"Відсутність перспектив": директор навчального закладу розкрив причини масового виїзду учнів за межі країни.

За словами педагога, Україні загрожує "демографічна яма".

Нещодавно Володимир Страшко, директор дистанційної школи "Unicorn School" та доктор філософії в галузі економіки, поділився тривожними новинами щодо зростаючої кількості запитів від батьків, які мають намір евакуювати своїх дітей з України. Він зазначив, що деякі навчальні заклади втратили до 90% учнів. Якщо раніше ця проблема стосувалася переважно хлопців, то зараз вона почала впливати і на дівчат.

УНІАН поспілкувався з Володимиром Страшко, аби дізнатися, наскільки ця проблема є масштабною, чи намагається держава її розв'язати та які наслідки для країни вона може нести.

Шановний Володимире, у вашій статті ви зазначили, що численні діти в Україні стали масово залишати навіть дистанційні навчальні заклади. Якою є масштабність цієї проблеми на міжнародному рівні та які чинники її спричиняють?

Онлайн-освіта стала набирати популярності в Україні з початком пандемії COVID-19. Проте у 2021 році суспільство адаптувалося до нових умов. Наступний значний сплеск відбувся у 2022 році, коли розпочалася війна, і багато людей почали активно виїжджати за межі країни. Це явище стало відповіддю на ситуацію невизначеності.

Тоді ми отримали численні звернення від батьків, які прагнули, щоб їхні діти успішно завершили навчальний рік. Наприкінці 2022 - на початку 2023 року багато людей почали повертатися в Україну, сповнені надії на те, що війна наближається до свого завершення.

Схожа ситуація спостерігалася й до 2024 року. Проте, останніми місяцями, починаючи з кінця серпня до початку вересня, ми почали отримувати надзвичайно велику кількість запитів, в яких йшлося про те, що люди планують залишити країну і просять допомоги у завершенні української освіти, щоб мати можливість вступити до університетів в Європі.

До цього такого мотивування не було. Тобто батьки учнів 10-11 класів вивозять і кажуть, що хочуть закінчити екстерном 10-11 клас - два роки за один, отримати свідоцтво і далі вступати кудись у Європі.

Це мене серйозно хвилює, адже раніше дистанційна освіта вважалася, м'яко кажучи, просто альтернативним варіантом традиційного навчання. Вона не мала такої чіткої взаємозалежності з бажанням залишити українську освітню систему в цілому. Проте зараз ми спостерігаємо зовсім іншу картину. Це перша група людей, які прагнуть отримати диплом і вступити до університету. І таких людей стало дуже багато.

У певних класах, зокрема в 11-х, майже 90% учнів, які навчаються у нашій школі, належать до цієї категорії. Ми усвідомлюємо, що ці батьки прагнуть, щоб їхні діти продовжили освіту у закордонних вищих навчальних закладах.

Раніше ця історія була більш характерна для хлопців, щоб уникнути мобілізації та виїхати до 18 років. Але зараз сюди почали видаватися і дівчата, що є нетиповим трендом. Тобто навіть батьки дівчат починають їх вивозити, щоб вони вчилися десь там.

Інша група осіб, про яку я згадував, - це діти, які вже кілька років проживають за межами України. Наприклад, у 2022 році вони виїхали за кордон і досі залишаються там. Раніше ці діти продовжували отримувати українську середню освіту, навчаючись одночасно у своїх закладах за кордоном та в українських школах.

Однак тепер ці особи почали висловлювати думку про те, що вирішили відмовитися від української освіти, оскільки збираються залишитися на місці. Ця ситуація стосується людей різного віку, а не лише учнів 10-11 класів.

І тому школа є таким собі лакмусовим папірцем, який показує настрою в суспільстві. Ми бачимо, що цей тренд на відтік, він дуже сильно збільшився. І саме тому я написав, що це катастрофа, велика проблема. Нам треба брати її до уваги, тому що такими темпами ми вимушені будемо не лише проводити оптимізацію вищих навчальних закладів, про які каже пан Вінницький, наприклад, а робити це навіть радикальніше, бо хто буде вступати до ВНЗ?

Ще однією серйозною проблемою є те, що ці діти втрачають зв’язок з українським контекстом. Раніше, коли молодь навчалася в Європі, закінчувала українські школи, а потім продовжувала освіту за кордоном, вони мали можливість повернутися додому. Це був свого роду освітній туризм, що мало позитивний аспект. Можливість отримати якісну вищу освіту за кордоном і потім реалізовувати свої знання на батьківщині – це чудово.

Але наразі це зовсім інше. Це про їхній свідомий вибір. Все, ми залишаємося тут. Ми будемо адаптуватися і залишатися. Освіта в школах та університетах для них є швидким шляхом соціалізації дитини.

Ця тенденція - вона стосується лише прифронтових міст, таких як Харків? Чи ця проблема актуальна по всій Україні?

Я б відчував значно менше занепокоєння, якби йшлося лише про Харків, Дніпропетровщину, Донеччину чи Запоріжжя. Але, на жаль, це не так. Це ситуація, яка не обмежується жодним певним регіоном.

З 2022 року до нас звернулося чимало клієнтів, які покинули Івано-Франківську та Львівську області. Вони приймають рішення залишитися в Європі або в тих країнах, де наразі перебувають. Це пов'язано з відсутністю перспектив для них на батьківщині.

Існує ще один аспект, про який зазвичай не прийнято згадувати, але він має місце. Коли чоловікам загрожує небезпека, їх батьки прагнуть знайти способи покинути країну. Звичайно, вони беруть із собою свої сім'ї. Внаслідок цього ми отримуємо запити на навчання, оскільки вони вже переїхали.

Ми бачимо, що зараз тривають дискусії про зменшення мобілізаційного віку. Є навіть плітки про можливе запровадження мобілізації жінок в Україні. Це також робить певний внесок у мотивацію батьків вивозити своїх дітей з України?

Отже, безумовно, це є одним з факторів, що спонукають батьків обирати для своїх дітей навчання за межами країни.

Проблема виїзду дітей - це не лише про школи, а й у майбутньому про ВНЗ. За часів COVID-19 були випадки, коли українські ВНЗ закривали чи об'єднували, адже просто не вистачало студентів. Зараз ця загроза ще більш масштабна?

На мою думку, Міністерство освіти діє вірно. Оптимізація мережі вищих навчальних закладів є не лише бажаним кроком, а справжньою необхідністю. І, насамперед, ми будемо змушені це реалізувати.

По-друге, варто зазначити, що ми можемо зіткнутися з серйозною демографічною кризою, оскільки саме це покоління завершує навчання в школах, вступає до вищих навчальних закладів і виходить на ринок праці. Цей процес може ще більше прискорити старіння населення, що матиме руйнівні наслідки не лише для освітньої системи, але й для економіки та ринку праці в цілому. Адже, по суті, не залишиться достатньо робочої сили.

На сьогоднішній день ми не спостерігаємо жодних ініціатив з боку Уряду щодо залучення іноземних працівників до ринку праці в Україні. Проте, проблема з робочими місцями відсутня — їх достатньо. Основна складність полягає в нестачі кваліфікованих кадрів. Існує кілька аспектів цієї проблеми. Перший із них полягає в тому, що підприємствам бракує спеціалістів необхідного рівня кваліфікації.

Другий аспект - це географічна залежність. Наприклад, у Чернігівській області кількість підприємств перевищує чисельність населення.

Третя категорія - чоловіки бояться працевлаштовуватися офіційно, тому що нема прозорих інструментів для бронювання. Якщо це підприємство, то там обов'язково має бути працевлаштування офіційне, без ФОПів. Тому що правила безпеки тощо. І вони це сприймають як one way ticket. Тобто зараз підприємство про них скажуть і їм тут же повістка прийде. Ось так.

А тепер подумаймо про те, як ця ситуація може ще більше ускладнитися через еміграцію молоді, яка могла б через рік, два або п’ять зайняти вільні місця на ринку праці. Які наші подальші кроки?

Ця проблема має тривалий характер. Навіть після закінчення війни, сім'ї, що вирішили залишитися за межами України, найімовірніше, не повернуться додому. Внаслідок цього, у школах можуть виникнути труднощі з залученням нових учнів у майбутньому.

Я вважаю, що школи зіткнуться з серйозними викликами. Вони вже стикаються з ними сьогодні. У нас існує проблема з доступом до інтернету. У віддалених районах, коли проводиться оптимізація шкільної мережі, виникають труднощі з заповненням класів.

Проте існує й абсолютно інша ситуація. Наприклад, я проводив тренінг для вчителів в Ірпені. У цьому місті розташовані одні з найбільших шкіл в Україні за кількістю учнів. В одній з цих шкіл навчаються 2700 дітей, хоча сама будівля складається лише з трьох поверхів. Водночас для безпеки в школі є укриття, яке вміщує лише 700 учнів.

Отже, навчальні заклади функціонують у три зміни. Ви можете уявити, яке це навантаження для вчителів і як впливає на психоемоційний стан дітей. А коли спрацьовує повітряна тривога, всі ці учні змушені спускатися в укриття, де навчальний процес зупиняється. Це, в свою чергу, призводить до зростання освітніх втрат, які накопичуються, немов снігова куля.

Отже, першочерговим завданням школи є забезпечення гнучкості у своєму навчальному процесі. Я особисто дуже тішуся, що сьогодні у нас існує розвинутий сектор дистанційної освіти. Особливо приватні навчальні заклади стали більш адаптивними щодо форматів навчання, способів подачі інформації, використання елементів гейміфікації та інших інновацій.

Це класно, але це не системно. Тому що системно - це коли на рівні держави впроваджується для всіх обов'язково. Тому я думаю, що нам доведеться дуже сильно працювати з комбінаціями "Educational Technologies" та традиційною освітою. Нам доведеться розв'язувати питання освітніх втрат. І нам доведеться розв'язувати питання мотивації, залученості, професіоналізації вчителів.

Оскільки ми спостерігаємо цього року значне зниження кількості абітурієнтів у педагогічні університети, варто врахувати також демографічні виклики та системні проблеми в освіті. Все це разом призводить до серйозних наслідків.

Враховуючи всі ці проблеми - чи існують якісь шляхи їхнього розв'язання за сучасних та післявоєнних умов?

Розгляньмо цю ситуацію з кількох точок зору. Перш за все, важливим аспектом є здатність навчальних закладів реалізовувати дистанційне навчання. На сьогоднішній день не існує комплексного підходу до цієї проблеми. Наявні лише безкоштовні платформи, такі як Google-класи, а далі кожен навчальний заклад може діяти на свій розсуд. Держава, а також інші організації або донори не надають жодних систематичних інструментів, які б допомогли школам ефективно впроваджувати цю практику.

По-друге, це все одно не панацея, тому рівень викладацького складу також буде на це впливати. Робота з вчителями, їхньою мотивацією, зарплатнею тощо.

Третій аспект – це інфраструктура. Або ж удосконалення мережі в тих місцях, де це є необхідним. Це передбачатиме, зокрема, збільшення обсягів дистанційного навчання там, де це доречно. Я маю на увазі скорочення кількості навчальних закладів або, навпаки, їх розширення в таких містах, як Ірпінь, де ситуація є критичною. Отже, мова йде про загальну оптимізацію освітньої системи.

Проте це лише один аспект, пов'язаний з освітою. Справжня проблема полягає в тому, що якість освіти не є головною причиною еміграції населення за межі країни. Це, звичайно, один із факторів, але не вирішальний. Адже сьогодні діти мають можливість вступати до будь-яких навчальних закладів.

Тобто їм краще зараз вступити в якийсь провінційний ВНЗ в умовній Словаччині, який може бути за рівнем гірший за наш ВНЗ, ніж навчатися у нас.

Отже, сучасні виклики в системі освіти більше пов’язані не з самою освітою, а з відсутністю чіткої візії. Це означає, що людям бракує розуміння того, що чекає нас у майбутньому. На мою думку, школа виступає своєрідним лакмусовим папірцем, який демонструє, що у багатьох немає ясного бачення завтрашнього дня. Вони не усвідомлюють, що може принести майбутнє.

Просто порівняємо ситуацію. Сьогодні листопад, і давайте згадаємо, яким був листопад 2022 року. Тоді ми стикалися з відключеннями електрики, іноді навіть водопостачанням, а обстріли траплялися щодня. Проте настрій людей був піднесеним. Харків та Херсон повернулися під контроль, усі сподівалися на контрнаступ, і багато людей почали повертатися додому. Я знаю людей, які залишили свої роботи у Британії, вважаючи, що в Україні ситуація покращиться. Наразі ж все, на жаль, відбувається зовсім інакше. І нам потрібно навчитися жити з цим...