"На оглядовому колесі він запросив мене розділити з ним все моє життя": розповідь про 29-річного Героя України з Буковини, який захищав свою країну протягом десятиліття.

Микола виріс у селі Малий Кучурів на Буковині, як розповідає його дружина Катерина Дупешко. У родині, де панувала любов, він жив разом із батьком Іваном, матір'ю Людмилою та братами Сергієм і Андрієм. Батьки постійно працювали, тому частину виховання Миколі забезпечували брати. Він був щирим, добрим, розумним і кмітливим хлопчиком. Катерина згадує, як одного разу він повернувся додому щасливим і усміхненим після гри з друзями. Це було узимку, снігу було багато, і вони вирушили до річки, де провели час, граючи. Микола повернувся додому весь мокрий, але неймовірно задоволений, навіть незважаючи на те, що мати його відчитала. Іншим разом він та сусід каталися на возі з кіньми, і Микола, не попередивши нікого, просто заснув. Коли він повернувся додому, усі були раді його поверненню, хоча, звісно, влаштували йому лекцію через хвилювання.

Якось Микола розповідав, що в дитинстві у нього були іграшки, але переважно ті, які дісталися від братів, були й нові, але не завжди була змога купляти все новеньке... І мені тоді стало так сумно за нього, бо я б хотіла, щоб він мав все, що бажав. У мене виступили сльози на очах, я обійняла коханого, а він посміхнувся й сказав: "Це все одно моє найкраще дитинство, найяскравіше". І тоді в мене була така гордість, бо, незважаючи ні на що, він вмів знаходити позитив в усьому!

-- Знаю, що Микола займався спортом? Які здобутки мав?

-- Футбол, баскетбол, волейбол, теніс, біг -- все це було в його житті. Він їздив на шкільні змагання з легкої атлетики -- на дистанції 200 та 300 метрів. Згодом відвідував секцію вільної боротьби, неодноразово посідав призові місця. Потім займався панкратіоном, на міжобласному рівні, завойовував здебільшого призові місця. Майже вийшов на професійний рівень, але травма завадила його спортивній кар'єрі, на жаль. Крім того, коханий був дуже ерудованим. Постійно брав участь в олімпіадах з фізики, історії України, математики, екології...

Які його мрії?

Під час навчання в старших класах він вирішив стати військовим, тому одразу після закінчення школи у 2013 році уклав контракт на чотири роки з 80-ю окремою десантно-штурмовою бригадою. Проте з 2020 по 2024 роки його думки були зайняті мрією про спокійне життя і власну станцію технічного обслуговування. Проте справжньою пристрастю для нього завжди були мотоцикли. Це не дивно, адже в підлітковому віці він збирав запчастини та створив власноруч мотоцикл – "Карпати". Яка радість сяяла в його очах, коли він ділився цими спогадами!

-- Розкажіть про бойовий шлях Миколи до повномасштабного вторгнення. Ким і де він служив?

Сразу після закінчення школи він уклав угоду зі Львівською 80-ю бригадою, а згодом перевівся до Чернівців, де продовжив службу в теперішній 82-й десантно-штурмовій бригаді (на той момент це була ще Львівська 80-та, частина якої дислокувалася в Чернівцях). Саме тут він провів наступні три роки свого життя. У 2014 році його направили на захист Луганського аеропорту.

"Коли ми лише заїхали, всі ходили в бахілах... так старались зберегти все в чистоті. Але потім всім було байдуже, адже ворог наступав, -- так згадував ті події Микола. -- Колись я думав, що війна -- це як знімають у фільмах, що все просто: поїдемо, постріляємо і повернемось..."

Історій про АТО було не багато, але й не мало. Він згадував та розповідав їх тоді, коли хотів сам, і то було ненав'язливо. Ми могли гуляти набережною Одеси чи парком Львова, і він ділився потаємними частинами тієї великої історії довжиною в чотири роки на той момент. Знаю, що чоловік отримав поранення, переніс операцію на коліні. Згодом знову ротація в зону АТО, де й було прийнято рішення разом із хлопцями продовжити цей шлях в дещо іншому статусі...

У 2016 році Микола став студентом Одеської військової академії, де здобував освіту на факультеті десантно-штурмових військ і морської піхоти. Після завершення навчання він отримав звання молодшого лейтенанта і, відповідно до направлення, повернувся до складу 80-ї бригади. Микола підписав новий контракт на п'ять років. Перші півроку його служби пройшли відносно спокійно, але згодом почалися інтенсивні навчання, виїзди на полігони та різноманітні відрядження, які тривали ще півтора року.

Після зустрічі з Новим, 2022 роком, їх планували відправити на Схід, щоб замінити військових у зоні АТО, але поїздка так і не відбулася... Чоловік потрапив у вир великої війни в Миколаївській області, де згодом разом із групою піднявся на гелікоптерах для того, щоб стримувати ворожу колону...

Дізнайтеся також: У той день кулемет Сергія кілька разів зривався з лафета — це поганий знак: дружина захисника з Запоріжжя розповідає, чому він заслуговує на звання Героя України.

-- Як ви вперше зустріли Миколу? Що саме завоювало ваше серце?

— Ми зростали в одному селі та навчалися в тій самій школі... Він був старшокласником, а я ще зовсім юною ученицею. Я навчалася в одному класі з його сестрою, у нас були спільні друзі, і, по суті, він був для мене просто другом. Так тривало, поки одного разу він не відійшов вбік і зізнався, що я йому подобаюсь. Розумієте, він був на чотири роки старшим, спортивним і добрим хлопцем, але в той момент я сприймала його лише як друга, тоді як він уже не вбачав у мені подругу. Після цього Микола почав намагатися залицятись, але я не давала йому жодного шансу... В результаті наше спілкування зовсім припинилося до 2015 року. Тоді я перебувала у стосунках (зараз розумію, що вони були певною мірою токсичними)... Микола написав мені. Його просте "привіт" викликало в мені усмішку, і я вирішила відповісти. Розмова розгорнулася, і ми спілкувались протягом усього дня. Потім він запитав, чи є у мене хтось. Я відповіла, що скажу при зустрічі, на що він тут же відреагував: "Зараз приїду. Де ти?" Після кількох зустрічей у компанії друзів, Микола знову відвів мене вбік і повторив своє запитання... Я зізналася, що у стосунках, але вже три місяці думала про те, чи потрібні мені такі відносини, і хотіла їх закінчити. Просто не вистачало сміливості... Ми довго гуляли і спілкувалися, потім він провів мене додому і сказав: "Ти мені дуже подобаєшся, і я хотів би бути разом, але якщо твої стосунки серйозні, я поважатиму це і не буду заважати". Тоді я зрозуміла, що він єдиний, хто змусив мене відчути такі емоції, хто після стількох років знову вирішив спробувати своє щастя. Цим він підкорив моє молоде, але вже закохане серце! Наступного дня я вирішила закінчити свої попередні стосунки та нарешті відповісти йому "ТАК"... Після цього Микола сказав: "Я бігав за тобою так довго..." А я подумки відповіла: "Нарешті добіг!"

У травні 2018 року мій коханий зробив мені незабутню пропозицію... Це була 13-та дощова неділя, ми каталися на оглядовому колесі. Я завжди боялася висоти, тож, нічого не підозрюючи, піднімалася, закривши очі (як зазвичай). І раптом почула знайомий і ніжний голос поруч: "Катюня! Я дуже сильно тебе люблю!" У той момент я подумала: "Все, це кінець." Але він продовжив: "Хочу провести з тобою все життя! Чи станеш ти моєю дружиною?" Я розкрила долоні і побачила його на одному коліні… У повному шоці, з панікою в голосі, вигукнула: "Так!"

Я отримувала освіту в Чернівцях, а Микола – в Одесі. Кожного разу, коли була така нагода, ми намагалися відвідати одне одного... Він приїжджав майже на кожні вихідні, а я – під час канікул. Згодом я вирішила вступити на заочне навчання, аби мати можливість бути ближче до нього. І ось нарешті ми разом!

Ми святкували наше весілля 2 жовтня 2021 року, три роки після його зворушливої пропозиції. Після цього я практично негайно вирушила до Львова за Миколою. Я завжди намагалася бути поруч з ним, куди б він не відправився, незважаючи на всі труднощі, які це мені приносило. Я залишила своїх близьких і друзів, лише б мати можливість бути з ним завжди!

Знаєте, Микола був справжнім скарбом, і не лише тому, що він був моїм чоловіком, а тому, що мав таку щиру душу! Пам'ятаю, як ми мешкали у Львові, і в нашому житті почали з’являтися постійні відрядження та полігони. Я залишалася вдома практично одна (якщо не враховувати нашого котика, який завжди супроводжував мене). І ось в одну з п’ятниць він дзвонить мені дорогою додому і каже: "У мене дві новини — одна хороша, інша погана. Хороша — я вже їду додому (для мене це було досить незвично, адже його часто затримували), а погана — на вихідних знову вирушаємо на полігон". Я була розчарована та обурена: чому це завжди так? Але він прийшов з букетом квітів. Коли я поцікавилася, з якого приводу ці квіти, він відповів: "Просто мені стало тебе шкода. Ти постійно чекаєш на мене, завжди їздиш за мною, але нам все ще не вдається бути разом. Я хотів хоч трохи підняти тобі настрій". Ось чому він був таким чудовим — він завжди усвідомлював, які жертви я роблю заради нього, і готовий був йти на ще більші заради мене. Він завжди шукав способи наблизитися до мене, а я, в свою чергу, прагнула бути поруч з ним!

-- Де вашого чоловіка застала велика війна? Що розповідав про бої? Коли востаннє бачили його?

Після певного часу з початку повномасштабного вторгнення він став начальником розвідки 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. Як вже згадувалося, разом із друзями він перебував у Миколаївській області, де в той день їх майже всі речі згоріли, але він ніколи не падав духом. Про бойові дії він говорив небагато, адже розумів, як ми стурбовані за нього, а він, в свою чергу, турбувався про мене та нашу родину. Востаннє ми зустрічалися 4 серпня 2024 року — це був останній день його відпустки... Останній, як з'ясувалося пізніше. Щомісяця я намагалася навідатися до Миколи, але чула у відповідь: "Я скажу, коли можна... Поки що небезпечно тут!" Це стосувалося мене, але ніколи не його...

Ознайомтеся також: Він прагнув до небес — і став їхнім вічним мешканцем: розповідь про Героя України, який загинув у повітряному бою на Херсонщині.

-- Що вам відомо про обставини його загибелі? Як дізналися про трагічну звістку?

Ми востаннє спілкувалися 12 грудня о 22:06. Я зателефонувала, він запитав, як справи, і пообіцяв передзвонити, сказавши, що дуже скучив. Потім зв’язок обірвався. Я пішла спати, нічого не підозрюючи, а вранці, зайнята своїми справами, не дзвонила, сподіваючись, що він сам набереться. Зазвичай ранки Миколи були активними. Лише після дзвінка від моєї мами я дізналася, що його більше немає. Це сталося так раптово… Моє життя перетворилося на порожнечу, земля вийшла з-під ніг. Я намагалася додзвонитися до нього, до всіх, хто був поруч, до всіх знайомих, але чула лише тишу або коротке: "Мені шкода".

Про обставини його загибелі відомо небагато. Відомо лише, що, згідно з офіційним повідомленням, він загинув під час виконання бойового завдання в місті Покровськ Донецької області внаслідок прямого влучання снаряду. Як це зазвичай буває в армії, інформації подано лаконічно. За своє життя чоловік був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня, нагрудним знаком "За оборону Луганського аеропорту" та медаллю "25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада ДШВ". Медаль "10 років сумлінної служби" мені вручили вже після його смерті. У червні 2025 року йому посмертно присвоїли звання "Герой України" та вручили орден "Золота Зірка".

-- Як переживаєте страшну втрату?

Чесно кажучи, я не впевнена! У день його поховання на місцевому кладовищі ми були поховані разом. Не можу зрозуміти, як мені вдається знайти сили для всього: прокидатися вранці, йти на роботу, їсти, спати — все це стало для мене просто автоматичними діями, звичайним існуванням, бо життя вже не відчувається як таке! Я б дуже хотіла, щоб вулицю, де жив Микола, а його мати досі мешкає там, перейменували на його честь. Саме цим я зараз і займаюся. Я також прагну, щоб всі знали про нього, пам’ятали його ім’я, знали його шлях і справжню історію. Ось чому я ділюся цим з вами. Я завжди гордилася ним! І хочу, щоб інші також гордилися ним.

Згідно з попередніми публікаціями "ФАКТІВ", було висвітлено сюжет про 21-річного правоохоронця з Чернігівщини, що здобув статус легенди в штурмовій бригаді.