"Ми готові віддати все заради майбутнього наших дітей. Проте, на жаль, нас стає все менше. Ми поступово зникаємо." – підполковник ГУР Андрій Савенко.

Андрію, на жаль, ситуація на фронті зараз погіршується. Західні країни дедалі частіше обговорюють можливість замороження бойових дій та встановлення перемир’я, або навіть мирні угоди в обмін на території. Яка позиція бійців, які захищають нашу країну, щодо цих ідей?

До заморозки ситуації -- це негативний аспект. Величезна кількість наших побратимів загинула або отримала серйозні травми. Кожен із нас зазнав значних втрат внаслідок цієї війни. Щодо питання повернення Криму та окупованих територій Донбасу в обмін на мирні угоди, на мою думку, якщо це стане актуальним, військовослужбовці можуть змінити свою позицію.

Щоб покласти край війні, необхідно володіти певними ресурсами. Це включає в себе людські ресурси, озброєння, технічні засоби, боєприпаси, фінансування та інші складові. Без цих елементів жодна держава не зможе успішно проводити воєнні дії. На жаль, у нас є труднощі в цій сфері. Саме тому фронт не демонструє прогресу, і це вже стало загальновідомим фактом.

Ваш шлях розпочався у 2014 році. Як вам вдалося знайти в собі сили, щоб, будучи мирною особою, прийняти таке непросте рішення — вирушити на фронт?

Нічого складного. Адже більшість моїх друзів і знайомих були патріотично налаштовані. Це спортсмени та молоді люди з фанатського середовища. Ми не роздумували надто довго. Просто зібралися, обговорили ситуацію і вирішили йти на фронт. Кожен самостійно обирав, до якого підрозділу приєднатися — чи то до Збройних Сил, СБУ, ГУР, чи "Азову"...

Чи було важко звикати до нових обставин?

-- В армії я знайшов себе дуже швидко, тому що будь-який чоловічий колектив був для мене завжди зручним. Як правило, в такому середовищі все працює за рахунок сили й авторитету. А з цим у мене ніколи не було проблем. Були різні моменти. Інколи було дуже тяжко. Але головне не втратити себе. Начебто все виходить.

Мабуть, ви пам'ятаєте той момент, коли зрозуміли, що опинилися у справжньому жахітті.

Було багато таких митей. Відчуття страху поступово еволюціонувало. Найперше, я відчув неймовірний страх, коли ми намагалися вирватися з оточення. Це був Ізваринський котел. Більшість шляхів переправи були знищені, ми зосереджувалися в групи, а артилерія обстрілювала нас, мов у тирі. Це була справжня лотерея. Врешті-решт, на війні долю людини часто вирішує випадковість.

-- А до цього ви були на Савур-Могилі.

Це сталося в червні. Я взяв участь у своєму першому бою за цей курган. Нам було доручено захопити цю висоту та закріпитися на ній. Однак нас вже підстерігали засідки. Першою втратою в нашій роті стала саме та подія.

Війна супроводжується безперервними втратами. Чи можна з цим змиритися?

-- Дам не зовсім стандартну відповідь. Звикнути можна -- жити з цим тяжко.

Ознайомтесь також: "Деякі люди вже сприймають війну, як пісочок, що потрапив у постільну білизну, заважаючи спати та жити в мирі", -- висловився письменник Артем Чех.

-- Які картинки саме з того періоду будете пам'ятати все життя? От що завжди будете стояти перед очима?

Схоже, це той БТР, на якому ми покидали Ізварине. Тоді ми постійно зупинялися, щоб забрати поранених. Хлопці відволікали вогонь ворога, а я з товаришем вистрибували, бігли, піднімали поранених і засовували їх у БТР. Вони навіть сиділи зверху на броні. Всередині було так тісно, що дихати було важко.

І ось ми нарешті дісталися до відносно безпечного місця, де змогли перепочити. Люди почали трохи заспокоюватися, відчуваючи полегшення. У цей момент я помітив, що під моїми ногами щось пульсує, нагадуючи про калюжу. Це була кров тих молодих хлопців, які зазнали поранень.

Тоді мені особливо запам'ятався один юнак. Під час нашого пересування ми побачили зенітну установку, що горіла, і поруч з нею стояв хлопчина. Коли ми відкрили люк, він швидко стрибнув у БТР і сів майже на моїх колінах, адже місця було обмаль. Я спостерігав за ним, і помітив, наскільки він був наляканий. Він емоційно розповідав про те, як якась куля пролетіла зовсім близько. Потім звернувся до мене із запитанням: "Дядьку, а куди ми їдемо?" — "Їдемо додому, заспокойся, не переживай", — відповів я. Він виглядав дуже молодим. "Скільки тобі років?" — запитав я. "Шістнадцять", — відповів він. Здається, йому сказали, що вони їдуть на полігон, а насправді вони опинилися в Ізвариному. Не знаю, звідки він родом, та й не питав.

Я досі пам'ятаю той момент з оборони Донецького аеропорту. Було проведено операцію з повернення частини території, хоча значна її частина вже була під контролем противника. Артилерія вела вогонь. Ми знайомилися з укриттям біля пошкодженого танка, що стояв у тунелі під Путилівським мостом. Уламки снарядів летіли просто в цей тунель. І в один момент один з снарядів пролетів настільки близько, що мені здалося, ніби я навіть побачив його, що справило на мене неабияке враження.

Щодо картинок вже під час великої війни. Кожного року я проводжу чемпіонати пам'яті знайомих Героїв України. Роблю це на високому рівні. Відкривають ці змагання топові військовослужбовці та спортсмени. І Буданов приїжджав, і Усик, і Залужний. Ми розповідаємо вболівальникам про Героя, на честь якого проводимо ці змагання, робимо красиві слайд-шоу. Ці урочистості дуже мотивують дітей та підлітків.

Так от, назавжди закарбувалося в пам'яті, як я вручав пам'ятний приз доньці та сину мого загиблого командира. Коли ми їх викликали на сцену, побачив обличчя хлопчика. В нього очі горіли. Він уважно слухав, наскільки поважали його батька, який віддав життя за Батьківщину, яким той був Героєм, що побратими його не забувають. Точно знаю, що цей хлопчик в майбутньому буде нашим захисником. Просто відчув його енергетику.

Пам'ятаю Валеру Чибінєєва, який отримав звання Героя України ще в серпні 2016 року. Він загинув 3 березня 2022-го біля Гостомеля у свій 34-й день народження. За день до цього дізнався, що його дружина вагітна.

Перед від'їздом хлопці відчували певне хвилювання: "Там нас чекає серйозна битва". А він залишався невимушеним і спокійним: "Не турбуйтесь. Що буде, те буде". Від нього завжди віє впевненістю. Ті, хто їхав разом із ним, пізніше розповідали мені (я в той час був у іншому місці): "Він завжди заспокоював нас". Валера підходив до всіх завдань саме з таким настроєм.

Тепер у мене є дуже зворушлива фотографія з чемпіонату на його честь, який я проводив. Стоїть дружина, тримає на руках доньку Марту, а позаду на екрані фото Валери. Фотограф зловив саме цю мить, хоча картинки постійно мінялися.

-- Після підписання Мінських угод у лютому 2015 року ситуація на фронті стала більш-менш стабільною. Тоді багато хлопців повернулися додому. А ви пішли в ГУР. Чому?

Коли ми підписували документи, наш маршрут пролягав з Водяного, села, що розташоване неподалік від Донецького аеропорту. Найскладніше завжди полягало в тому, щоб заїхати на позицію і потім безпечно виїхати. У момент в'їзду нас інтенсивно обстрілювали, але, на щастя, всі залишилися неушкодженими. Перед ротацією хлопці дуже переживали, що виїзд може виявитися небезпечним, адже існувала висока ймовірність втрат. Проте ми вийшли з ситуації без жодного пострілу. Це стало несподіванкою, навіть приємним сюрпризом, ніби отриманим подарунком.

Чому вирішив йти далі? Я пройшов всю окопну війну з самого початку. Оскільки не було що втрачати, добровільно підписувався на всі завдання і їздив скрізь. Коли запитували: "Хто піде?", завжди відгукувався першим. Якщо хтось відмовлявся, я їхав. Тобто дуже добре себе зарекомендував. Коли запропонували перейти в ГУР, вирішив продовжити та ще повчитися військовій справі.

В якому статусі ви перебували в той час?

-- Прийшов на війну солдатом. У 79-й бригаді отримав звання молодшого сержанта. В цьому званні й перевівся в ГУР.

-- Тепер ви підполковник. Дуже стрімка кар'єра.

Отримав кілька звань раніше терміну. Наприклад, звання старшого лейтенанта, коли здобув перемогу на чемпіонаті світу.

Протягом цих років ви не раз були учасником змагань. Як вам вдається знаходити час для спорту?

Я відношу себе до тих людей, які вміють поєднувати кілька справ одночасно. З шести років я ніколи не мав справжнього вільного часу для себе. Мій день завжди починався з ранкової зарядки, після чого я поспішав до школи, а потім на тренування. Після всього цього потрібно було знайти час, щоб поїсти та відпочити, перш ніж знову вирушити на вечірнє заняття. У ГУР усе було подібно: ранішні тренування, стрільби, медичні заняття, тактика та багато інших нових для мене дисциплін, яким доводилося вчитися. Потім я їв і намагався відпочити на розкладачці у своєму відділі, оскільки не мав змоги знімати квартиру. Відновившись, знову їхав на тренування. Повертався додому близько одинадцятої ночі, і так тривало день за днем.

Ознайомтеся також: "Моя мрія – після закінчення війни потрапити до консерваторії", – ділиться боєць з позивним "Космос".

Окрім цього, ви також є аспірантом Волинського національного університету імені Лесі Українки. Як ви плануєте поєднувати службу на фронті, заняття спортом і наукову діяльність?

Мій дідусь завжди мріяв, щоб хтось із нашої родини присвятив своє життя науці. Він не раз повторював: "Я покладаю великі сподівання на Андрія". Я був першим внуком у сім'ї.

У мене є список життєвих цілей, які я прагну реалізувати. Це було однією з таких цілей. Проте, щороку я відкладав його виконання. Потім розпочалась війна. А я вже мав намір вступити до аспірантури у 2022 році. Коли настав час ухвалювати рішення, постало питання — чи варто вступати, адже це надзвичайно складний процес, що вимагає значних зусиль, уваги та різноманітного досвіду. Я вирішив і вступив. І тепер я на шляху до навчання. Я вчуся протягом усього життя.

Два тижні тому я проходив попередній захист. Моя доповідь тривала приблизно двадцять хвилин, після чого я відповідав на запитання. Мені повідомили, що моя робота вражаюча.

-- Тема дисертація яка?

-- Я можу говорити про це безкінечно. Це стосується нового напрямку в спорті — змішаних єдиноборств. Тема звучить наступним чином: покращення функціональних можливостей спортсменів ударного стилю в змішаних єдиноборствах в рамках спеціалізованої силової підготовки.

-- Однак повернемося до війни. Як ви готувалися до вторгнення? Військові точно знали, що насувається катастрофа.

У той час я активно готувався до організації чемпіонату на честь одного з наших спецпризначенців, запланованого на 6 березня. Я мав відчуття, що щось може трапитися, але конкретних деталей не знав. Першим, хто повідомив мені про наміри росіян, був мій друг, відомий банкір Денис Кірєєв. Він згодом став неофіційним членом нашої першої переговорної групи, але, на жаль, його вбили 3 березня 2022 року. Денис завжди підтримував мене в організації чемпіонатів і порадив мені вивезти своїх близьких за кордон або на Захід України.

Ніхто з нас не міг уявити, що ця трагедія виявиться настільки серйозною. Чи були ми готові до цієї війни? Ні, зовсім не були. Хоча ГУР активно працював. Розповім про наш підрозділ. За два тижні до подій ми перебували в різних регіонах країни, кожен із нас виконував свої завдання. Ми знаходилися на Чернігівщині, неподалік білоруського кордону. Ворог пройшов через нашу територію. Наша мета полягала в тому, щоб підірвати всі переправи та мости, аби максимально ускладнити й сповільнити його просування. Ми завдавали ударів по тилу, по шляхах постачання – по всьому. Деякі наші операції виявилися досить успішними.

-- Можете про них розповісти?

-- Ні.

Читайте також: "Ми відчуваємо холодну непоступливість у безвихідній ситуації", -- поділився боєць з позивним "Душогуб", що вже два роки служить на "нулі".

-- Російський бліцкриг не відбувся. Хоча багато хто сумнівався, Україна змогла витримати цей тиск.

У 2014 році ми змогли вистояти тільки завдяки силі українського духу. Наша патріотична машина активізувалася і почала працювати на повну потужність. Пропоную один приклад. Коли навесні вся бригада вирушила в напрямку Криму, ми дістали з консервації БТРи, які роками простоювали без діла. Техніка була новою, регулярно проходила огляди та ревізії. Проте більша частина з них проїхала не більше ста кілометрів, перш ніж зламатися або зупинитися. Люди активно скидались на ремонти та запчастини. Вся ця робота трималася на нашому патріотизмі.

Щодо початку повномасштабки, можу сказати, що тоді відіграв свою роль кожен солдат. Хаос був просто неймовірний. Ніхто не знав, що робити. І от тоді дії на тактичному рівні -- середні ланки, групки, якісь окремі роти -- дали керівництву змогу підзібратися та осмислити подальші кроки.

На той момент ви вже займали посаду майора. Це означає, що ви очолювали певні підрозділи?

Ні, це була команда військових – чотири полковники, два підполковники і один майор. Усі вони були досвідченими інструкторами, справжніми професіоналами. Їхній шлях пройшов через усі можливі етапи підготовки та бойові дії, як у власній країні, так і далеко за її межами – де б це не відбувалося.

-- Одним з напрямків, яким ви зараз займаєтеся, є дрони. Ми дуже радіємо, коли читаємо, як щось палає на росії. Що робиться в надважливому сьогодні сегменті БПЛА?

У 2014 році у нас склалося враження, що якщо ми бачимо мерехтливу зірку на темному нічному небі, це може бути безпілотник, що літає над нами. Я сам став свідком подібного інциденту. Весь наш підрозділ намагався збити дрон. Хлопці стріляли вгору, просто куди попало, вказуючи на небо рукою. Можете собі уявити, який хаос тоді панував? Ми були абсолютно не в курсі ситуації. Я вперше побачив, як дрон дійсно збили, це стало справжньою сенсацією, і фотографії з цього моменту з’явилися в інтернеті.

Зараз вважаю, що ми випередили, мабуть, всі країни, які мають на озброєнні БПЛА.

Вибачте, але я почула іншу точку зору. Здається, у них навпаки досягнуто значного прогресу.

Ось так. Ми стали першими, хто адаптував FPV-дрон для військових цілей у ролі баражуючого боєприпасу. Російські сили помітили цей підхід і тепер активно його використовують, що є очевидним фактом. Але саме ми стали законодавцями цієї нової тенденції.

На масштаби виробництва впливає процес державного управління країни. В нас існує купа законів, якихось вимог, незрозумілих папірців, які по суті забороняють простим виробникам існувати на цьому ринку. Є якась монополія, і все.

Проте у нас відбувається безліч цікавих подій. Наприклад, візьмемо дрон Magura. Ми зуміли знищити Чорноморський російський флот, використовуючи невеликі кораблі з технологіями Starlink. Немає потреби витрачати мільйони доларів на затоплення крейсера "Москва". Досить інвестувати 50 тисяч доларів у Magura, і завдання буде виконано.

Застосування дронів повністю змінило розуміння і бачення ведення війни навіть в полководців. Це вже зовсім інша філософія протистояння ворогу. До такого багато хто не був готовий взагалі.

Розвивати цей напрямок нам диктує сучасність. Мені теж довелося перелаштуватися. У мене особисто ракурс на БПЛА змінився, коли я дізнався, що якась група дронників знищила 28 одиниць техніки. Це мене дуже вразило.

Приблизно в середині березня 2022 року я проходив лікування в шпиталі через легке поранення, яке отримав на початку повномасштабної війни. Під час перебування там я випадково почув розмову двох військових, які ділилися враженнями про свої дії на Ірпінському напрямку, де їм вдалося знищити техніку. Одна з цифр, що пролунали, вразила мене – 28 одиниць. Мене це зацікавило, і я вирішив втрутитися в їхню бесіду, висловивши свою думку: "Це звучить нереально. Я на фронті з 2014 року, і жодного разу не чув, щоб якась команда або група могла знищити навіть половину такої кількості техніки".

Потім я їх знайшов, з'їздив на кілька виїздів. Коли хлопці при мені знищили дві одиниці броньової техніки, зрозумів, що вони зробили за чотири години більше, ніж група бойових інструкторів, перебуваючи на передовій та в тилу ворога. Тобто майбутнє саме за дронами.

Почав досліджувати цю тему. Приблизно в червні було налагоджено виробництво та організовані навчальні курси. Також відбулося перше використання FPV-дронів. На той час я не звертався зі своїми ідеями до високопосадовців військового керівництва, адже ніхто не вбачав у цьому потенціал.

Ознайомтеся з іншими матеріалами: "Образ світу після Перемоги виявиться дещо відмінним від наших нинішніх уявлень", -- зазначив політолог Олег Саакян.

Мені дуже хотілося б, щоб знищення російських складів із боєприпасами, нафтобаз, літаків, техніки та інших об'єктів продовжувало набирати обертів.

На мою думку, масштаб все ще залишається значним. Команда безперервно працює над виконанням завдань та знищенням великої кількості цілей.

— Ви берете участь у формуванні федерації військово-технологічного спорту. Поділіться, будь ласка, деталями цього процесу.

Цей текст стосується процесу інтеграції ветеранів у суспільство. Це сфера, яку я щиро підтримую та активно розвиваю. Для мене найефективнішим способом є спорт — він є чудовим засобом для зняття стресу та відновлення сил. Нічого не допомагає мені так, як заняття фізичною активністю.

Кіберспорт нині переживає активний етап розвитку, але зазвичай мова йде про такі ігри, як Dota, FIFA та інші популярні проекти. Однак, серед моїх знайомих військовослужбовців я не знаю жодного, хто б захоплювався ними. Тому ми вирішили запропонувати ветеранам новий формат — змагання на FPV-дронах. Це особливо актуально для тих, хто повертається до мирного життя або проходить лікування. Чим же їм зайнятися? Міністерство ветеранів має кілька ідей, наприклад, змагання з кросфіту. Але, на жаль, я не можу цим займатися через серйозні протипоказання — мій організм не витримає таких навантажень. Декілька хлопців готуються до Ігор нескорених, але їх небагато. Більшість ветеранів, які страждають на серйозні травми, вважають кіберспорт більш прийнятним. Тому ми організували змагання з FPV-дронів. Ми розробили правила для цих перегонів — як вимірюємо час та визначаємо переможців. Збираємо їх разом, вони запускають дронів у повітря, спілкуються, отримують задоволення. В їхніх очах горить азарт, їм це цікаво.

Чи надає держава вам якусь підтримку?

На жаль, наразі це не так. Усе це відбувається завдяки особистій ініціативі.

-- В одному інтерв'ю ви сказали, що військових зневажають та бояться. Ставлення до військових -- дуже важлива тема. Ми якось швидко перейшли від гасел "ви наші захисники" та "слава ЗСУ" до зневаги. Що з нами відбувається?

Існує кілька аспектів, які формують цю ситуацію. Люди у військовій формі зараз уникають контактів через побоювання мобілізації. Вони навіть бояться показати свої документи та пройти перевірку в ТЦК. Якщо чоловік дійсно поважає себе, він не повинен тікати, коли до нього підходять і просять: "Покажіть свій військовий квиток". Не варто створювати сцену, коли за ним ганяються, затискають руки та саджають у бусик, а він при цьому фіксує все на кілька телефонів і кричить так, наче його катують. Чому б просто не сісти в той бусик, не поїхати в ТЦК і не пройти медичне обстеження? Якщо ти не підходиш під мобілізацію, ти не будеш вважатися ухилянтом і спокійно повернешся додому.

Підійшли, задали питання — я пред'явив документи. Скажуть: "Необхідно пройти медичну комісію, оновити інформацію" — тоді йди. Це твоя відповідальність, навіть без їхніх вказівок, адже ти усвідомлюєш, що є захисником і повинен бути в базі даних.

Кожен має свою версію подій, в яку щиро вірить. Хтось стверджує, що допомагає Збройним Силам України, що його внесок тут більш значущий, ніж на фронті, що він не отримував відповідного навчання і не складав присяги. На жаль, саме з цих причин і відбуваються ситуації, які викликають захоплення у кремлівських propagandistів.

Мобілізація стала темою, яка викликає багато дискусій, і наша історія в цьому контексті далеко не найкраща. Але я хотів би звернути увагу на інший аспект — на ставлення суспільства до військовослужбовців. Для деяких вони стали перешкодою в повсякденному житті. Дехто відчуває дискомфорт, бачачи на вулицях людей з інвалідністю, а інші уникають спілкування з бійцями, вважаючи їх "психологічно травмованими". Як ви гадаєте, що відбувається в нашому суспільстві?

Відзначу, що для мене це не новина. Я вже пережив подібні ситуації у 2014 році. Все знову повторюється. Ми тоді були шанованими особами, але згодом я отримав запитання: "Чому ти туди пішов? Ми ж не давали тобі наказу". Таке вже наше суспільство. Одні щиро люблять свою країну, інші - лише на вигляд, а дехто просто чекає. Ми всі маємо свої відмінності.

Однак я не стільки переживаю за цивільних, скільки за військових. Тому що коли вони повернуться, а ще не дай Боже з якимись обмеженнями, для них таке ставлення буде настільки тяжким ударом, що дуже багато хто, думаю, не зможе з ним справитися. Він сподівається, що його тут будуть чекати, вважати героєм, бо він ризикував життям, що він не буде кинутий. Але, як показує практика, крім своїх близьких він нікому не потрібний. Це будуть проблеми особисто його та його близьких. І все, більше нічиї. Навіть держава ставиться до нас не так, як хотілося.

Читайте також: "Найстрашніше місце для людини з ампутованою кінцівкою — це метро", — ділиться тренер з акробатики, який втратив ногу на війні.

-- Зараз дуже тривожна ситуація. За що триматися? На що спиратися, щоб не зійти з розуму?

-- Має бути надія. Чи вистоїмо ми? Вистоїмо. Але яка буде Україна після цього, ніхто не знає.

Мене дійсно хвилює одне. Якщо розпочнеться новий етап повномасштабної війни, постане серйозне питання щодо нашої витривалості. Те, що я спостерігаю зараз, змушує замислюватися про це. Дуже обурює, коли молоді чоловіки з високими амбіціями кажуть: "Дякуємо Збройним Силам за можливість змагатися". Але жоден солдат не ризикує своїм життям, щоб цей накачаний молодик віком 25-26 років міг їхати на змагання. Ми боремося за нашу землю і майбутнє наших дітей, віддаючи все. На жаль, таких, як ми, стає все менше. Ми підходимо до кінця, і це сумно.

Якщо буде другий раунд, то залишаться оці фітнес-дивачки. Дуже сумніваюся, що вони будуть класти на терези своє життя, щоб відстоювати нашу Батьківщину, знаючи, що тебе ніхто не підтримує, що ти будеш зі своїми проблемами сам на сам. Хто буде воювати, якщо все ж таки дійде до другого раунду? Оці хлопчики -- ні. Вони просто кудись переїдуть і будуть чекати, коли такі, як я, знову це витягнуть на своєму горбу і кістках. А нас, повторю, вже дуже мало.

Узагалі, наше завдання полягає в тому, щоб сформувати у майбутніх поколінь таке ставлення, при якому навіть не виникатиме питання про участь у війні. Якщо настане час, потрібно зібратися, взяти до рук зброю і йти вперед. Чи вмієте ви це робити, чи ні — навчать на місці.