П'ять днів спільного життя в шлюбі та три роки з шістьма місяцями очікування.

Владислав Брит, який нещодавно повернувся з полону, був у повній невідомості щодо місця перебування своєї дружини, ситуації в Україні та наявності даху над головою.

Юлія і Владислав, незважаючи на те, що їхня дружба триває вже багато років, стали офіційною парою всього на п'ять днів. Вони одружилися 30 грудня 2021 року, а вже 5 січня 2022-го чоловік, як учасник АТО, вирушив на схід до своїх товаришів.

На другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, старший солдат 57 окремої мотопіхотної бригади Владислав Брит потрапив у полон на Луганському напрямку. Пробув у полоні 3 роки і 6 місяців (без одного дня). Звільнений за обміном 24 серпня 2025 року. Увесь цей час він не знав, де його дружина, що відбувається в Україні, що його чекає попереду.

Юлія Брит поділилася з Укрінформом розповіддю про свою романтичну історію та про те, як вона з нетерпінням очікувала на свого коханого.

ДІЗНАЛАСЯ ПРО ПОЛОН ЧОЛОВІКА В ОКУПАЦІЇ

Вони потрапили в полон у складі групи з 17 осіб. Я дізналася про це з самого початку, оскільки росіяни одразу ж транслювали відео з ними на своїх телеканалах. На жаль, двоє з цієї групи опинилися у списках загиблих після катастрофи ІЛ-76 у січні 2024 року. Всі інші були звільнені. Влад став останнім із цієї групи, якого вдалося визволити, - розповідає жінка.

Юлія та Владислав походять з Каховки, містечка, що знаходиться на захопленій лівобережній території Херсонщини. Юлія провела півроку під окупацією, а потім, як вона сама зазначає, з великими труднощами змогла виїхати.

Наша батьківщина - це ми з Владом. Батьків вже немає, але у Влада залишилася рідна сестра, яка зараз перебуває в Польщі, та ще одна двоюрідна сестра. Ось і все, більше нікого не залишилося.

Після того, як Юлія залишила зону окупації, вона знайшла новий дім у Коростені. Тут вона працює вихователькою в дитячому садку та активно волонтерить у Центрі життєстійкості, що функціонує при Товаристві Червоного Хреста України.

Чи знаєте ви, що означає піврічна окупація? Це час, коли ти намагаєшся зберегти не лише себе, але й близьку людину, і водночас відчуваєш безпорадність. Тоді ще не було ясного уявлення про те, що таке полон чи зникнення безвісти. Я навіть не знала про існування Координаційного штабу. Мені довелося поступово освоювати ці поняття. До повномасштабного вторгнення я не цікавилася його службою, це було поза моїм розумінням. Але коли він потрапив у полон, я зрозуміла, що лише я можу його підтримати.

Юлія усі ці роки долучалася до мирних акцій на підтримку полонених, до роботи громадських організацій, створювала волонтерську групу в Коростені з допомоги родинам безвісти зниклих та полонених.

Перед цим, 14 серпня, відбувся обмін, і я була дуже засмучена, адже Влади не було серед тих, хто повернувся. Але через тиждень з'явилася новина про новий обмін. Я вирішила вирушити туди і взяла з собою дівчат з родин зниклих безвісти, щоб вони могли побачити, як проходить цей процес (раніше вони мали зустріч з психологом). Ми ще не доїхали 50-60 км до Чернігова, коли отримала повідомлення, що обмін зірвано. Проте ми вирішили залишитися в Чернігові. У суботу я запитала у компетентних осіб, чи буде обмін. Вони відповіли, що наразі не знають, але радили поки що не виїжджати з Чернігова. Потім вони швидко додали, що обмін запланований на 24 серпня, - розповідає Юлія.

Вони доїхали до лікарні, куди доставляють тих, хто повернувся з полону. І раптово в Юлії в той момент вимкнувся телефон, на якому була встановлена програма "Дія" з доступом до особистого кабінету Координаційного штабу.

Влад не очікував, що його хтось зустріне.

Сидячи на лавці, я помічаю, як дівчата, чиї чоловіки також відбували покарання в тій же колонії, де й мій Влад, пишуть у чатах: "Мого звільнили, мого звільнили". І в мене на душі стає сумно — знову повз мене... Проте я вирішила спробувати зайти в особистий кабінет Координаційного штабу через інший пристрій. Роблю спроби за спробою — і ніяк. Лише з десятого разу мені вдалося зайти, і я побачила повідомлення: "Облікову категорію змінено на 'звільнено з полону'". Далі я вже нічого не пам’ятаю. Знаю тільки, що мені надавали нашатир, воду, змивали всю косметику, давали таблетки. Потім підійшли журналісти, і я відповідала на запитання те ж саме, що повторювала три з половиною роки, адже не могла сформулювати нічого іншого. Єдине, що мене турбувало, — де ж автобуси. Я стояла з одного боку, але їх повезли в інший напрямок. Я побігла туди, але мені сказали, що не можна. Однак люди, які знають мене не перший рік, закликали: "Пропустіть, хай чоловік вийде до неї", — згадує жінка.

Потім Влад розповів Юлі, що телефонував їй, як тільки відбувся обмін, але телефон із цим номером був "поза зоною".

- Влад мені каже: їду і думаю, що все - ти залишилася у Каховці, в мене немає тут нікого. Ви б бачили його реакцію, коли він мене побачив! Влад не очікував. А я ще приїхала у футболці з його зображенням. Нам спочатку дали 2-3 хвилинки. І він каже: "Боже, а я вже думав, що тебе немає, що я один". А потім додав: "То все добре, а живемо ми тепер де?". Я відповідаю, що в Коростені.

Він нічого не знав: ні про те, що відбувається в Україні, ні про те, чекає на нього хтось чи ні. Влад схилявся до думки, що дружина, як слаба жінка, сама не зможе вибратися з окупації, і в неї ж нікого немає, хто б допоміг.

Згодом йому розповіли про численні досягнення, які нібито здійснила його вразлива дружина. Він дізнався, чим вона займалася в якості волонтера, а також про створену нею групу, що підтримувала родини тих, хто потрапив у полон. Це відкриття справило на нього глибоке враження...

- Мені дуже приємно було, що Влад сказав: ти ж тільки не кидай ці родини, ти розумієш, як це важливо для них...

Я його впізнала - його очі, усмішку. Він і так худий був, а зараз схуд ще більше. Змінився - так, багато чого переоцінив - погляди на життя, - ділиться Юлія.

ВІН НЕ ОТРИМАВ ЖОДНОГО ЛИСТА.

До грудня 2024 року Влада перебувала в колонії №36, розташованій у Луганській області.

- Я майже три роки чітко знала, що він у тій колонії, могла інформацію якусь отримувати. А от коли їх почали масово вивозити з Луганщини, то, скажімо так, було сумно. Але все одно через місяць я знайшла інформацію, що він у Маріїнській колонії Кемеровської області (Росія).

Попри те, що Юля писала чоловікові багато листів, він жодного не отримав, хоча в грудні 2024 року російська омбудсмен дала звіт, що з листуванням усе нормально. Але насправді - ні.

Жінка розповідає, як її усі ці роки підтримувала і мерія Коростеня, і містяни.

- Вони ще жодного разу не зустрічали Владу, але з нетерпінням його чекають, - говорить Юлія.

"Владислав Брит. Він ще навіть не знає, де тепер його домівка! Але Коростенська громада вже понад три роки чекає на нього разом з його вірною дружиною Юлією Брит! З Днем Незалежності, незламна родино!" - написав у фейсбуці Коростенський міський голова Володимир Москаленко, розмістивши відео про зустріч Юлії та Влада.

У Коростені вони нарешті знайшли свій дім: Юлія придбала будинок на кошти, які отримував Влад. Ремонт уже на фінішній прямій — залишилося тільки укласти підлогу та завершити стелю.

Юлія ділиться своїми враженнями про Коростень: "Мені дуже подобається тут. Я відчуваю себе прийнятою, жодного разу не почула негативних слів. Місцева влада активно підтримує наші проєкти, спрямовані на допомогу полоненим та зниклим безвісти, над якими ми працюємо. Я знаю, що не в усіх містах є така підтримка. У Коростені це дійсно відчувається."

Після зустрічі зі своїм чоловіком Юля поділилася у Facebook: "Більше трьох років я жила в абсолютній тиші... без дзвінків, без повідомлень, навіть без простого питання 'як ти?'. Кожен день став справжньою боротьбою з собою, сподіваннями та молитвами за нього. Полон забрав у нас час, миттєвості й найцінніше — можливість бути разом. Мій шлях був довгим і сповненим болю, але він вартий того, щоб знову почути: 'Я тут. Я з тобою'".

Ірина Староселець