Літературна терапія під час війни

Кілька моїх знайомих із початком вторгнення тимчасово припинили читати літературу для дорослих, натомість занурилися в дитячу: читали не лише для дітей, а й для себе -- щоб підживити внутрішню дитину, а разом із нею -- віру в перемогу добра над злом, мужності над ницістю, світла над темрявою. Вони інтуїтивно шукали опори в тій літературі, на яку мали сили і яка створювала безпечну відстань: казках, оповіданнях, фантастиці, фентезі. Разом із героями проходили випробування, здобували нові якості та справедливу винагороду. А часом читання ставало чи не єдиним способом підтримати емоційний контакт з дітьми, відволіктися від новин, зменшити відчуття самотності.

З того часу минуло вже три роки, і багато чого змінилося, але потреба в підтримці залишається незмінною — як для дітей, так і для дорослих. Нещодавно, за ініціативи PEN Ukraine, я організувала волонтерські зустрічі з дітьми на Чернігівщині та спостерігала за дорослими, які приводили своїх малюків на сторітелінг. У середині кожної зустрічі я зазвичай прошу учасників обійняти себе і прошепотіти щось приємне. Діти швидко реагують, а дорослі дивуються: мовляв, а нам теж? Безумовно, вам, адже ви є головною опорою для своїх дітей. Пам’ятаю одного бородатого тата, який сидів у яскравому кріслі-мішку, обіймав себе, а коли я читала веселі історії з моєї книги "Наш підліжковий космос", заплющив очі і щиро усміхався. Коли діти вигадували своїх персонажів і ділилися про них, цей тато уважно слухав і плескав у долоні — він був повністю присутній у моменті, ніби нічого не було важливішим, ніж повернути дітям годину безтурботного щастя.

Мій менший син Роман любить книжки про Бодьо. Це популярна серія польської авторки Марти Галевської-Кустри, спрямована на розвиток мовлення дошкільнят. Першу книжку ми придбали ще до вторгнення, коли Ромчику було два роки. Внаслідок стресу від різкого переїзду та війни розвиток мовлення сина загальмував: 2022 року в його вжитку з'явилося зовсім мало нових слів, тож ми звернулися до логопеда. Як виявилося, ця проблема серед діток-переселенців дуже поширена, а графіки логопедів напрочуд щільні. Відтак я побачила: не лише дорослі, а й діти втрачають слова від того, що відбувається. Вони відчувають тривогу, але не можуть її ословити.

Нещодавно моєму синові виповнилося шість років, і він захотів знову прочитати книжку "Бодьо вимовляє перші слова". Хоча ця книга давно стала йому не по віку, вона все ще є для нього рідним куточком, що повертає до часів до початку великої війни, коли наш дім був сповнений затишку. Син також попросив купити інші книжки із цієї серії, і ми щодня насолоджуємося їх читанням. Він замість імені головного героя каже "Ромчик", а сестричку Мисю переіменував на "Даринку". Мій син обожнює створювати свої власні продовження улюблених історій. Нещодавно він заповнив цілий блокнот новими пригодами свинки Мерсі з книг авторки Кейт ДіКамілло. А зовсім нещодавно, перед сном, він заявив, що хоче написати нову книжку про Бодьо. "Як ти її називаєш?" — запитала я. "Бодьо і війна", — відповів він.

Я завжди ціную можливість слухати дітей і їхню фантазію. Коли ми переїхали, Рома почав говорити, що в нашій новій оселі мешкає величезний тигр. Він жартував, що коли заходить до туалету, йому потрібно вигнати тигра з унітаза, а коли прямує до спальні, він просить скинути тигра з люстри. Таким чином, син намагався дати форму своїм страхам і переживанням. Завдяки цьому образу ми змогли розібратися з його тривогою, а згодом ми подарували йому симпатичну подушку у вигляді тигра, і тепер ми з усмішкою згадуємо ті часи. До речі, я вирішила перетворити цю життєву історію на книгу, щоб підтримати інших дітей, які відчувають щось подібне. Моя нова книга називається "У нас завівся невидимий тигр" і нещодавно була надрукована в Харкові у відновленій типографії "Фактор-Друк", яка постраждала від російських обстрілів минулого року.

Дитяча фантазія відкриває безліч можливостей для розуміння. Наприклад, українські діти, які змушені були виїхати через війну, під час моїх занять зі створення історій часто вигадують персонажів — дерева, квіти, овочі та гриби — які переживають страх, що їх вирвуть з корінням. У дітей з північної Чернігівщини більшою мірою з'являються образи, які бояться стихійних лих, зокрема повені. Я бачу в цьому відображення тривоги щодо можливого повторного вторгнення та окупації. Натомість діти з півдня Чернігівщини, де не було окупації, створюють агресивних персонажів, здатних дати відсіч. У кожному населеному пункті в творах дітей можна помітити певні домінуючі теми або способи подолання страхів. Мені дуже приємно, коли діти самостійно діляться історіями про свої роботи і іноді залишають їх мені на згадку. Навіть якщо іноді ми не можемо до кінця зрозуміти, що намагається висловити дитяча уява, сам процес уважного та емпатійного слухання створює простір для самороздумів дитини, дозволяючи усвідомити важливість її внутрішнього світу.

Не тільки дошкільники та молодші школярі потребують уваги до їхнього світу, але й підлітки та молодь. У березні я відвідала Одесу, щоб провести серію зустрічей з майбутніми військовими. Перша зустріч відбулася в бібліотеці, де разом з французькою журналісткою Наталі Нугайред ми ділилися нашими історіями збору свідчень під час конфліктів (вона у Ічкерії, я — в Україні) та обговорювали важливість ведення особистих щоденників, які з часом можуть стати основою для книг. Ввечері ми почули гучний вибух — всього за два кілометри від нашого готелю трапилася трагедія, через російський удар загинули люди. Місто, яке до початку вторгнення налічувало близько мільйона жителів, охопили страх і тривога.

Наступного дня ми мали зустріч у Військово-морському ліцеї. Це той самий навчальний заклад, який до 2014 року базувався в Севастополі й учні якого заспівали гімн України, коли окупанти вивішували свої прапори. На початку нашої зустрічі в стінах ліцею залунав шкільний дзвоник -- точно як у моєму дитинстві, -- й підлітки помчали коридорами до сходів. Виявляється, так тут оголошують повітряну тривогу. Спускаємося з Наталі до бомбосховища, йдемо глибоким вузьким коридором поміж однакових двоповерхових ліжок. Наприкінці -- невеличка кімната зі стільчиками, яка що далі, то більше нагадує тісну рукавичку. Серед учнів ліцею багато дітей військових. Є діти, які виїхали з окупації. Є діти, котрі зазнали втрат. Я розповідала про свідків, які стали героями моєї документальної книжки, що зараз готується до друку. Про їхні внутрішні опори, завдяки яким ці люди вистояли в межових обставинах. Про те, як часом література й мистецтво ставали для них ліками і сенсом. Разом із Наталі ми заохочували підлітків писати й рефлексувати. Радили книжки, які б могли стати містками до власного письменницького шляху.

Ми сиділи у бомбосховищі й говорили про майбутнє. Ці підлітки -- хлопці й дівчата -- за кілька років стануть військовими. Сподіваюся, вони матимуть час читати й писати книжки під час нудних чергувань. Можливо, навіть казки, допроживаючи свої воєнні дитинства.