"Основними персонажами стрічки є не люди, а дві могутні сили: природні стихії та війна" - зазначає режисер Дмитро Грешко.

6 липня на 59-му Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах відбулася світова прем'єра українського фільму "Дівія". Документальна стрічка режисера Дмитра Грешка була представлена в основному конкурсі фестивалю.

"Дівія" вивчає руйнівний вплив війни на навколишнє середовище. Автори фільму характеризують його як медитативну подорож через спустошену землю, метафізичну симфонію, що обіймає мовчання без діалогів або закадрових коментарів. Назва стрічки походить від імені слов'янської богині природи, яка символізує матір усього живого.

Цей фільм є результатом спільної роботи України, Польщі, Нідерландів та США. Проект реалізовувався в період з 2022 по 2024 роки. Зйомки відбувалися в українських природних резервуарах, на територіях, що були деокуповані, а також у безпосередній близькості до лінії фронту.

Про своє кіно розповідає автор ідеї, режисер і співоператор Дмитро Грешко.

Поділіться, будь ласка, історією створення цього проєкту – від моменту зародження ідеї до етапу безпосередньо знімання.

Перша концепція фільму "Дівія" виникла з роздумів про те, як людина впливає на навколишнє середовище. Спільно з продюсеркою Поліною Герман ми почали працювати над цією ідеєю і навіть мали можливість презентувати її на індустріальній платформі GoEast. Проте з початком повномасштабної війни наші пріоритети кардинально змінилися. Ми вирішили зосередитися на тому, як війна впливає на природу. Отримане фінансування для написання сценарію в рамках конкурсу від Української кіноакадемії та Netflix дозволило нам розпочати перші дослідження, здійснити початкові зйомки та поступово сформулювати повноцінну концепцію фільму.

Що спонукало вас вибрати саме цю форму для реалізації вашої ідеї?

Я вибрав форму спостереження, оскільки вона найповніше відображає сутність природи - її статичність, повільний плин і мовчазну присутність. Цей спосіб дозволяє зберігати той природний ритм, у якому існує світ, і в який важко втручатися ззовні.

Звичайно, фільми в аналогічному жанрі, такі як "Кояніскаці", "Барака" та "Останні та перші люди", також справили на мене значний вплив. Мені хотілося реалізувати щось подібне, але з акцентом на українську тематику.

Ми ретельно розглядали питання, чи варто включати голос за кадром або додаткові пояснюючі тексти. Врешті-решт, ми дійшли до висновку, що, подібно до самої природи, фільм має залишатися безмовним. Мовчання в цьому випадку передає більше, ніж будь-які слова. Це дозволяє нам зробити кіно більш універсальним і глобальним, таким, що спілкується образами, а не лише фактами чи коментарями. Хоча, безумовно, це історія про війну між Росією та Україною.

Яким чином відбирали місця?

- За ці два роки та 77 знімальних днів я намагався потрапити всюди, куди тільки було можливо, на деокупованих територіях. Ми знімали в Київській, Чернігівській, Миколаївській, Херсонській, Харківській, Донецькій і Луганській областях. Єдина, до якої так і не змогли дістатися - це Сумська.

Деякі сцени ми також знімали в Одеському регіоні, в Карпатах і на Прикарпатті. Таким чином, географія наших зйомок виявилася досить різноманітною. Куди б не мали можливість потрапити, туди й вирушали. Я свідомо зосереджувався на дослідженні пошкоджених ландшафтів — лісів, водойм та полів, які зазнали трансформацій.

Чи відвідували ви всі місця особисто, і як виглядав "звичайний" день на зйомках?

На початковому етапі, коли фінансування було обмеженим, я переважно працював самостійно, здійснюючи зйомку у супроводі представників ДСНС або військових. Однак, після отримання підтримки від Польського інституту кіномистецтва, до команди приєдналися оператор Володимир Усик та звукорежисер Василь Явтушенко з 4Ears Sound Production. Процес залишався досить схожим: ми рано вранці снідали, виїжджали на зйомки і протягом 10-12 годин намагалися зафіксувати якомога більше матеріалу, встигнувши відвідати кілька різних локацій, шукати візуальну різноманітність та максимально використати світловий день.

Які ключові враження виникли внаслідок спостереженого та зафіксованого?

- Ми працювали виїздами - зазвичай по 5-6 днів за раз. Це допомагало зберігати продуктивність і не вигоряти, тому що на шостий день вже відчувалася сильна психологічна втома, було важко тримати концентрацію. Такі короткі тижневі виїзди робили приблизно раз на місяць. Іноді рідше, іноді частіше - все залежало від потреб монтажу та того, що саме потрібно було дозняти.

Найскладніше — це усвідомити масштаб трагедії. Після кожної поїздки я повертався додому і ще тиждень-два відчував глибоке пригнічення. Це такий важкий сум, що ніби осідає в тілі. Хоча згодом він відступає, проте залишає по собі сліди. Особливо важко було слухати свідчення людей, які пережили окупацію, втрати та обстріли.

Серед численних викликів, з якими ми стикаємося, — це заміновані ділянки, ризик обстрілів та обмежений доступ до певних локацій. Не завжди вдавалося дістатися туди, куди планували: в деяких місцях військові забороняли вхід, а в інших були обмеження з боку комунікаційників. В результаті, ми змогли зафільмувати, напевно, лише 1-5% від реального стану справ. Росія продовжує свої атаки та захоплює нові території, і місця, які ми прагнули зафіксувати на камеру, часто просто зникають або стають недоступними для нас.

Скільки загалом відзняли матеріалу, як відбирали та складали нібито розрізнені фрагменти в єдиний наратив?

Ми зафіксували 133 години відеоматеріалу. Додатково у нас є значна кількість архівного відео, зокрема від військових та організації Ukraїner, яка поділилася з нами неповторними зображеннями природи, зафіксованими ще до початку повномасштабної війни.

Під час редагування ми вибирали ті фрагменти, які найбільше підкреслювали драматургію. Фільм складається з чотирьох актів: перший акт присвячений природі до початку війни, другий - самій війні, третій - періоду після конфлікту, а четвертий - відновленню. Завершальна частина демонструє повернення війни, яке знову порушує цей цикл.

Головними персонажами цього фільму є не люди, а дві потужні сили: природа та війна. Ці концептуальні образи займають центральне місце в розповіді. Люди в цій історії відіграють скоріше вторинну, хоча й важливу роль. Вони подібні до корисних клітин в організмі, що сприяють його виживанню та відновленню. Серед них - сапери, екологи, волонтери та фахівці з ексгумації, які крокують по зраненій землі, намагаючись або ж повернути її до життя, або хоча б усвідомити масштаб трагедії. А символами війни виступають російські солдати та їх знищена техніка.

Як би ви описали настрій стрічки? З якими емоціями глядач залишиться після перегляду?

- Настрій, безумовно, трагічний. Але водночас ми даємо глядачеві надію: природа має силу до відновлення. Вона - жива, навіть після катастрофи.

Яку тематику ви розвиваєте у своїх документальних роботах?

Спочатку я створив документальний фільм "66 сцен Ужгорода" у 2018 році, в якому зосередив увагу на спостереженні за міським життям, його формою, ритмом і повсякденними моментами. Після цього я вирішив змінити фокус на тему героїзму. Мої наступні роботи, такі як "Сніжні Барси Карпат" і "72 години" (обидва 2019 року), розповідають про гірських рятувальників, які щодня ризикують своїм життям, рятуючи інших. Фільми "Врятуйте мене, лікарю!" (2020) та "Між небом та горами" (2022) присвячені працівникам швидкої медичної допомоги, які також демонструють відвагу і самовідданість у своїй професії.

Останні два фільми присвячені війні та її численним аспектам. "Король Лір: як ми шукали любов під час війни", випущений у 2023 році, розповідає про переселенців, аматорський театр і їхню подорож у пошуках кохання. Натомість "Дівія" пропонує зовсім інший погляд на цю ж тему.

Які у вас враження від участі в кінофестивалі в Карлових Варах та як іноземці реагували на фільм?

Відбулося чотири покази, і всі вони були розпродані. Це дійсно мотивує. Крім того, важливо, що фільм представляла людина в військовій формі – я вже майже рік служу в Збройних Силах України та є частиною платформи "Культурні сили".

Що мені особливо сподобалося - це різноманітність глядачів. Тут не лише професіонали, які звикли до документалістики, але й ширша публіка, яка просто щиро цікавиться кіно.

Стрічка людям подобається. Можливо, лише один глядач зазначив, що йому не вистачило текстових пояснень чи титрів. Але здебільшого, навпаки, питали про знімальний процес, про ризики, через які ми проходили, і про те, як нам вдалося реалізувати цей задум.

Як би ви описали практичну мету цього фільму, особливо з огляду на міжнародну сцену?

Мені відомо, що Україна активно займається питанням притягнення Росії до відповідальності за екоцид. Якщо ця справа буде виграна, це стане першим випадком в історії, коли агресор понесе відповідальність не лише за злочини проти людства, а й за злочини проти навколишнього середовища. Тому я був би щиро вдячний, якби "Дівія" змогла стати частиною інформаційної кампанії, що підкреслює ці екологічні злочини. Фільм має потенціал стати свідченням, візуальним образом і приводом для міжнародних дискусій.

Цей проект також має на меті продемонструвати красу та різноманіття українських ландшафтів. Це не тільки для іноземців, але й для самих українців. Адже досі існує думка, що Схід асоціюється виключно з промисловістю, шахтами та занепадом. Проте насправді там прихована неймовірна природа.

Фестивальний шлях "Дівії" тільки починається. Восени плануємо українську прем'єру.