значно вища, ніж до звичайних психологів. Саме тому ми зосередилися на навчанні священників у цій сфері.

Це надзвичайно важливо в контексті сучасних підходів, оскільки у світі існує безліч різних методик. Ми отримуємо цей досвід, співпрацюючи з міжнародними партнерами, і докладаємо всіх зусиль, щоб підтримати військових, які повертаються додому, допомогти їм адаптуватися. Адже якщо військовий, наприклад, повертається до невеликого села, хто подбає про його потреби? Якщо в великій громаді, можливо, є психолог, то в багатьох населених пунктах є лише церква та священник. Якщо ми зможемо підготувати священників до ролі психологів, вони зможуть на місцях підтримувати наших нових героїв, які повертаються з фронту.

- Ми обговорюємо одинадцятий рік конфлікту, практично три роки з моменту малих бойових дій. Війна змінює людей, роблячи їх більш жорстокими. Чи помічаєте ви це в українцях? Чи відбулися ми у цьому контексті? І скільки зусиль знадобиться, щоб відновити внутрішній спокій? Які кроки для цього необхідні?

Це справді нелегко. Кожному українцеві доводиться нелегко в нинішніх обставинах. Ми – люди, і, на жаль, відчуваємо виснаження. Незалежно від наших бажань, ми не маємо безкінечних ресурсів. Спочатку ми сподівалися, що все вирішиться швидко – за місяць, два, три, але війна триває. Тож ми відчуваємо втому, проте намагаємося підтримувати один одного. Я часто зустрічаюся з військовими, нагороджую їх, підбадьорюю і наголошую, що ми не можемо здаватися, повинні разом продовжувати відновлювати свої сили.

Відпочинок необхідний кожному, але дух має залишатися завжди піднесеним, адже саме від цього залежить наш успіх у майбутньому. Чому ж Російська імперія зазнала невдачі в своїх розрахунках? Вони не врахували силу українського духу. Їм бракувало розуміння значення наших майданів.

Це ще й Помаранчева революція, Революція гідності, що перед викликом зла українці дуже швидко вміють гуртуватися. Практично за одну добу ми зуміли згуртуватися і дати належну відсіч потужній армії. Чому навіть в нашу перемогу чи на початках те, що ми зможемо стримати тирана, російську імперію, так звану, не вірили навіть наші найкращі друзі, партнери?

Вони справді порівнювали ситуацію. Вони усвідомлювали, що тут присутні сили, озброєння та техніка, тоді як українці фактично залишалися беззбройними. Однак ми маємо здатність об'єднуватися, ми вміємо згуртовуватися перед обличчям війни або цього зла, яке вторглося в наш спільний дім. Тому ми повинні продовжувати об'єднуватися, щоб ворог не зміг нас роз'єднати.

Ворог не має успіху, як ми бачимо, на фронті, то він намагається нас розділяти всередині. Ми знаємо до війни, як нас розділяли, штучно розділяли і мовою, і церквою і так далі. Тому ми зараз до завершення цієї війни нашою перемогою не маємо права розділятися, тому зараз ми повинні об'єднуватись і далі, щоб ця сила духу перемагала.

Вона здобуває перемогу завдяки силі свого духу, яка надає неймовірну енергію. Навіть ті, хто з武武, але позбавлені внутрішньої сили, не зможуть здолати її. Це означає, що нам необхідно продовжувати об'єднуватися і гуртуватися заради нашого спільного майбутнього в Україні.

- Чи не найбільша трагедія цієї війни наші діти, які вбирають в себе, на жаль, бо вони дуже швидко беруть все те, що навколо них відбувається. А це наше майбутнє, як зберегти майбутнє України? Коли діти бачать ці жахи, коли діти живуть під час повітряних тривог, коли діти відірвані від дому, коли діти залишилися без батьків

Це дійсно серйозне випробування для нас, українців, і для Української церкви в цілому. Ми піклуємося про наших дітей, оскільки вони є нашим майбутнім, і маємо обов'язок їх захистити. Саме тому ми, як церква, прагнемо зробити все можливе для цього.

Ми маємо обов'язок діяти, хоча, на жаль, ресурси обмежені. Важливо забезпечити підтримку військовим, зокрема, надати достатню кількість капеланів для українських сил. Проте ми також не забуваємо про наших дітей. Церква активно займається допомогою притулкам та дитячим будинкам, а я, як предстоятель, особисто піклуюсь про багатьох дітей та їхні родини. Наприклад, під час святкування Миколая ми завжди збираємо дітей, даруємо їм подарунки, надаємо підтримку та надихаємо їх, відвідуючи.

Тобто робимо все від нас залежне для того, щоб їх підтримати, щоб вони відчували найперше цю духовну підтримку, бо війна гнітить і залишає свій відбиток, а ми покликані зробити все, щоб вони відчували цю радість. Радість свята, те, що про них пам'ятають, їх підтримують, їм роблять подарунки. Святий Миколай приходить і вони повинні теж надихатися, робити добрі справи, просити у Миколая подарунки, наріз дво подарунки і тому це дуже важливо.

Навіть незначні прояви нашої турботи та любові до дітей мають велику вагу, адже в цьому віці такі моменти залишаються в пам’яті. Нещодавно я мав зустріч з однією родиною, яка була змушена залишити окуповану територію Херсонщини. Це сім'я з семи дітей, які ділилися жахливими історіями про війну: як до них приходили окупанти, залякували, били та стверджували, що вони є "дітьми Росії". Це жахливі слова, адресовані безпосередньо дітям. Тепер вони живуть на Київщині, і ми підтримуємо їх, допомагаючи з будівництвом нового дому, робимо подарунки та наголошуємо, що вони — наші діти, наше українське майбутнє.

Війна змусила мільйони українців залишити свою батьківщину. Чи важко їм знайти українські церкви за межами країни? І чи можемо ми, як Православна церква України, мобілізувати міжнародну спільноту через релігійні інструменти та структури, щоб підтримати українців у зміцненні їхньої віри? Це важливо, адже ми не повинні відчувати себе самотніми у цій боротьбі. Адже насправді ця війна є протистоянням добра і зла, незалежно від думок інших.

За межами нашої країни ми співпрацюємо з Вселенським патріархатом, який має єпархії по всьому світу, що дозволяє нам створити відповідну капеланську місію. На базі храмів Вселенського патріархату в Європі ми займаємося духовною підтримкою православних українців, а також ведемо активну діяльність за кордоном як церква. Я, представляючи нашу церкву, регулярно зустрічаюся з релігійними лідерами світового рівня. Нещодавно я мав зустрічі з Папою Римським, архієпископом Кентерберійським, який є духовним лідером англіканської спільноти, Вселенським патріархом та іншими представниками різних релігій, під час яких я завжди звертаюся до них з проханням про підтримку.

Я стверджую, що нам необхідно мати зброю. Вони виглядають здивованими. Я пояснюю, що у нас немає фізичної зброї. Я наголошую на тому, що у вас є духовна зброя — це молитва. Закликаю всіх християн по всьому світу до активної молитви, оскільки ми віримо, що Бог є керівником всього. Він присутній у нашому житті і здатен змінити все в одну мить, творити дива, змінювати навіть закони природи.

Що таке диво? Це явище, яке виходить за межі нашого розуміння і не підлягає звичайним фізичним законам, що регулюють наше життя. Тому, якщо ми об'єднаємося в молитві і щиро звернемося до Бога, Він може створити такі обставини, які дозволять цій війні закінчитися раптово, і ми навіть не можемо уявити, як саме це станеться. Наразі ми спостерігаємо, що найвідоміші дипломати світу намагаються спрогнозувати події наступного року, але ніхто не може дати чітку відповідь, коли саме і як це відбудеться.

Але ми християни віримо і закликаємо інших християн світу до молитви, до солідарності, до підтримки і не тільки ми як церква спілкуємось з представниками релігій, але і з іншими політичними діячами різними в світі і переконуємо їх. І настільки нам відомо, що навіть під час дебатів в Америці щодо підтримки надання Україні чергового траншу релігійні діячі з України спілкувалися, їздили, переконували і це я вважаю, що було таким вагомим внеском в те, що все ж таки ця допомога була надана Україні.

Ми усвідомлюємо, що в Україні, відповідно до Конституції, існує принцип відокремленості церкви від держави, а також школи від церкви. Проте, нам зрозуміло, як важливо мати церкву та усвідомлювати її роль у суспільстві. Яким чином, на вашу думку, може відбуватися гармонійне співіснування церкви та держави?

Так, українська церква відіграє важливу роль, як я вже сказав попередньо, що церква це є духовна основа, без якої ми не збудуємо в майбутньому сильне тіло нашої української держави. Якщо б ми мали українську незалежну церкву помісну, щоб всі її прийняли з 90-х років, то я переконаний, що не було б, напевно, окупації Криму і цих подій, які зараз ми з вами спостерігаємо, тобто реальної війни, тому що церква має великий вплив на патріотичне виховання. Я кажу про справжню українську церкву.

Вона має позитивний вплив на українців. Однак, якщо звернутися до Конституції, то можна побачити, що ми перебуваємо в стані роз'єднання. Проте завжди постає питання, в якому місці це роз'єднання відбувається.

Я є громадянином України, а інші люди, з якими я пов'язаний, також належать до української церкви. Це створює між нами тісні зв’язки, і ми активно відстоюємо ідею єдиної церкви в Україні. Це є важливою умовою для зміцнення нашої держави в майбутньому. Вважаю, що між церквою і державою повинні бути партнерські відносини. Сьогодні ми спостерігаємо події, які розгортаються в Російській Федерації.

Держава практично захопила церкву. Церква стала одним із департаментів, релігійний департамент, який виконує повністю волю держави. І це неправильно, тому що повинен бути голос.

Ми представляємо церкву українського народу, яка має свій вагомий голос. Це голос істини, що лунає на підтримку українців у цей непростий час. У майбутньому ми прагнемо мати визнану помісну українську церкву, яка стане єдиною та надійною духовною опорою для нашої держави.

Оскільки без української державності неможливо говорити про незалежність української церкви, ці два аспекти тісно пов'язані між собою. Саме тому ми активно підтримуємо та боремося за збереження української держави. Ми усвідомлюємо, що в разі вторгнення ворога наше існування буде під загрозою.

Ми спостерігаємо це сьогодні в регіонах, які перебувають під контролем окупантів, зокрема в Криму та інших областях. Там панують відсутність прав і свобод, і українська церква не зможе функціонувати. Вона зможе відновити свою діяльність лише після повернення, але нам необхідно продовжувати підтримувати нашу незалежну українську державність.

Ми визначили ясний напрямок нашого майбутнього розвитку на наших площах, орієнтуючись на європейські цінності. Саме тому ми прагнемо стати невід'ємною складовою європейської спільноти. Адже, напевно, ми є її частиною вже більше тисячі років.

Якщо ми звернемося до періоду правління апостольського князя Володимира, то можемо відзначити, що це був зеніт розвитку Київської Русі. З тих часів ми стали невід'ємною частиною європейської цивілізації. Однак, протягом тривалого часу ми переживали окупацію, коли ворог нас поневолив. Тепер ми працюємо над відновленням історичної справедливості. Це нелегкий шлях, але завдяки спільним зусиллям церкви, держави та всіх нас, ми зможемо досягти успіху.

Різдво — це справжнє диво. Це неймовірне свято, яке наповнене магією. Українці завжди вірять у чудеса. У цей особливий день, чи не краще побажати їм вірити в дива, але при цьому усвідомлювати, що досягнення цих чудес вимагає зусиль і праці?

Ми повинні мати віру, адже саме вона є основою нашого існування. Хтось може стверджувати, що не вірить, але насправді кожен з нас у щось вірить. Як християни, ми покладаємо нашу віру на Бога, але це не означає, що можемо залишатися бездіяльними. Чому це важливо? Тому що Господь не прийде і не виконає наші справи за нас.

Бог проявляє свою силу через людей, діючи через нас. Він надихає нас на різні добрі вчинки, зокрема, на допомогу іншим, якщо ми віримо і довіряємо Йому. Є одна історія про віруючого християнина, який покладав на Божу волю всі свої сподівання. Коли він захворів, його звернулися до лікаря за допомогою.

Він відкинув лікаря один, другий раз, третій раз і коли він помер, зустрічає Бога і запитує. Боже, я ж на тебе так надіявся, в тебе так вірив, а ти мене не сціли. Господь каже, я тобі тричі надсилав допомогу, тобто через людей надсилав допомогу для того, щоб ти отримав сцілення, щоб ти вилікувався, але ти не прийняв моєї допомоги.

Отже, нам потрібно приймати цю підтримку, вірити в неї та активно працювати, адже наше майбутнє залежить від наших зусиль. Якщо ми будемо боротися і протистояти викликам, а також злу, яке проникло у наше спільне життя, ми зможемо його подолати. Коли Господь побачить наше щире прагнення до правди, добра і поширення любові, Він підтримає нас у цій боротьбі, і ми зможемо вийти з неї переможцями. З Божою допомогою.