"Лише встиг помітити спалах, після чого нога відлетіла": ветеран, що переніс чотири ампутації, тепер керує автомобілем і бере участь у марафонах.

"Противник наступає, час захищати свою країну!"

Микола Шот родом з невеличкого містечка Новояворівськ, що на Львівщині. Останні роки до повномасштабного вторгнення чоловік жив у столиці, працював на будівництві та навіть гіпотетично не розглядав можливості "великої" війни.

-- Я ніколи в житті про таке не міг подумати. Росіяни ж говорили, що ми "браття", ми ж співпрацювали, наші економіки були пов'язані, кордони відкриті, -- каже Микола.

Коли 24 лютого 2022 року північні сусіди продемонстрували своє справжнє обличчя, чоловік вирішив стати частиною територіальної оборони столиці: він доставляв їжу на блокпости та виготовляв коктейлі Молотова.

Київ піддавався обстрілам, а противник просувався з боку Білорусі. Обіцяли, що через два-три дні все завершиться, але знову і знову переносили терміни... Я сподівався на виконання цих обіцянок до 28 березня, -- розповів чоловік.

Зрештою, Микола не зміг більше терпіти: він сховав свій військовий квиток у кишеню і добровільно вирушив до військового комісаріату.

— А як інакше вчинити? Я ж військовослужбовець, проходив строкову службу, маю знання у військовій справі. Коли ворог наступає, потрібно захищати свою країну. Це мій громадянський обов'язок, хай як це може звучати, — підкреслив доброволець.

Через величезні черги потрапити до лав ЗСУ Микола зміг тільки через три дні. Чотири місяці у складі 93-ї ОМБр "Холодний Яр" чоловік боронив Чернігівщину.

-- Росіяни лізли, як ті таргани, зі сторони білорусі, а ми тримали оборону, -- каже ветеран.

Потім була ротація на Харківщину, де в серпні 2023 року під Вовчанськом чоловік отримав своє перше поранення. Микола травмував руку та ногу, втім, лікарям вдалося врятувати військовому кінцівки, та вже через три місяці після поранення він повернувся на фронт.

-- Взагалі-то мене могли просто списати на ВЛК, та я попросив лікарів цього не робити, -- розповів Микола.

Наступна ротація захисника була вже на Донбас. Зіткнення з ворогом там скидалося на якесь кіно у стилі постапокаліпсису.

Вони схожі на зомбі, і це не просто художній перебільшення. Я бачу ворога через тепловізор, він усвідомлює, що я його помітив і що скоро його чекає загибель, але все ще йде на мене. Хіба це не нагадує зомбі? -- дивується захисник.

Своє друге, серйозне, поранення Микола зазнав у лютому минулого року. Разом із товаришами по службі він захищав позиції в районі Кліщіївки.

— Ну, не можна сказати, що це була якась чітка позиція... Я просто знайшов найглибшу яму від міни і сховався там. Вороги були всього в ста метрах від мене. Запаси їжі вже на межі, а з водою теж не все добре. Поряд валялися численні гільзи від снарядів, тож я набираю до них дощову воду і сніг — так хоч якось вдається втамувати спрагу, — згадує захисник.

Врешті-решт продовольство повністю закінчилося, і втомлений, позбувшись слуху на одне вухо, Микола вирішив вирушити з позиції в пошуках їжі. Ця подорож виявилася справжнім випробуванням, оскільки дощ ворожих снарядів не припинявся ані на мить.

-- 120-мм міна, АГС, 80-мм міна... Від вибухів ніби ківш землі екскаватор на тебе щоразу висипає. Я намагався кожного разу повертатися при цьому на праву сторону, адже сам правша, тож думав, ну якщо поранить, то нехай хоча б лівий бік, -- говорить військовий.

Під час цієї вилазки розпочався й справжній дощ. Шум від зливи, вочевидь, заглушив звук польоту ворожого дрона-розвідника, який коригував мінометний вогонь росіян.

На відстані приблизно п'яти метрів від мене раптово спалахнуло яскраве світло. Моя ліва нога миттєво відірвалася. Це, власне, все, що залишилося в пам'яті, адже далі я просто знепритомнів, — згадує Микола.

Також читайте: "Танк просунув свій ствол у вікно і вдарив по мені": розповідь "сталевого" воїна, який повертався на передову до своєї дружини.

Чоловіка доставили до лікарні в Дніпрі, а звідти гелікоптером перевезли до шпиталю в Києві. Захисник провів близько місяця у комі, втратив значну кількість крові та пережив дві клінічні смерті. Коли він нарешті прийшов до тями, лікарі вже провели ампутацію рук і ніг Миколи.

Я не відразу усвідомив, що відбувається. Так, я не відчував свої руки й ноги, але моє тіло здавалося абсолютно атрофованим через знеболювальні препарати. Поряд зі мною завжди були психологи та психотерапевти, які обережно запитували: "Що б ви робили, якби втратили ногу або руку? Як би ви продовжували жити?" На початку я не міг зрозуміти, чому вони ставлять такі запитання, — ділиться військовий.

Щоб захистити Миколу від сильного шоку, лікарі спочатку накрили його простирадлом, аби він не зміг побачити свої ушкодження.

— Я вперше усвідомив себе, коли почали змінювати мій одяг. Це, безумовно, стало для мене великим шоком. Лікарі тоді виявили у мене серйозну психологічну травму, — розповів ветеран.

Читайте також: "Після вибуху я втратив зір та ноги. Зрозумів: або стікаю кров'ю і зараз гину, або починаю діяти": історія порятунку аеророзвідника

Та, попри важку ампутацію, Микола просто не дозволив собі опинитися у полоні розпачу.

— Перше, що спало на думку: потрібен протез. Тож мій брат почав заповнювати заявки у всіх протезних клініках, як в Україні, так і за кордоном, — ділиться чоловік.

Врешті-решт, фахівці з США відгукнулися на запит, де ветеран пройшов складну процедуру протезування чотирьох кінцівок. Після повернення в Україну, він опинився в реабілітаційному центрі Unbroken, що стало початком його шляху до відновлення. Чоловік зізнається, що цей процес дався йому нелегко.

-- Коли у людей ампутовані ноги, вони починають вчитися ходити на протезах за допомогою милиць в руках. А у мене ж і рук немає, тому я не можу взяти ті милиці. Тому скажу чесно: було важко, боліло, сльози наверталися на очі. Але я терпів, адже у мене просто не було іншого вибору. Та мене три дні за пояс поводили, я сказав: "Відпускайте" -- і пішов сам, -- розповів захисник.

В результаті зусиль кваліфікованих українських реабілітологів Микола Шот знову зміг відновити своє звичне життя.

— Завдяки фізіотерапевтам я досягнув такого рівня, що тепер можу жити, як звичайна людина: воджу автомобіль, беру участь у марафонах, користуюсь телефоном — усе, як у всіх, — ділиться чоловік.

Цікаво, але для Миколи навчитися знову керувати автомобілем та стати першим в Україні, хто робить це попри ампутацію всіх кінцівок, стало не лише особистим викликом, а й можливістю довести самому собі, що життя продовжується.

Протезист допоміг ветерану обладнати автівку, зробити ручне керування та спеціальні куксоприймачі, щоб швидко можна було перекладати кукси з керма на поворотники.

Безліч людей говорили мені: "Миколо, навіщо ти мрієш? Адже в тебе немає рук і ніг". Але я довів всім, що це можливо! Тепер я легко пересуваюся Львовом, долаючи світлофори та затори... Як у давні часи, -- з гордістю ділиться своїм досвідом ветеран.

Місцева фірма навіть запропонувала військовослужбовцю посаду водія таксі, проте чоловік вирішив стати наставником у реабілітаційному центрі.

-- Після поранення у мене ніби відкрилося друге дихання. Стільки ідей з'явилося, енергії. Можна сказати, що я перепрошився психологічно й все тепер по-новому, я тепер, як новонароджений, -- резюмував Микола Шот.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.

Кілька місяців тому "ФАКТИ" опублікували історію 34-річного ветерана з Чернігівщини Олександра Ревтюха, який, захищаючи країну, зазнав серйозних травм і втратив ногу та руку.