Коли Ка-52 вибухнув у небі, це викликало емоції ейфорії. Дві оповіді захисту аеропорту в Гостомелі.

Ранок 24 лютого 2022 року був пронизливо холодним і напруженим. Нацгвардієць Сергій Фалатюк не мав можливості відпочити з моменту, як вночі приступив до служби в аеропорту ДП "Антонов" у Гостомелі. Проте він не відчував втоми: з 5-ї години ранку, коли перші ракети в напрямку Києва та області почали злітати в небо, і Росія розпочала масштабну війну проти України, його сон зник немов по команді.

Приблизно о 7:30 ранку Сергій, який відповідав за протиповітряну оборону аеропорту, отримав радіосигнал від командування. У ньому йшлося про необхідність створення повітряного коридору, оскільки над ними мали пролетіти два українські літаки.

"Я повідомив нашим позиціям, що в даний момент над нами пролітають два наших літаки. Чую, як наближається звук реактивних двигунів. А десь далеко чується гул лопатей, схоже, що в небо піднімаються гелікоптери," - розповідає Сергій в інтерв'ю для УП.

Дізнавшись про присутність вертольотів, командир наказав продовжити спостереження — на радарах не зафіксували їх, лише українські винищувачі проходили повз.

"Я піднявся на спостережний пункт і побачив, як через складки місцевості, через посадки перескакує ворожа авіація. Вони летіли на низькій висоті і їх радари не бачили", - розповідає Сергій.

Коли командир попросив ще одне уточнення, гелікоптери були вже на такій відстані від позицій захисників, що навіть без жодних оптичних приладів можна було розгледіти, що це ворожа авіація, а саме "гордість Путіна" - вертольоти Ка-52.

"І я просто в радіостанцію крикнув: "Вогонь по повітряному противнику". Почув у радіостанцію: "Хто дав дозвіл на відкриття вогню, по чому стріляєте?". Я кажу: "Спостерігаю ворожу авіацію! Працюємо по ній". І почали з хлопцями їх нищити", - згадує нацгвардієць.

"І, здається, я прийняв правильне рішення. Першим відкрив вогонь, знищив один Ка-52 і вже передав на наші позиції, що в разі виявлення цілі - вогонь на ураження - нищити противника", - додає він.

Через деякий час Сергій зійшов з висоти, де перебувала його позиція, і, схопивши в руки ПЗРК "Ігла", мить по тому вибіг на злітну смугу.

"Я не можу згадати, що саме думав у той момент, але більше ніколи не вчинив би так", - зізнається він.

На відстані 500 метрів прямо перед ним у повітрі завис ще один російський вертоліт Ка-52.

"Росія розповідала, що це танк з лопатями. Що це єдиний в світі гелікоптер, який може зробити мертву петлю. Вони його так розхвалили: що це машина для вбивства, що він маневрений, швидкий, несе на собі безліч озброєння, що він все нищить, а його не знищить ніщо", - згадує нацгвардієць.

Сергій Фалатюк опинився в дуже скрутній ситуації - технічні характеристики його "Ігли" не дозволяли вразити ворожий гелікоптер. Той був занадто близько, і ракета просто не змогла б захопити ціль. А тим часом Ка-52 почав швидко насуватися на Сергія.

Український воїн, стоячи на розлогій злітно-посадковій смузі, що вміщує в себе "Руслани" та "Мрію", опинився перед російськими силами немов на долоні. Ка-52, озброєний різними видами зброї, міг не тільки позбавити Сергія життя, а й фактично знищити його з поверхні землі.

Але екіпаж чомусь цього не зробив. Мабуть, занадто сильно повірив у власну непереможність і те, що ця маленька точка на землі нічого не зможе.

"Він пролетів прямо наді мною. А тоді я розвернувся і вистрілив йому навздогін, так би мовити, в спину. І влучив, знищив його. Другий Ка-52 за ранок. Можливо, він думав, що якщо він мене пошкодує, дасть утекти, то і я його пошкодую. Але я на своїй землі, а це ворог - він прийшов до мене не з добрими намірами, тому треба було його знищити", - згадує Сергій.

Битва за аеропорт у Гостомелі мала величезне значення як для російських військ, так і для українських захисників. У разі перемоги, росіяни могли б перетворити цей аеропорт на стратегічний плацдарм для наступу на столицю України.

Плани російських військ зазнали невдачі. Це стало можливим завдяки зусиллям нацгвардійців, які діяли в аеропорту, бійцям Сил спеціальних операцій та Головного управління розвідки, а також завдяки скоординованій роботі артилеристів 72-ої бригади, що розпочали обстріл злітної смуги в другій половині першого дня великої війни.

Три роки після початку повномасштабного вторгнення двоє військових, які безпосередньо брали участь у відбитті російської атаки, поділилися з "Українською правдою" розповіддю про перший, можливо, найкритичніший етап оборони аеропорту Гостомель.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Сергій Фалатюк - старший лейтенант бригади "Рубіж", боєць Нацгвардії, перебував усередині периметра аеропорту ДП "Антонов":

Увечері 23 лютого ми розпочали чергування в аеропорту. Піхотні підрозділи взяли на себе завдання оборони від ворожої піхоти, тоді як мій зведений взвод відповідав за захист від повітряних загроз. Ми зайняли свої позиції і приступили до виконання бойового чергування.

У нас існувала бригада швидкого реагування, яку до початку вторгнення приводили в бойову готовність і переміщали з одного напрямку на інший. Необхідно було оцінити здатність бригади швидко відреагувати на можливий наступ у разі прориву в Сумській області, з боку Білорусі або на території Луганщини.

В січні 2022 року бригаду вже вивели на полігон на злагодження і десь за тиждень до російського вторгненя з полігона відправили на підсилення під Луганську область, бо основний удар очікувався там. Тому основна частина сил бригади зустріла повномасштабну війну на марші в бік Луганщини.

У Гостомелі на місці розташування залишилися лише строковики та певна кількість контрактників, які відповідали за оборону та захист військової частини.

Отже, я також залишився тут. Спочатку планував приєднатися до команди пізніше, але не встиг - повномасштабне вторгнення застало мене в Гостомельському аеропорту.

23 лютого ми вели дискусію про можливість наступу з території Білорусі, намагаючись зрозуміти, чи є така загроза. Проводили базову підготовку нашого особового складу, оскільки більшість з тих, хто був зі мною, не мали досвіду участі в бойових операціях. Я поділився знаннями про те, як реагувати та що робити в різних ситуаціях, які можуть виникнути внаслідок дій ворога.

Отже, ми готували особовий склад до різних можливих ситуацій, які можуть виникнути сьогодні, завтра або післязавтра, якщо Росія все ж вирішить завдати удару. Проте раніше виникали різні дати: спочатку говорили, що росіяни наступлять 12-го, потім 18-го, 20-го, 22-го...

...У нас була рота піхоти - це плюс-мінус 80 людей, мій зведений зенітно-ракетний взвод - 15 військовослужбовців, і артилерійська група. Скільки було артилеристів, я не знаю.

Протягом усієї ночі я перебував на чергуванні. Ми чергували на позиціях біля аеропорту, працюючи по три людини на три доби. 24 лютого, о десятій годині ранку, наш взвод мав бути змінений бійцями з іншого підрозділу.

У нас був взводний опорний пункт і командна машина. Тож я ввечері сів у автомобіль біля радіостанції, отримував інформацію від постів, які були під моїм контролем, і доповідав старшому начальнику про те, що на позиціях все в порядку.

Думав, що о 10-ій годині нас поміняють. Але десь близько четвертої години ранку бійці з моєї позиції, яка була на висоті, доповіли, що щось дуже швидко пролетіло на Київ. А тоді почувся вибух у Києві".

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Томас, керівник підрозділу 8-го полку ССО, відбивав наступ російських військ на зовнішньому периметрі аеропорту Гостомель:

"Наше верхнє керівництво вже усвідомлювало ситуацію, що виникає, і нас свідомо підготовлювали."

На початку лютого 2022 року в нас почалася фаза допідготовки.

Ми перемістилися на навчальний полігон, приєднавшись до тактичної групи нашого підрозділу, і провели там приблизно три тижні, повністю занурившись у навчальний процес. Кожен день був насичений заняттями: від стрільб і тактико-спеціальних тренувань до інженерної підготовки та інших аспектів нашої професійної діяльності.

8 лютого нас підняли по тривозі на полігоні. Лише через годину-півтори ми вже поспішали завантажувати свої речі в транспорт і вирушили до Броварів. Наша задача полягала у висуванні до кордонів, але під час руху до Києва в нас зламався один з автомобілів, і в результаті ми опинилися в Броварах, виконуючи функцію резерву.

21 числа ввечері мене запрошують до командира тактичної групи разом з начальником штабу, де мені вручають бойове завдання — вирушити на аеродром Гостомель. Мета – організувати взаємодію, ознайомитися з територією та встановити спостережні пункти.

Група вантажиться в транспорт, їде в Гостомель, займає так звану кругову оборону.

Ми розгорнули спостережні пункти з мобільними ПЗРК. Вночі 22-го числа наша група була в повному складі поблизу аеродрому. А вже 23-го числа, за вказівкою командира, ми зібралися на патрульній базі, оскільки оперативний офіцер отримав інформацію від керівництва про можливу загрозу вранці з боку Російської Федерації.

У той час ми ще не були впевнені, чи це взагалі реально. Дати змінювалися, і в нас виникали певні сумніви. Хтось говорив: "Та, серйозно, навряд чи це станеться. Мовляв, вперше ж таке?"

Але в певний момент... Десь орієнтовано в 4.30 ранку ми побачили перші прильоти ракет з різних сторін - з усіх сторін були вибухи.

Ми опинилися в глибині лісу, серед дивного поля, коли раптом побачили феєрверки. В той момент повітря стало настільки важким, що здавалося, його можна було розрізати сокирою. І ми усвідомили, що щось пішло не так.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Національний гвардієць Сергій Фалатюк:

З ранку, починаючи з чотирьох годин, я зовсім не зміг заснути. Я підняв всі зміни на бойову готовність, зміцнив позиції та підвищив рівень спостереження. У цей момент розпочався інтенсивний обстріл Києва з боку ворога. Але нам не було зрозуміло, що саме нас атакує.

Ніхто тоді не знав ще, що це таке, ці крилаті ракети. Ніхто з нас не думав, що їх застосують проти наших міст. Я почав швидко в інтернеті шукати, що це може бути, і ми зрозуміли, що це нас, мабуть, обстрілюють крилатими ракетами.

Ми підвищили рівень спостереження на наших позиціях. Я доповів старшому командиру про те, що зафіксували проліт ракет і чули вибухи в Києві. Після цього ми перебували в повній бойовій готовності, очікуючи на можливу атаку супротивника.

Поки була нагода, я ще зателефонував дружині і сказав: "Забирай речі, збирайся і виїжджай до моїх батьків на Вінниччину".

Приблизно о 7:30 в небі над аеропортом з'явилися перші російські гелікоптери.

...Треба було застосовувати те озброєння, що було. З автомата я по них стріляв, коли в нас закінчились ракети, він їх точно не бере. Видно, що я по вертольоту влучаю, що йдуть рикошети, але росіяни, мабуть, летять і думають: "Що за дурень по нас там стріляє і чухає спину".

Однак, коли я здійснив свій перший вистріл з ПЗРК і спостерігав, як Ка-52 вибухнув прямо в небі, мене охопило відчуття сили та навіть ейфорії. Тоді я подумав: "Ось і все, ми здобули перемогу в цій війні. Тепер вони на власні очі побачать, як це все розлітається в повітрі, і повернуться додому, до своїх матерів і до Путіна, щоб поскаржитися".

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Томас, лейтенант 8-го полку спеціальних операцій.

"Десь через години півтори пройшла команда, що крім того, що буде повітряний російський десант, також буде і сухопутна колона техніки. У складі десь до 300 одиниць.

Мета полягає в тому, щоб, якщо це можливо, знищити повітряні об'єкти та максимально нейтралізувати і зупинити колону, що прямує в напрямку Київської області.

Група розділилася на менші команди, і почався найбільш захоплюючий етап. Наша мета полягала в тому, щоб наблизитися якомога ближче до аеропорту, а в разі виявлення літальних апаратів — знищити їх. У нашому розпорядженні були два ПЗРК "Стріла" (переносний зенітно-ракетний комплекс - УП).

Ближче до 11 години ми почули проліт одного літака, а тоді другого, які скинули авіабомби чи ракети, не знаю, просто вибух.

Ми побачили лише, як літак пішов на розворот, за ним ще один. Коли вийшов по радіостанції на оперативного офіцера, він розповів, що це був російський літак, але наш його погнав.

Десь орієнтовно через хвилин 20 ми почули звук, ніби хтось біжить у комбінезоні: вш-вш-вш-вш. Піднімаємо голову і бачимо, що вже на початку взлітки висить гелікоптер, який прийшов трошки лівіше буквально над нами, скинув теплові пастки і почав працювати кулеметами, НУРСами (некеровані авіаційні ракети - УП) та керованими ракетами.

Отже, все, що він мав у своєму арсеналі, застосував проти нацгвардійців, які охороняли аеродром і прагнули його ліквідувати. Я вирішив вистрілити по ньому з ПЗРК. Мій постріл влучив у хвіст гелікоптера, внаслідок чого він був знищений.

Ми стали свідками падіння гелікоптера, після чого я ухвалив рішення про відступ. Ми змістилися на нову позицію, оскільки, ймовірно, попередня вже була виявлена. Відкотилися на приблизно 50 метрів назад і зрозуміли, що в повітрі літає ціла група гелікоптерів. Перед нами з’являлися вертольоти з обох боків, на різних напрямках і з різними цілями.

Ми знову здійснили постріл. Спостерігаємо, як ракета, випущена з ПЗРК, прямує в ціль. Відбувся вибух, проте, на жаль, не вдалося зафіксувати момент, оскільки до нас наблизився інший гелікоптер. Ми не почули його підходу, адже він підійшов дуже низько і відкрив вогонь по нам із кулеметів та ракет.

Нас обстріляли з неймовірною інтенсивністю, якої ми раніше не бачили. Ми зупинилися приблизно за сто метрів від шосе, і на нас почали наводити вогонь з усіх можливих засобів.

Здавалося, що кожен клаптик землі був ретельно оброблений, усе навколо вибухало і палало. Кожен сантиметр атмосфери був пронизаний кулями. Небо було заповнене тепловими пастками, ракетами та НУРСами, що мчали в усіх напрямках.

Ми вирішили розділитися на дві підгрупи.

Треба було зібратися ще ближче до нашої техніки, бо техніка так само була розпорошена в різних місцях. Але противник використовував Ка-52, в яких, на жаль, є тепловізори, і техніку швидко знищили. Перше пряме влучання відбулося скоріше всього в ЗІЛ, який у нас був.

Там знаходилися боєприпаси і декілька особистих речей. У нас залишився "Хаммер", "Козак" і одна цивільна автівка. Я повідомив своїй підгрупі, що потрібно перейти до "Хаммера", оскільки там є зброя, і ми повинні спробувати знищити повітряні цілі.

Поки ми бігли, противник завдав ракетний удар з Ка-52 і буквально за метр від нашої підгрупи влучив у дерево. Воно просто розлетілося на скалки.

Я отримав удар в праву сторону, і мене відкинуло на траву. У той момент я подумав: "Все, хлопче, досить з тебе, намагався як міг. І так тримався 10 хвилин, вистачить".

Я сказав хлопцям: "Йдіть, я залишуся тут". Коли знову пройшлися НУРСами, подумав, що, можливо, якщо проповзу до "зеленки", буде хоч трохи веселіше. Проповз до зеленки, роздягнувся і побачив, що крові немає. Подумав, що знімлю куртку. Зняв куртку – знову ж таки, немає крові. Коли зняв футболку, помітив, що вона вся в поту, а на тілі сильне забиття – щепки від дерева вдарили. Почав обережно рухатися до техніки. І тут помічаю, що над моєю головою завис Ка-52, на висоті приблизно 10 метрів. Не знайшов нічого кращого, як скинути "22-ку" (РПГ-22) і вистрілити в нього.

Момент пострілу був таким... Я дуже добре пам'ятаю цю чорну маску пілота, ці чорні окуляри. Цей пілот дивиться на мене, повертає гелікоптер в іншу сторону прямо в момент пострілу, і постріл з РПГ пройшов у нього прямо перед носом.

І він, мабуть, думає: "Ну все - дуель". Він робить розворот і відпрацьовує по мені НУРСами разом із ракетами.

Це було неймовірно. Я так мчав, ніби, як кажуть, "справжні ас не озираються на перешкоди". Це точно описує мої відчуття тоді.

Зараз це виглядає смішно, але тоді зовсім не так. Я мчав до "Хаммера", і за якихось 20 метрів до нього в ніс мені влетів Ка-52, який запустив ракету просто в лобове скло "Хаммера". Машина вибухнула, немов мильна бульбашка.

Я дистанціювався від "Хаммера" на кілька кроків. І раптом, всього в метрі від мене, в землю вдарила ракета. Я втратив свідомість.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Національний гвардієць Сергій Фалатюк:

Перша група вертольотів – шість одиниць – вже з'явилася на горизонті. Ми відкрили вогонь. Але невдовзі з'явилася друга хвиля. Я досяг цифри 36 у своєму підрахунку, але зрештою зрозумів, що рахувати їх не має сенсу. Нам потрібно було завдавати їм реальних ушкоджень.

У нашому арсеналі також були зенітні установки ЗУ-23-2. Ми вирішили використовувати їх для атаки на вертольоти. Але коли всі засоби для протиповітряної оборони вичерпалися, а ракети закінчилися, одна з установок ЗУ-23-2 була знищена некерованими ракетами з гелікоптера. В результаті, воювати стало абсолютно неможливо.

Ми отримали наказ переміститися на більш вигідні позиції. В той момент аеропорт повинен був зазнати артилерійського обстрілу з боку 72-ї бригади. Нам потрібно було відійти, щоб уникнути вогню з наших же підрозділів. Тож ми виконали маневр і зайняли резервні позиції.

Томас, лейтенант 8-го полку спеціальних операцій.

Виглядає на те, що я отримав серйозну травму. Моя пам’ять абсолютно пуста.

Я прокидаюся, в мене одна половина тіла під землею, а інша землею присипана. І таке відчуття, що ця земля ніби горить, димить. Я нічого не чую. Не чую звуку гелікоптера. Я встаю і, не розуміючи, в якому напрямку, чого я саме туди захотів йти, але я просто починаю кудись йти, взявши автомат за магазин.

Десь буквально метрів двадцять я пройшов, і з правої сторони стояла цивільна машина, на якій приїхала наша група рекогносцирування. Я дійшов до неї і розумію, що з правої сторони в мене починає ніби бити щось, як барабан. Я розумію, що починає щось свистіти, вже бачу - трасера (трасуючі кулі - УП) якісь йдуть.

Я повертаюся в ту сторону і починаю просто спостерігати, кричачи щось в напрямку. І тут мені стає зрозуміло, що я помічаю ворога — бачу камуфляж, який раніше не зустрічав, а також незрозумілі рухи, якісь перебіжки в кущах. Тоді снігу не було, замість нього простягалося кукурудзяне поле, все навколо було рижого кольору, а зелена частина виглядала коричневою.

Я помічаю, як зелені мавпи метушаться навколо. Їхні відмінності вражають. Я заховався за автомобілем і раптом зрозумів, що кулемет починає стріляти по машині. Не замислюючись, я метнувся в бік, намагаючись втекти від небезпеки.

Без слуху, без нормальної реакції я намагався подавити його вогнем. Був, знаєте, момент відчаю, але потім відчуття: "Ні, стоп, по-нормальному давай, ти ж мужик, давай працювати".

Спершу діяла інтуїція, а згодом з'явилося розуміння того, що відбувається, і усвідомлення необхідних дій.

Буквально за метрів сто, зліва від мене, знаходились мої товариші, які не встигли далеко відійти. Вони бачили, що зі мною відбувалось, бачили, що з технікою відбулося. І вони намагалися мене дочекатися, щоб врятувати.

Вони розуміють, що я вступив у контакт. Вони так само починають стрілецький бій з противником. Тобто вони прикривають мій перехід до них.

І ось ми вступаємо в бій з ворогом. Мабуть, протягом п'яти хвилин не було чути жодного звуку. Лише непроникна стіна з свинцю.

Ми старалися максимально подавити їх, бо розуміли, що вони нас кількістю перевищують - ми бачили гелікоптери, які сідають.

Але ворог вчинив інакше: простий стратегічний хід - вирішив відступити. Ми помітили, що противник зазнав перших втрат, залишив своїх підрозділів, змінив напрямок і почав поспішати до лісу.

Згодом, усвідомивши, що наші боєприпаси на межі, ми вирішили наблизитися до Гостомеля. Це було необхідно, щоб підключити резерви та отримати основні набої, а також РПГ, що дозволило б нам знову активізуватися в бою.

Проте приблизно о четвертій годині дня надійшла вказівка від командира тактичної групи про евакуацію підрозділу і його переміщення ближче до Броварів для переозброєння та поповнення запасів боєприпасів.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Національний гвардієць Сергій Фалатюк:

"Нас відвели на запасні позиції, перегрупували, переозброїли. Мій командир сказав: "Так, іди відпочивати зі своїм особовим складом. Тому що ви поїдете на інші позиції.

Мені виділили місце в санчастині. Я приліг і думаю, що щось мене нудить. Може, це від адреналіну, може, від того, що не їв понад добу. Пішов до медиків, поміряв тиск - в мене тиск 200. Дали якусь таблетку, тільки я скинув берці та приліг, заходить командир, питає, чи я готовий, бо треба виїжджати. Я кажу, що готовий. Медики кричать: "Куди?! В нього тиск високий". А я кажу, що раз тиск є, значить, живий. Зібрався і поїхав зі своїм особовим складом.

Тобто ще того ж дня, 24 лютого, ближче 12-ої ночі ми опинились уже в іншому місці".

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Томас, лейтенант 8-го полку спеціальних операцій.

З часом, коли ми переживаємо різні етапи життя, накопичується досвід. І от сьогодні, в цей момент, можу з упевненістю заявити, що я б узяв у десять разів більше патронів. Я б з радістю носив їх навіть з болючою спиною, але кількість була б у десять разів більшою.

Я б запхнув патрони навіть у носки, чесно кажучи. Адже, напевно, вже через півгодини бою в мене не залишилося нічого. Навіть набої в пістолеті закінчилися.

Не забувайте, що ми - мобільний підрозділ, ми не можемо ходити як танки. Було б дуже добре, якби ми були в екзоскелетах і носили на собі по 20 РПГ. Але, на жаль, хоч ми й сталеві, але спини у нас не сталеві поки що.

На мою думку, цей бій виявився нерівним, але нам вдалося виконати те, що було нашим обов’язком. Без зовнішньої підтримки нам не вдалося б зупинити величезну колону. Сумніваюся, що ми змогли б приземлити всі ІЛи.

Проте, коли перед нами ставилася задача максимально ефективно зірвати висадку, ми докладали всіх зусиль для її виконання. Якщо нам доручали завдання знищення десанту, ми намагалися реалізувати це в умовах стрілецького бою. Звісно, я не можу стверджувати, що ми ліквідували 100 супротивників — це не зовсім так. Проте ворог зазнав певних втрат. Я вважаю, що їхній моральний дух був серйозно підірваний, коли раптово почали діяти наші сили. Коли почали падати Ка-52, це також стало для них суттєвим ударом.

Усі, хто спостерігав за ситуацією, добре усвідомлювали, що відбувалося на виході. Ми бачили чималу кількість знищених об'єктів, а також мали можливість оцінити масштаби втрачених технічних засобів. Крім того, залишилися численні тіла, не лише на злітних смугах, а й в околицях.

На мою думку, ми, можливо, не досягли повної мети, але виконали приблизно 70% з поставлених завдань.

І я можу сказати, що добре, що сталося так, як сталося. Вони забрали один маленький фрагмент, але в підсумку втратили значно більше своїх ресурсів.

Завдяки нашому рішенню призупинити їхній наступ і втягнути в бій, ворог втратив свої основні ударні сили в цей критичний момент. Вони понесли значні втрати в логістичних ресурсах і ослабили своє ударне угрупування.

Розказуючи незрозумілі казки про 300 спецназівців, які там висаджувалися, 300 спартанців, вони кажуть... Так 300 спартанців і закінчилися через пару днів буквально, тому що вони всі стали "200".

Після повернення до Броварів ми провели обговорення, розглянувши всі деталі і нюанси. Єдине, що мені справді хотілося, це випити води, адже її не було зовсім. Пити і трохи відпочити.

Сон оминув нас, але я чітко пам'ятаю, як ми з другом сіли разом. Він став допитуватися про те, що у нас відбувалося. Відповідаю: "Та знаєш, було весело, було чим зайнятися".

Він каже: "А ви знаєте, що там зараз робиться?". Кажу: "Та звідки? Я телефона в руках не тримав. Немає можливості узнати". Він каже: "Так там з Криму заходять в сторону Маріуполя і на Донбасі, і Сумщина, і Чернігівщина".

Ми зібралися разом, і я кажу: "Отже, вирушаємо далі. А які у нас є варіанти?". Пам'ятаю, як ми всі увійшли в бліндаж, почали заряджати боєприпаси, готувати гранати, рюкзаки вже були заповнені, адже кожен з нас готувався знову відправитися на фронт. І всі, як один, сиділи і говорили: "Готові битися, скільки зможемо, а далі - як буде".

На жаль, ми не попали повторно на Гостомель. Ми розпочали вже після Гостомеля свій зірковий час на Житомирській трасі.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Національний гвардієць Сергій Фалатюк:

У Гостомелі нам стояла чітка мета — перешкодити ворогу наблизитися до аеропорту "Антонов". Необхідно було знищити противника на підступах, щоб запобігти його захопленню.

Можливо, ми не змогли повністю виконати поставлене завдання, оскільки аеропорт був захоплений. Проте ми надали можливість Збройним силам, зокрема 72-ій бригаді та підрозділам ССО, укріпитися на визначених рубежах. Якщо б ми не були там, Росія могла б швидко захопити Гостомель, після чого її наступ на Київ був би неминучим.

А так ми весь перший удар взяли на себе, протримались 12 годин. І ці 12 годин дали велику фору 72-ій бригаді: вона змогла виставити свої піхотні підрозділи, артилерію по річці Ірпінь і наносити вогневі ураження по аеропорту в Гостомелі. Там уже скупчився особовий склад і техніка противника, але тепер вони були під постійним прицілом нашої артилерії.

Саме це унеможливило висадку та розгортання великої авіації супротивника, а також створення плацдарму для перекидання військових сил. Відомо, що з Росії планувалося відправлення до дванадцяти літаків Іл-76 з російськими військовослужбовцями. Це сотні солдатів, які могли прибувати одночасно і дуже оперативно. Якщо б це сталося, розвиток подій міг би піти зовсім інакше.

Отже, ми, використовуючи наші скромні можливості, змогли зірвати їхню грандіозну операцію.