Український біатлон входить у новий олімпійський цикл із непростими викликами. Війна продовжує впливати на підготовку спортсменів, країна втратила частину спортивної інфраструктури, а зміна поколінь у збірній змушує шукати нові кадрові рішення. Водночас перед командою стоять конкретні завдання - повернення квоти 5+5 на Кубку світу, розвиток молодих біатлоністів і підвищення конкурентоспроможності на міжнародній арені.
Які можливості відкриваються перед сучасною збірною? Які молоді атлети можуть проявити себе на світовій арені? Як трансформується система підготовки тренерів, де Україна має намір вдосконалювати біатлонну інфраструктуру та на які перспективи сподівається Федерація в найближчому майбутньому?
Щодо підготовки до нового сезону, кадрового резерву, діяльності тренерів, міжнародної активності та основних принципів, на яких повинно ґрунтуватися майбутнє українського біатлону, "Чемпіон" провів бесіду з президентом Федерації біатлону України Іваном Крульком.
Які сподівання та виклики стоять перед українським біатлоном на порозі нового сезону? Чи можна знайти причини для позитивного настрою?
- Ми планово готуємося до сезону, але війна безперечно впливає на підготовку. Питання з фінансуванням з державного бюджету теж впливає, але ми вирішуємо всі проблеми, включаємо всі можливі ресурси для того, щоб наші збірні мали можливість підготуватися до сезону. Все, що має робити федерація, ми виконуємо на 100%. Я не бачу жодних моментів, які з організаційної точки зору могли б негативно вплинути на підготовку до сезону. Чи є оптимізм? Безумовно, він є. Якщо оптимізму немає, то нічого цим займатися. Я вважаю, що у нас досить вмотивовані спортсмени. У нас змінилися тренерські склади: прийшли молоді тренери до національної команди. Та й, в принципі, в нас по вертикалі тренерські склади змінилися, і через це є всі передумови думати, що результати мають бути покращені. Задачі на сезон поставлені перед тренерами і є зрозумілими: нам потрібно відновлювати квоти, які ми втратили в минулому сезоні - це перше. І друге, основне, - ми дуже хочемо, щоб спортсмени тішили нас п'єдесталами.
Основна мета цього сезону - відновлення квоти на п'ять атлетів?
Квоти є надзвичайно важливим аспектом, оскільки вони відкривають нові можливості, дозволяючи більшій кількості спортсменів брати участь у змаганнях одночасно. На даний момент у нас є квота 4+4 (для жіночих і чоловічих спринтерських та індивідуальних гонок - Прим.) на Кубку світу, але нам потрібно повернути квоту 5+5. Це дозволить нам більше експериментувати з молодими талантами та надавати їм шанс змагатися на найвищому рівні.
Восени стало відомо про фінансові проблеми команди, які змусили внести зміни в підготовку та звернутися за підтримкою до IBU. Чи був момент, коли ви усвідомили, що деякі заплановані заходи доведеться скасувати через брак коштів?
Щороку ми стикаємось з різними викликами, але ніколи не вдаємось до публічного обговорення. Тому ситуація цього року була дещо перебільшена. Один з телеграм-каналів поширив певні чутки, і внаслідок цього журналісти почали звертатися до нас за коментарями. Я вирішив вийти на публіку, щоб прояснити ситуацію і розвіяти всі непорозуміння. Проте, насправді, нічого надзвичайного не сталося.
Я обійняв посаду президента федерації в листопаді 2022 року, коли війна вже тривала, і протягом усіх цих років ми стикалися з великими фінансовими труднощами. Ми активно співпрацюємо з IBU та нашими спонсорами, щоб не покладатися виключно на державний бюджет для підготовки, а також залучати додаткові фінансові ресурси. Наприклад, один з наших важливих зборів був профінансований IBU. Протягом всього цього часу ми маємо тісні стосунки з Міжнародною федерацією біатлону, і щиро вдячні за ту підтримку, яку вони нам надають. Тому те, що ми обговорюємо цю ситуацію, є наслідком певного інформаційного "вкиду", інакше, можливо, ми б і не піднімали це питання.
- Але була інформація, що Оксана Хвостенко не могла поїхати на закордонний збір з командою...
Це не зовсім так. Вона мала можливість поїхати. Збір проходив в Обергофі, фінансованому за рахунок IBU, і існувало обмеження — 15 осіб, включаючи тренерський склад і спортсменів. Оксана Хвостенко, як старший тренер нашої національної команди, входила до цього ліміту. Проте вона вирішила залишитися з частиною молодих спортсменок на зборі в Сянках, щоб дати ще одній спортсменці шанс відправитися до Обергофа. Вона вважала, що кількість тренерів, які вирушили в Обергоф, була достатньою для забезпечення тренувального процесу. Чи вважаю я, що це правильний підхід? Ні, насправді я вважаю, що головний тренер повинен завжди бути з командою. Ми обговорювали цю ситуацію, але рішення залишилося за Оксаною Хвостенко. Врешті-решт, збір відбувся, і все пройшло згідно з планом.
- Дмитро Підручний після 10 років співпраці з Юраєм Санітрою повернувся до підготовки разом з командою. Наскільки складно було знайти правильне рішення в цій ситуації?
Санітра очолював національну збірну України протягом восьми років, і ми вдячні йому за всі роки плідної співпраці. Після завершення нашого партнерства з ним у ролі головного тренера, ми розпочали підготовку до олімпійського сезону. Тоді разом із Дмитром Підручним виникла ідея не змінювати тренера до закінчення олімпійського циклу. Ми уважно обговорили цю можливість, оцінивши наші фінансові можливості, адже це означало додаткові витрати. Але, враховуючи нашу повагу до Юрая та його тривалу працю, ми вирішили запропонувати йому вигідні умови співпраці, щоб задовольнити потреби нашого провідного спортсмена. Тому підготовка до олімпійських змагань проходила в рамках невеликої групи. Це звичайна практика для спортсменів високого рівня в багатьох командах. Ми зробили цей крок, а після Олімпіади, коли змінився тренерський склад, Дмитро продовжив свою діяльність у команді.
У чоловічій команді, яку очолює Сергій Семенов, панує чудова атмосфера та взаємодія. Мене вражає їхній підхід до підготовки до сезону та комунікація в колективі, оскільки я мав можливість спостерігати за ними як на тренуваннях, так і в неформальних обставинах. Якщо це принесе позитивні результати, на що ми щиро сподіваємося, то це свідчитиме про те, що все йде правильно. Важливо, що Дмитро зараз працює з командою, адже він є нашим єдиним чемпіоном світу в чоловічому спорті за часи незалежності, і його досвід є безцінним. Дмитро повинен ділитися своїми знаннями з молодим поколінням, яке також повинно прагнути до такого високого рівня.
Хто став тим, хто спонукав Дмитра Підручного залишитися в спорті після Олімпіади-2026?
Ми є частиною української біатлонної команди. Я сподівався, що Дмитро продовжить свою спортивну кар'єру, адже в нього ще є сили для цього. Є безліч прикладів, коли спортсмени у віці демонстрували відмінні результати. Тому Підручний бачить сенс у продовженні своєї діяльності. Я дуже цьому радий і готовий всіляко його підтримувати, щоб він міг змагатися на високому рівні стільки, скільки зможе. Проте важливо завжди дотримуватися спортивного принципу. Якщо він відчує, що молодь тисне на нього... але наразі цього немає. Він займає свою позицію і залишається одним з лідерів команди. Мене також тішить, що Мандзин прогресує і створює здорову конкуренцію.
Ви зазначили, що в чоловічій команді панує чудова атмосфера. Питання виникає: а як справи з атмосферою в жіночій команді? Чи є там більше труднощів?
У жіночій команді існує робоча атмосфера, хоча безумовно, процес адаптації триває. Я хочу бути відвертим. Давайте подивимося... Я планую аналізувати ситуацію протягом всього сезону. У нас завжди виникають певні нюанси з особистими тренерами. Розумієте, наша система суттєво відрізняється від тієї, яка застосовується в провідних закордонних командах. По-перше, в них є належні умови для тренувань, тоді як в Україні таких можливостей значно менше. Це також пов'язано з нашими кліматичними умовами. У нас практично немає висот, де можна проводити збори, тоді як альпійські та скандинавські команди не стикаються з такими труднощами.
На сьогоднішній день в Україні не існує системи, за якою спортсмени більшість часу тренуються у своїх клубах, а до національної збірної потрапляють через відбір. Можливо, в майбутньому ми зможемо реалізувати подібну модель, але для її втілення знадобляться час і значні ресурси. Адже біатлон в Україні не є прибутковим. У європейських країнах клуби мають можливість заробляти, тоді як у нас наразі це лише на стадії ідей та обговорень. Клубна система в Україні більш-менш ефективно працює лише у футболі, і то з великими труднощами в умовах війни. Навіть у футболі лише один-два клуби виходять на самоокупність, в той час як інші залежать від фінансової підтримки власників або спонсорів.
Отже, у нас існує інша модель, коли команди відправляються на збори та працюють у розширеному складі, щоб молоді спортсмени могли отримати більше досвіду. Проте в цьому процесі є свої нюанси. Наприклад, сестри Меркушини прагнуть тренуватися під керівництвом свого батька. До нашої команди приєднався тренер Вілле Маунуксела з Фінляндії. Також варто зазначити, що Оксана Хвостенко, яка раніше тренувала юніорську збірну, досягла значних успіхів, адже наші юніори здобули рекордні 6 медалей на юніорському чемпіонаті світу в минулому сезоні. Без сумніву, вона ставиться до вихованок майже як до власних дітей, тому певний час буде сприймати їх у цьому контексті.
Я вважаю, що Хвостенко є однією з найбільш перспективних тренерок України. Ми працюємо над тим, щоб виховувати нову плеяду тренерів, бо з цим у нас теж є величезні проблеми. Тому цей перехід потребує часу. І оскільки ми заходимо в новий олімпійський цикл, ми ризикуємо й даємо час на адаптацію, розуміючи, що він потрібен для закладання фундаменту й на зміну поколінь - щоб у майбутньому відновити ті високі позиції, на яких ми звикли бачити наших біатлоністок.
Яким чином виник варіант з Маунукселою? І чому українська тренерська система поступається міжнародним стандартам?
- Знайти висококласного тренера для національної команди - справа дуже складна. На це є кілька причин. По-перше, черги охочих працювати в Україні немає. По-друге, біатлон з кожним роком дорожчає, в тому числі й контракти для іноземних фахівців зростають, адже фахівців високого рівня не так багато. Всі вони користуються попитом, і тому мають можливість робити високі запити, які для українських реалій є непосильними. Тому проводилася дуже складна робота: я провів десятки переговорів із великою кількістю іноземних фахівців. Деякі нам не підійшли, деякі відмовилися. Деякі відмовили в останній момент, коли контракт уже був готовий і з нашого боку підписаний. Але ми все-таки хотіли фахівця з фізичної підготовки та техніки - це був основний запит. Тому я щасливий, що в нас з'явився Маунуксела. Попри молодий вік, він дуже досвідчений професіонал, був головним тренером фінської жіночої лижної збірної. Його підхід до тренувального процесу, взаємовідносин зі спортсменами викликає повагу. Тому це хороший вибір. Безумовно, все покажуть тільки результати, адже це єдиний критерій, який ми можемо оцінювати.
Що стосується другої частини питання, то не можна стверджувати, що наша школа біатлону є поганою. Проте, варто відзначити, що вона значною мірою базується на радянських традиціях. Як свідчать результати та досвід європейських країн, нам потрібно дистанціюватися від цих старих підходів і впроваджувати найкращі сучасні практики. Однак, для цього в Україні необхідно мати відповідних фахівців у складі тренерського складу. Тому поєднання українських та іноземних тренерів може дати позитивні результати.
Які молоді атлети, на вашу думку, можуть стати справжніми зірками української збірної в найближчі роки?
- У нас є дуже перспективна молодь, це вік 14-15 років. Я сподіваюся, що ці мінізірочки яскраво запалають. Якщо говорити про тих, хто у збірній, то, на мою думку, Мандзин повинен стати лідером команди. Для нього цей сезон має стати кроком уперед, адже Віталій має мотивацію та амбіції. В нього відчувається бажання перемагати, і тому я за Мандзина дуже сильно вболіваю, щоб у нього все вийшло.
Богдан Борковський - це теж юніор, якому ми давали можливість себе проявити в минулому сезоні. Є Сергій Супрун, якому треба зростати і пробиватися в основний склад. Він прекрасний стрілок. Є Аксюта, який також може показувати результат.
Якщо говорити про жінок, то в нас там дуже молода команда братиме участь у гонках Кубку світу та Кубках IBU. Христина Дмитренко, Олена Городна, Дарина Чалик, Ксенія Приходько - молоді спортсменки. Олександра Меркушина в минулому сезоні виграла чемпіонат світу серед юніорів, а Тетяна Тарасюк - малий кришталевий глобус у спринтерських гонках. Тому, безумовно, ми на них покладаємо надії. Умови створені, далі від них все залежить.
- Ви згадали про Христину Дмитренко. Вона дійсно молода, 27 років. Але 10 років тому, коли їй було 16, вона виграла золото на Юнацьких Олімпійських іграх. Попри це, на Кубку світу вона дебютувала лише в 24 роки. Для порівняння, Магдалена Нойнер у цьому віці вже все виграла і попрощалася з біатлоном...
На мою думку, є логіка в діях західних країн, які прагнуть обмежити кількість міжнародних змагань на юніорському рівні. Вони навіть уникають участі, вважаючи, що це занадто рано і може негативно вплинути на розвиток спортсменів. Наша система, яка потребує змін на рівні міністерства, базується на тому, що фінансування федерацій залежить від медалей, здобутих юніорами. Це змушує молодих атлетів працювати на максимум, що часто призводить до їх втоми і вигорання. Після успішного виступу Христини наступив тривалий спад у її кар'єрі. Коли я став президентом федерації, Христина ще брала участь у Кубку IBU. Я пам’ятаю, як Міністерство вирішило не відправляти нас на останню частину сезону, що проходила в Канаді та США, через високу вартість і відстань. Я наполіг на тому, щоб ми все ж поїхали, і в результаті Христина отримала свою першу особисту медаль на дорослому рівні, що стало важливим кроком для виходу з її психологічної кризи. У наступному сезоні вона стала постійним членом національної збірної та виступала на Кубку світу. Христині ще потрібно продовжувати свій розвиток, але ви праві, що спортивна кар'єра атлета має обмежений термін.
А чи можуть бути такі самородки, як Магдалена Нойнер? Можуть, але це не правило, а скоріше виняток. У нас, можливо, такі теж зірочки будуть, які колись у 17 років дивуватимуть. Одну таку я бачу на перспективу.
Внаслідок війни український біатлон зазнає втрат не лише в інфраструктурі, а й серед молодого покоління спортсменів. Багато з найуспішніших українських біатлоністів родом із Чернігівської та Сумської областей, де тривають активні бойові дії. Відповідно, діти з цих регіонів не мають можливості для належних тренувань. Чи можна оцінити, наскільки важкими будуть ці втрати для майбутнього спорту?
Ця втрата стосується не лише біатлону. Це серйозна демографічна проблема для всієї країни, адже мільйони українців залишилися за межами батьківщини. Більшість з них — це молоді люди, які могли б внести свій вклад у розвиток України в різних сферах життя.
Проте наші відважні тренери та діти, які проживають в прифронтових зонах, незважаючи на всі труднощі, продовжують займатися біатлоном. Тренування проходять як у Шостці, що розташована неподалік від російського кордону, так і в Чернігівській області. Звичайно, часті тривоги роблять своє, але хлопці приходять і займаються навіть на території зруйнованої олімпійської бази в Чернігові. Тут встановлені тимчасові конструкції, що виконують функції бази. Я дуже вдячний за те, що нам вдалося організувати цю підтримку.
Але нам необхідно створювати нові можливості, не знищуючи вже існуюче. Тому Карпатський район повинен стати ключовим центром для розвитку біатлону. Адже там є сприятливі географічні умови та більше снігового покриву взимку, що забезпечує якісні тренування. Ми активно працюємо над цим у міру своїх можливостей.
У Закарпатті, поблизу Мукачева, приватний інвестор розпочав зведення компактного гірськолижного курорту та виявив бажання створити там біатлонну трасу. Ми активно підтримуємо його ініціативу не лише консультаціями, а й іншими ресурсами. Після завершення будівництва ми плануємо організовувати збори, які забезпечать йому стабільний дохід. Я з радістю витрачатиму кошти в Україні, які ми інакше витратили б на закордонних заходах.
Подивіться зараз на збірні деяких країн. На США, на Словенію. Скільки там з бігових лиж прийшло в біатлон? Аннамарія Лампіч все повигравала в бігових лижах і прийшла в біатлон, тому що це більш комерційний вид, тут більше можна заробити спортсмену. У нас такої можливості немає. Наші біатлоністи приходять на чемпіонат України з бігових лиж і все там виграють. Тут ми маємо певний провал, тому що немає кого залучати з суміжних видів.
Ваш попередник, Володимир Бринзак, практикував залучення росіян, які вважалися "етнічними українцями", що ускладнювало шлях нашим молодим біатлоністам. Чи вважаєте ви це помилкою?
Володимир Бринзак є значною фігурою в українському спорті. Олімпійське золото, яке завоювала наша четвірка, має величезну цінність. До складу цієї команди входили Підгрушна, Джима та дві сестри Семеренко – всі з України. Тож важливо оцінювати досягнення за результатами. Крім того, існує певний тиск з боку вболівальників і медіа. Цей тиск змушує спортсменів шукати швидкі шляхи для покращення результатів.
В Росії в біатлоні спостерігається значно більша кількість молодих спортсменів. Це пояснюється тим, що в умовах Ханти-Мансійська, якщо ти не вмієш кататися на лижах, тобі буде складно дістатися до школи. У нас же доводиться активно шукати дітей та влаштовувати різноманітні заходи, щоб зацікавити їх біатлоном, тоді як там цей процес відбувається більш органічно. Багато молодих людей, які приходять у спорт, не завжди знаходять своє місце. Тому російські тренери активно пропонують своїх вихованців. Подібна практика також існує в європейських країнах: наприклад, французи виступають за Бельгію. Новозеландський спортсмен Кемпбелл Райт виступає за США і досягає значних успіхів. Легіонери присутні в багатьох спортивних дисциплінах.
Зараз, коли Росія є нашим ворогом, ми дивимося на це з одного боку. Натомість до початку агресії на цю співпрацю дивилися по-іншому. До речі, ті натуралізовані біатлоністки, яких у перший день вторгнення просто виштовхнули з України - та ж сама Катерина Бєх, Анастасія Рассказова та інші - були перспективними спортсменками, але в цій ситуації їм продовжити виступати за Україну було неможливо. Тому що вибір був зроблений, на жаль, не на користь того, щоб залишитися в Україні. Я все ж є прихильником філософії, що треба покладатися на свої сили і терпіти. Щоб виховати біатлоніста, треба 10 років. Щоб він чи вона прийшов дитиною і досяг якихось результатів. Ми маємо знаходити варіанти пошуку цих талантів в Україні і формувати з них ядро майбутніх перемог.
- Був, до речі, момент з Юлією Журавок, яка зараз раптово опинилася в Росії і працює там тренеркою. Вона жаліється, що хотіла відновити кар'єру і виступати за Україну...
Коли я взяв на себе управління федерацією, Юлія Журавок вже не представляла збірну України. Чи відбувалися обговорення на цю тему? Так, такі розмови мали місце, проте вони не призвели до жодних результатів, адже наявність громадянства країни-агресора є неприпустимою для тих, хто бажає грати за національну команду України. Це питання вважається закритим.
Як вам вдалося дізнатися про те, що паспорт вже готовий?
- Ну, я вже не пам'ятаю, дізнався.
Це дійсно захопливий аспект. Виходить, що особа виступала на міжнародній арені за Україну протягом багатьох років, хоча, можливо, на той час вже була громадянином Росії...
- А скільки в нас українських громадян, які в той чи інший спосіб мали два громадянства? В тому числі тих, хто мав російське. Хтось має українське і польське, хтось має українське та угорське. Це життя - воно по-різному складається. Хтось заміж виходить... Але ж проблема в тому, що з російського громадянства ти не можеш вийти. Деякі люди, які багато років мають посвідку на постійне проживання в Україні і хочуть отримати громадянство України, не можуть цього зробити, оскільки умовою для отримання є вихід з російського громадянства. А вийти з російського неможливо. Тому що коли ти звертаєшся до російських консульств, то заява просто не розглядається.
Ви вже чотири роки на чолі федерації. Якщо згадати ваш старт на посаді президента, чи є рішення, які ви б прийняли по-іншому?
- Це досить філософське питання. Я завжди націлений на те, що можна зробити в майбутньому. Та, безумовно, ми всі помиляємося. Тому, мабуть, щось можна було б зробити краще, більше. Є деякі бюрократичні перепони. Я, наприклад, більше б хотів зробити для підготовки до відновлення Чернігівської бази, але є перепони. Я дуже хотів би, щоб Міністерство оборони почало відновлювати базу в Тисовці. Але зараз так складається ситуація, що бюджет має дуже серйозні обмеження і все йде на оборону, на фронт. Тому спорт за залишковим принципом фінансується, особливо інфраструктура.
Навіть в мою ініціативу щодо уроку біатлону в українських школах ніхто не вірив. А зараз у нас десятки шкіл по всій Україні залучені до цього, і деякі дітки на юнацьких чемпіонатах України щось виграють, на всеукраїнських змаганнях.
Друга важлива тема - чи слід навчати дітей у школах основам культури поводження зі зброєю та навичкам стрільби? Відповідь однозначна - так. Україна має свою особливу місію стати опорою східного флангу НАТО та демократичної Європи. У такому випадку, кожен громадянин повинен мати змогу захищати себе і свою державу. Цю підготовку потрібно розпочинати вже зі шкільних років, і я дуже радий бачити, як ця ініціатива набирає популярності.
У вас відбулися вибори до Виконкому IBU, де ви не здобули перемогу. На вашу думку, що стало причиною цього? Чи можна вважати це ознакою того, що український біатлон втрачає свої позиції на міжнародному рівні?
По-перше, на жаль, представники України жодного разу не брали участі у Виконкомі IBU. Я вважав це несправедливим, адже Україна є країною з багатими традиціями в біатлоні. Саме це стало підставою для мого рішення балотуватися. Крім того, ми можемо бути корисними, ділячись своїм досвідом. На конгресі IBU наша федерація отримала нагороду за найкращий розвиток масового біатлону у світі.
Чи є трагедією те, що не вибрали? Ні, це нормально. 21 країна проголосувала за представника України. Мою презентацію високо оцінили. У тому числі працюють певні моменти, як на Євробаченні, коли країни голосують за те, який прапор ти носиш? Сусіди за сусідів голосують, друзі за друзів. Є, наприклад, балканські країни. В них є 9 голосів. У них може не бути жодного біатлоніста в деяких країнах, але голос один вони мають. Але це демократія. І вони якраз голосують завжди дуже організовано і за своїх. Плюс є гендерна квота, за якою мають бути представники різної статі. Це теж впливає, тому що створює іншого роду конкуренцію. Тому я не вважаю це проблемою.
Ключовим завданням, яке я перед собою ставлю, є недопущення повернення росіян до біатлону. На жаль, МОК має велику частку лояльності до Росії і робить різного роду заходи для того, щоб у той чи інший спосіб російські спортсмени виступали. Це було й на минулій Олімпіаді, і зараз це набуває ще більших рис.
Співпраця з IBU є надзвичайно продуктивною, і з новим керівництвом вона лише покращиться. Не можу не згадати також про попереднього лідера - Олле Даліна, який був видатним керівником IBU. Я щиро вдячний йому за роки спільних досягнень.
Уявіть, що через 10-20 років ви більше не будете на посаді президента Федерації біатлону України. Яким чином ви б хотіли, щоб спортсмени запам'ятали вас? Не в плані досягнень, а як особистість, що стояла на чолі українського біатлону?
Скільки ж вам років? 10, так?
- Протягом 25 років Бринзак був на чолі ФБУ...
Я сумніваюсь, що ці величезні показники мають до мене якесь відношення. Я залишатимусь у біатлоні лише до тих пір, поки зможу приносити користь. Якщо відчує, що хтось інший здатен краще виконати цю роль, із радістю поступлюсь місцем і перейду в ряди вболівальників.
Як би мені хотілося, щоб люди згадували про мене? Я прагну дотримуватися принципів справедливості: у моїх рішеннях не повинно бути місця для особистих симпатій чи антипатій. Навіть ті, хто можуть бути моїми опонентами... Коли я востаннє балотувався на пост президента ФБУ, багато хто ставився до мене з певним недовірою, адже я не виріс у біатлонній середовищі, а був лише вболівальником. Мовляв, я допомагав, але який я буду на посаді функціонера? За ці чотири роки багато людей змогли оцінити, яким менеджером я можу бути. Проте я не "викинув" жодного представника біатлону. Навпаки, я намагався об'єднати всіх, і жоден з керівників федерації, незалежно від їхніх голосувань, не залишився поза біатлоном. Я завжди намагаюся обґрунтувати свою позицію та дати можливість кожному впливати, якщо помічаю несправедливість – це моя відповідальність. Якщо саме так мене запам'ятають, я буду щасливий.
Протягом цього часу ми заснували 7 біатлонних шкіл. Наразі розширюємо нашу діяльність у карпатському регіоні, де залучаємо місцевих дітей. Цей процес є досить складним і викликує чимало труднощів, але якщо мені вдасться реалізувати його протягом наступного терміну і люди запам'ятають мене як особу, яка змогла створити нову інфраструктуру для розвитку біатлону, це стане для мене великою гордістю.
Використання будь-яких матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на dpnews.com.ua
Інтернет-видання можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео за умови гіперпосилання на dpnews.com.ua
© Деснянська правда. All Rights Reserved.