"Я завжди насолоджувався роллю провокатора."

У новій 8-серійній драмеді "Повернення", яка дебютує на каналі ICTV2 22 лютого, центральну роль виконує Євген Григор'єв. Він зобразив ветерана Олександра Кречета, який після повернення з фронту намагається адаптуватися до мирного життя. Олександр прагне підтримати родину свого загиблого товариша в період їхнього горя, але його життя раптово виявляється сповнене несподіваних поворотів. Ця історія, що починається з болю і травм, перетворюється на динамічний наратив, де переплітаються екшн, чорний гумор, дружба, прийняття, людяність і любов.

Євген Григор'єв поділився, які аспекти його власної історії співвідносяться з сюжетом фільму, чому під час зйомок відчував значний тягар відповідальності, а також згадував про своє безтурботне дитинство.

Майже рік пройшов з моменту закінчення зйомок "Повернення". Які спогади залишилися в пам'яті?

Кожна година зйомок залишила незабутні враження. Коли я вирушав добровольцем на фронт, мені здавалося, що моя професія більше не матиме сенсу, адже акторство ніяк не поєднувалося з жорстокою реальністю війни. Тому отримане запрошення на зйомки стало для мене не лише неймовірним подарунком, але й величезною відповідальністю, адже йдеться про військову історію. Крім того, роль Кречета у "Поверненні" стала моєю першою головною роллю; раніше я здебільшого виконував другорядні ролі у повнометражних фільмах. Тож для мене було надзвичайно важливо впоратися з цим викликом.

Кадр з серіалу

Наскільки головний герой Кречет близький вам?

Ми маємо багато спільного, зокрема досвід війни. Кречет прагне повернутися до армії, адже там залишилися його товариші, досвід життя і рідні. Для нього цивільне життя — це справжній виклик, адже навколо несправедливість і люди, які не усвідомлюють реалій війни. Він повертається в світ, що зазнав кардинальних змін. Це викликає у нього сильні емоції, як і в мені. Проте, як акторові, мені було цікаво відобразити людину, яка переживає радощі і смутки, закохується і відчуває ревнощі.

Рік тому, коли знімалося "Повернення", ви працювали в рекрутинговому центрі.

Протягом майже року я перебував у Києві, підбираючи бійців для нашого батальйону "Вовки Да Вінчі". Як тільки ця діяльність завершилася, я взяв участь у зйомках серіалу і знову вирушив до зони бойових дій. Я перебуваю там з перших днів повномасштабного вторгнення.

Як вам вдається поєднувати службу з акторською професією? У серіалі ви знялися з найкращим другом Олександром Рудинським.

За зйомках з другом Олександром Рудинським

Так, ми в інституті дружили і жили в одній кімнаті втрьох: я, Сашко і Макс Кириченко. Разом вступали, жили, разом їли чи недоїдали, разом пили - така студентська історія. З Сашком я знявся у "Поверненні", а з побратимом і другом Максимом Кириченком раз на місяць приїжджаємо грати виставу "Народжені бути вільними" в театрі "Сузір'я". Це документальна хроніка про шістдесятників та "Розстріляне відродження".

Кого ви представляєте?

Павло Тичина. Як акторові, мені цікаво втілювати його образ, адже він був складною особистістю, яка особливо гостро відчувала провину в останні роки свого існування.

Що спонукало вас обрати шлях актора?

Тепер я усвідомлюю: завжди був у захваті від того, щоб бути в центрі подій, своєрідним провокатором в позитивному сенсі. Коли в школі мене запрошували до дошки, я не просто виступав, а жартував з учителем, і весь клас сміявся. Тоді я навіть не мріяв про кар'єру актора, це було просто в моїй природі. Наче "блукаючий комік". Всі вчителі в школі казали: «Йому точно в театральний, в ньому стільки енергії!»

Приблизно так і сталося, але я захопився спортом. Спочатку я почав займатися рукопашним боєм: мені ще не виповнилося чотирьох років, коли мама привела мене в зал. Я побачив, як інші діти на матах борються і кричать, що мене дуже налякало, і я заплакав. Мама забрала мене додому. Проте через півроку я трохи підріс і вирішив повернутися. До дванадцяти років я займався цим досить активно. Потім переключився на легку атлетику. Брав участь у чемпіонаті України зі стрибків у довжину, де здобув третє місце. Після цього тренер запросив мене до Олімпійського коледжу імені Піддубного. Я ж завжди був людиною, яка легко піддається спонтанним рішенням, здатним вийти за хлібом і поїхати на море. Емоції взяли верх: я провів два роки, навчаючись у цьому спортивному інтернаті.

З Максимом Кириченком можна провести час цікаво та пізнавально.

Чи це була справжня воля?

Так і самостійність, бо у 14 років я вже був абсолютно дорослою людиною. Зараз дивлюся на дітей цього віку і не розумію, як в мене так було. В інтернаті вигравав чемпіонати України, міжнародні змагання. Але я був непосидючим, тому врешті мене звідти вигнали. Сказали: "Євгене, ти або вчишся, або йди гуляй". І я вибрав друге, хоча тримався там лише завдяки високим спортивним результатам.

Дід мене переконав вступати в педагогічний, сказав: "Та нащо воно тобі треба? Йди у наш педагогічний у Прилуках, тебе там із руками-ногами заберуть". Прийшов туди як серйозний спортсмен, і мене справді без іспитів взяли на бюджет. І за рік до випуску пішов у театральну студію в Прилуках, яка стала моєю "альма-матер", де я закохався в театр і отримав перші ази професії. Там, у студії, викладали Артем Оніщенко (він зараз теж військовий) та Катерина Олександрівна, яка уміла в кожному знайти справжню людину. І вже після педагогічного я цілеспрямовано пішов у театральний університет.

Поділіться інформацією про вашу сім'ю. Якою діяльністю займалися ваші батьки?

Тата вже немає, він у 90-х їздив селами, купував худобу. Був світлою людиною, справжнім добряком, але водночас мав загострене відчуття справедливості. Мама все життя працювала медсестрою в будинку для немовлят від двох місяців до року. Зараз вона вже звільнилася, почала жити для себе. Мама раніше постійно була в турботах: спочатку я, потім молодша сестра та ще така відповідальна і важка робота. Вона нас на ноги поставила, і тепер нарешті видихнула. Сестра, до речі, закінчила художній інститут, малює.

Разом із дружиною Вікторією.

Коли ви сказали батькам, що йдете в актори, як вони відреагували?

Вони були абсолютно проти. На їхню думку, актори – це лише алкоголіки та наркомани, які не мають жодної грошей. Хоча до 22 років я взагалі не вживав спиртного, і без нього почувався чудово. Більше того, я серйозно займався спортом, а це вимагало дотримання режиму, тому й не мав потреби в алкоголі.

Під час зйомок телевізійного серіалу.

Чи виникали у вас коли-небудь сумніви щодо вибору акторської кар'єри? Чи були моменти, коли ви замислювалися про зміну професії?

Ні, ніколи не можу уявити, як мати може залишити свою дитину. Це питання для мене має глибокий біологічний сенс. Я не можу зрозуміти, як можна відчувати розчарування і просто піти. Відмовитися від акторства - це те саме, що відчувати, що відрізаєш частину себе і викидаєш її. Це абсолютно неможливо, принаймні для мене в даний момент.

Чи могли ви уявити, що війна розгорнеться в таких обсягах, як це відбувається з 2022 року?

У нашому "чоловічому" середовищі розмови з цього приводу ніколи не припинялися. Ми були свідомі того, що конфлікт неминучий, адже він тривав з 2014 року. Сподівалися, що все залишиться в межах Донецької та Луганської областей, але, врешті-решт, настроювався на будь-який розвиток подій. Коли війна стукає до твого порогу, не має значення, чи це Чернігівщина, чи Донеччина. Це просто війна. І я точно не поїхав би нікуди, навіть якби знав усе наперед.

Поділіться деталями свого приватного життя.

Ми з дружиною нещодавно побралися, 11 червня 2025 року. Пропозицію я зробив у театрі після вистави. Це був особливий день: осінь 2024-го, театральна прем'єра і той самий день, коли мене затвердили на головну роль у серіалі "Повернення".

З дружиною на фестивалі у Венеції.

Вікторія не акторка. Ми разом уже більше п'яти років. Познайомилися на зйомках серіалу "Філін", де вона також працювала від телеканалу. Займалася комунікацією з акторами, паперовою роботою.

Ви розповідали, що на початку повномасштабного вторгнення вона виїхала.

Отже, я відправився до Німеччини з батьками на цілий місяць. Я наполягав на тому, щоб не переживати і розуміти, що вона в безпеці. Але Віка не змогла витримати і через місяць повернулася додому. Вона вважає, що як справжня патріотка повинна залишатися у своїй країні. Вона подарувала мені нашу спільну фотографію: ми зробили знімок на Венеційському кінофестивалі, де представляли фільм "Носоріг". Ця світлина завжди поруч зі мною.

Як пройшла ваша весільна церемонія?

Віка хотіла камерне свято, людей на 20. Я кажу: "Ти що, приколюєшся? У мене тільки родичів чоловік 50 назбирається!". У моєму розумінні весілля - це коли всі свої: рідні, друзі. Коротше, зійшлися на 40 гостях, а за фактом прийшло понад 60, весь час хтось додавався. Віка переживала, але зрештою все пройшло добре.

Було дуже круто. Прийшли найближчі, друзі з гурту Schmalhausen зіграли нам концерт, усі кайфонули. А на другий день - юшка, пиво, басейн і повний релакс. Це була виїзна історія, ввечері усі роз'їхались по домівках, залишилися добрі спогади.

Що в планах?

На даний момент я зайнятий службовими обов'язками. У лютому з нетерпінням чекаю на прем'єру "Повернення" на ICTV2. Це щира і прониклива історія, яка, сподіваюсь, знайде відгук у серцях багатьох.