Наші на Берлінському кінофестивалі: Український фільм "Стрічка часу" та дебютна ініціатива Berlinale-Baby

Переможців одного з найбільш престижних міжнародних кінофестивалів оголосять 23 лютого.

У неділю журі 75-го Берлінського міжнародного кінофестивалю Berlinale урочисто вручить Золотого та Срібного ведмедів. Ми будемо з нетерпінням чекати на результати, адже вперше за багато років, а саме з 1997-го, український фільм представлений в основній програмі конкурсу. Один із 19 і єдиний документальний.

Проте, незалежно від рішення шанованого журі, вже самою участю в основній програмі одного з найбільш авторитетних фестивалів у світі кіномистецтва підтверджується значне визнання.

Режисерка Катерина Горностай залишить свій слід в історії фестивалю не лише завдяки цьому успіху, але й тим, що стала матір'ю першого Berlinale-baby: всього за два дні до прем'єри "Стрічки часу" вона привела на світ свою дитину.

Катерина зібралася з силами та відвідала світову прем'єру своєї "творчої дитини", довіривши малюка щасливому батькові, партнеру та монтажеру фільму Нікону Романченку.

На червоній доріжці перед Berlinale Palast режисерку та її команду зустрічали з великим ентузіазмом журналісти і глядачі. А українська громада, яка не змогла потрапити на показ, зібралася в фан-зоні з прапорами та веселим настроєм, запустивши у повітря звуки національного гімну.

Незважаючи на те, що прем'єра відбулася вдень у четвер і в умовах страйку берлінських транспортників, велика зала фестивального палацу виявилася переповненою.

"Стрічка часу" - це документальний фільм, який зосереджується на буденному житті в умовах, що далеко виходять за межі норми. Його тривалість складає дві години, протягом яких глядачі залишалися непорушними. Іноді вони усміхалися разом із персонажами, але частіше їхні очі наповнювалися слізьми. Навіть німецька аудиторія, хоч і мала труднощі з розумінням субтитрів, не залишалася байдужою. Реалії навчання українських дітей та діяльності їхніх вчителів під час жорстокої війни стали справжнім одкровенням для багатьох.

Звісно, не для всіх. Більшість німецьких глядачів усе ж складали ті, хто Україною цікавиться, симпатизує або сам допомагає у той чи інший спосіб.

"Переглядаючи цей фільм, стає зрозуміло, за що бореться Україна і чому ця боротьба є такою важливою. Часто я замислююсь: багатьом було б легше зрозуміти політичні питання, якби вони мали можливість поспілкуватися з людьми з тих країн, про які ведуть мову; якби вони відвідали Україну та дійсно відчули її дух. Тоді їхні слова звучали б інакше. Я не можу змиритися з цинізмом, який ми спостерігаємо сьогодні в політиці по всьому світу, не тільки в Німеччині, а й, на жаль, в Америці. Тому так важливо, що цей фільм демонструється," - поділився своїми думками у бесіді з авторкою відомий друг України, дизайнер і активіст Франк Вільде. Він прийшов на прем'єру в патріотичному авторському вбранні та футболці із закликом звільнити військових, які потрапили в полон на "Азовсталі". Франк також зізнався, що не зміг стримати сліз під час показу.

Розчулилися й подружжя Еріка та Ульріх Ґреґор. Вони - справжні знавці кіно. Ще студентами разом з друзями викупили в Західному Берліні невеликий кінотеатр, який назвали на початку 1970-го року (!) "Арсенал" (на честь знаменитого фільму Олександра Довженка) і який досі діє, хоча локація кінотеатру тепер регулярно міняється.

"Дуже зворушливий фільм. І дуже гарний, адже показує надію, те, якими жвавими є українські люди, якими витривалими. Дуже важливо подивитися цей фільм, він сповнений надії та людяності", - поділилась враженнями Еріка. З дружиною погодився і Ульріх: "Цей фільм торкається стількох багатьох людей і стількох багатьох тем, у багатьох напрямах. Усе це створює захоплюючу картину - багатогранну та сповнену надії". А ще Ґреґори відзначили три інші українські роботи, які представлені в програмах кінофестивалю. Всі вони разом дають, на їх думку, дуже комплексну, "тримірну" картину сьогоднішньої України.

Зрозуміло, що побачене на великому екрані по-особливому сприймалось українською аудиторією. Велику її частину представляли жінки, які змушені були рятувати себе та дітей від війни після початку повномасштабного вторгнення, треті роковини якого припадають саме на наступний після завершення фестивалю день.

Емоції різні. Моя співрозмовниця Надія, наприклад, замислилась, чи правильно вона зробила, поїхавши з сином з рідного Дніпра: незважаючи на всю небезпеку та проблеми діти на екрані виглядають ... щасливими.

Мабуть, саме в цьому й полягає суть фільму: незважаючи на війну, життя продовжується, а люди насолоджуються своїм існуванням на рідній землі.

"Власне ідея створити фільм про вчителів та учнів, які під час військових дій продовжують навчати та навчатися, виникла у громадської спілки "Освіторія", - розповіла авторці її керівниця Зоя Литвин, яка виступила також виконавчим продюсером стрічки.

Спілка укладала угоди зі школами та викладачами, представленими у фільмі. Це стосувалося як міст, що знаходяться далеко від лінії фронту, так і прифронтових територій, а також тих, які пережили окупацію і зараз перейшли на онлайн-навчання.

"Це складова картини сучасної освіти українських дітей", - зазначила керівниця "Освіторії".

"Були випадки, - поділилася вона, - коли команда була змушена відмовлятися від зйомки, адже директори хотіли показати свій навчальний заклад у найкращому ракурсі, тож обдзвонювали класних керівників, ті попереджали учнів, і діти всі як один приходили у вінках, бантах і вишиванках. А нам якраз такого не потрібно було, ми хотіли знімати реальні уроки, а не відрепетировані десь напередодні".

"Сьогодні освіта є важливою основою та символом стійкості. Цей фільм саме про це. Я щаслива, що він надихає надією," - зазначила Зоя Литвин.

У Берлін на фестиваль приїхали четверо протагоністів стрічки: директор Михайло-Коцюбинського ліцею Чернігівської області Микола Шпак, в.о. директора литовсько-українського ліцею № 1 у Бородянці Київської області Світлана Попова, вчитель Черкаської гімназії №9, а нині військовий Борис Ховряк, учениця з Черкас Ольга Бригінець.

Авторка поцікавилась у Ольги, які враження вона мала від своєї ролі акторки. Під час зйомок у травні 2023 року дівчина навчалася в випускному класі.

"Нам повідомили, що потрібно бути присутніми на уроці, адже планується зйомка. Спочатку ми думали, що це пов'язано із телебаченням, але згодом я зрозуміла, що у них дуже потужне обладнання", — згадує Ольга, студентка другого курсу Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Вона вже тоді усвідомлювала, що хоче стати режисеркою, тому її зацікавила робота знімальної команди. Це стало важливим досвідом для її майбутньої кар'єри.

У кадрі ми бачимо Ольгу й під час здачі екзамену, й на репетиціях випускного балу та на "Останньому дзвонику", з подругами, у побутових ситуаціях. Фільм зі своєю участю майбутня режисерка побачила на прем'єрі у Берліні. Сподобалось. Сприйняття посилили й емоції глядачів, які проживали події на екрані разом.

Ольга Брегман, одна з продюсерок фільму та співзасновниця 2Brave Productions, поділилася з Укрінформом, що команда мала велике бажання провести світову прем'єру стрічки саме в Берліні. Це рішення є цілком логічним, оскільки Горностай вже здобула популярність на цьому фестивалі: у 2021 році вона презентувала тут свою дебютну повнометражну картину "Стоп-Земля", яка отримала "Кришталевого ведмедя" від журі молодіжної програми Generation 14plus.

"Це природний процес: коли режисер завершує свій попередній фільм, який отримав визнання і нагороди, фестиваль вже з нетерпінням очікує на його наступну роботу," - підкреслила Брегман.

Вона зазначила, що "Стрічка часу" є вражаюче майстерно знятим фільмом, але те, що він потрапив до основного конкурсу, стало несподіванкою для багатьох. Однак не для всіх: Зоя Литвин впевнена, що це було цілком передбачувано. Більше про це читайте в наступному матеріалі Укрінформу.

Уся команда складається з висококваліфікованих фахівців з України, Франції, Люксембургу та Нідерландів. Значну частину постпродакшну виконували за кордоном, тоді як на місці працювала лише українська команда. Основний склад команди налічує близько 30 осіб, які займалися, зокрема, підготовчими процесами, а також 5-6 членів, які виїжджали безпосередньо до шкіл для зйомок.

Знімання повинно було бути виконане таким чином, щоб відобразити шкільний процес у його справжньому вигляді, не заважаючи учасникам. Оператор Олександр Рощин обрав "довгу" фокусну оптику, що дозволяло йому зберігати дистанцію від героїв. Це створювало ілюзію близькості до подій. Він знімав по 45 хвилин і більше, просто спостерігаючи за учнями, а потім відбирав найкращі моменти. Цікаво, що з усіх відзнятих матеріалів у фінальний двогодинний фільм увійшло лише чверть.

Сам Рощин зізнається, що в процесі роботи іноді відчував клубок у горлі, а іноді навіть плакав, коли фіксував момент на камеру.

Для Олександра цей фільм є свідченням юнацьких років, відображаючи, як українці дбають про своїх дітей та охороняють своє майбутнє.

Катерина Горностай присвятили свою роботу молодшому брату Максиму, який загинув на сході у 2023 році. Протагоніст фільму Борис Ховряк нині служить у Сухопутних силах ЗСУ. Боронить Батьківщину батько Ольги Брагінець.

У фільмі військові зустрічаються лише кілька разів, під час спілкування зі школярами. Хоча фронт не показано, відчувається присутність смерті та руйнувань, а також глибокий смуток в очах героїв. Війна пронизує кожен кадр цього твору.

Але в основі всього це розповідь про життя. Про віру. І про те, що чекає нас попереду.

Ольга Брагінець, наймолодша учасниця команди, визначила суть фільму таким чином: це історія про наше повсякденне життя, про те, як ми намагаємось жити незважаючи на всі труднощі. Для українців це стало звичним явищем, і всі усвідомлюють: необхідно продовжувати навчання, відновлення країни та боротьбу. У нас просто немає альтернативи.

Катерина Горностай висловлює своє бачення концепції фільму, стверджуючи: "Ці історії про надію, про те, як багато людей прагнуть залишитися в Україні, здобувати освіту і передавати знання іншим".

Фільм "Стрічка часу" має на меті донести свою ідею до глядачів у всьому світі, адже його чекає тривала фестивальна та інша історія. Ольга Брегман переконана, що "універсальність" цього твору надасть йому можливість взяти участь у багатьох фестивалях. Хоча називати ці заходи до офіційного оголошення не можна, традиційно після світової прем'єри слідує північноамериканська, а згодом — австралійська та азійська прем'єри, після яких фільм демонструватимуть у різних країнах. Безумовно, протягом практично цілого року стрічка буде мандрувати по світу, а також, звісно, відвідає Україну.

Ольга Танасійчук, Берлін