Черкащина, земля предків усіх часів.

Археологічна експедиція, яку очолював Михайло Сиволап, виявила понад півтори тисячі пам'яток: курганів, могильників, стоянок, але головною місією його життя став музей

З погляду кількості й історичної цінності археологічних пам'яток Черкащина посідає чільне місце в Україні. Тут є все, починаючи від палеолітичних стоянок (400 тисяч років до нашої ери) і закінчуючи подвір'ям хати, де народився всесвітньо відомий борець Іван Піддубний. Утім, можливо, сусідні області не менш багаті на прадавні скарби, тільки поки що не знайшлося кому їх відкривати. Натомість у Черкасах живе завзятець цієї справи, який робив свої відкриття, перебуваючи іноді в статусі безробітного і навіть дисидента.

Кореспондент Укрінформу мав можливість поспілкуватися з Михайлом Сиволапом - українським археологом, краєзнавцем та соціологом. Він також є співавтором топонімічної концепції міста Черкаси та спеціалістом у дослідженні пам'яток ранньої бронзової доби Середньої Наддніпрянщини, зокрема курганів, стоянок і поселень ямної культури (ІІІ тисячоліття до нашої ери).

Сьогодні Михайло Сиволап керує Черкаським міським археологічним музеєм Середньої Наддніпрянщини, скорочено відомим як ЧАМ. Як зазначає директор, повна форма абревіатури є надто громіздкою для вимовляння, тому вирішили спростити її, усунувши більше половини літер. Раніше місто надало невеличке приміщення в затишному куточку великого кінотеатру "Україна", але наразі музей готується до переїзду в нову локацію. Тому вже стало значним досягненням те, що вдалося зустріти Михайла Павловича на його робочому місці та оглянути експонати, які ще залишилися в старому приміщенні.

Обговорювати всі епохи, з якими мав справу співрозмовник, було фізично неможливо, особливо враховуючи його труднощі, пов'язані з переїздом. Тому автор цих рядків вирішив зосередитися на темі половців, яка є однією з найулюбленіших для нього та згадується у "Вікіпедії" як важливий внесок археолога. В процесі розмови стало відомо, що артефакти, які вважалися половецькими, насправді належали племені майже міфічних берендеїв, яких половці вигнали з лівобережних степів на Русь. Тож розмова поступово перейшла до обговорення особистостей.

- У 1982 році ви потрапили під пильну увагу КДБ через націоналізм. Націоналістом стали тому, що народились на Львівщині?

Я – корінний черкасець, хоча мої батьки провели десять років на заробітках в іншому місці. Перед початком навчання в школі я повернувся сюди, і, хоча спілкувався лише галицькою та російською (адже тамтешні колоністи спілкувалися саме нею), мені вдалося освоїти українську мову. Мої предки живуть тут з давніх-давен, деякі з них навіть задокументовані в XVIII столітті в Іркліївському курені Лубенського полку. Що стосується материнської лінії, то вони оселилися на правобережжі, зокрема були гайдамаками. А в Бродах я з'явився на світ.

У 1982 році в Київському державному університеті з'єдналась невелика група патріотично налаштованих студентів з п'яти факультетів - історики, романо-германські філологи й один фізик - Володимир Чемерис. Який згодом став одним з організаторів "Революції на граніті" у 1990-му, майбутній нардеп.

- Нас уже слухали. Коли я потрапив у КДБ, мені цитували прямо те, що я казав. Відпиратись не було змісту. Для мене це означало втрату можливості стати археологом.

Розпочалися колективні дебати, і виявилось, що однокурсники зовсім не вважають дії Сиволапа та його спільників серйозною антирадянською діяльністю. Серед усієї групи лише провідна комсомолка "утрималась" від осуду, тоді як інші, включаючи нині відомого історика Олексія Толочка, сина "того самого" Петра Петровича, відмовились критикувати. І раптом усе затихло. Зверху на адресу керівництва університету надійшла директива "припинити пропаганду націоналістичних настроїв". Є припущення, що це сталося за ініціативою Брежнєва після випуску передачі "Голосу Америки", присвяченій цій справі.

Новобудови

Михайлові все життя це гикалось. Розподіл після закінчення такий давали, що від нього він відмовився (один з варіантів - Народний музей в Чорнобильській зоні, а всі інші не передбачали заняття археологією). Тож пішов у Криворізьку археологічну експедицію, з працівниками якої познайомився на розкопках.

Але моє бажання було досліджувати Черкаси та Черкащину. Криворіжжя, безумовно, має свою привабливість, проте мені справді не вистачало Дніпра. Там переважають безкраї степи, а єдина річка — Саксагань, ледве сягає двадцяти метрів у ширину. Навіть немає місця для купання. А пуголовки в калюжах не зустрічаються, адже калюжі червоні. Вони мертві.

У Черкасах один знайомий Сиволапи працював у відділі охорони пам'яток обласного музею. Через рік він зателефонував і повідомив: "Відкрилася вакансія у відділі, хоча вона не пов'язана з археологією - це відділ охорони пам'яток. Але ми знайдемо рішення". Михайло вибачився перед колегами, залишив усе і повернувся до рідного міста на цю "неархеологічну" позицію.

Ні, у складі пам'яток були також археологічні об'єкти. Проте, переважна частина представляла собою пам'ятники, пов'язані з другою світовою війною та інші подібні. І ось з Києва, з Інституту археології, приїжджає Галина Ковпаненко і говорить: "У мене є фінансування від Товариства охорони пам'яток для проведення досліджень, і нам потрібен хтось місцевий, хто візьметься за цю справу". Я погодився, і протягом півтора року разом з колегою Драбівським, а згодом і без нього, досліджували Чорнобаївський, Смілянський райони та лівобережну частину Канівського району. Це була розвідка та всебічне обстеження. Нам надавали транспорт і кошти (54 карбованці щомісяця), і ми активно подорожували. Наступної весни ми усвідомили, що необхідно організувати експедицію, схожу на ту, що проводилася в Кривому Розі – вона стала другою в Україні серед новобудов.

- Як це - "новобудовна"?

Це ситуація, коли історичні пам'ятки опиняються під загрозою через нові будівництва. Ми змогли довести, що в Черкасах є команда археологів, здатна взяти на себе цю відповідальність. Ми обійшли всі можливі установи в Черкасах та Києві, але результати були нульові. Тоді я вирішив поїхати на стажування до столиці, щоб хоч якось відволіктися. Під час стажування ми проводили розкопки давньоруських курганів і поселень у Китаєві, під Києвом. І ось, наприкінці цього стажування, мій колега приїжджає до мене і говорить: "Хочу тебе забрати, бо у нас вже все почалося".

Меліоратори знищили один з курганів, порушивши при цьому законодавство. Коли до них надійшли претензії, вони відповіли: "Ніхто не хоче працювати". Тоді запитали нашого керівника управління культури: "Що робитимемо? Відповідатимемо за бездіяльність чи щось вживатимемо?". Начальник миттєво підписав дозвіл на документи, які йому раніше надали: "Про утворення нової археологічної експедиції при археологічному музеї".

Наказ щодо формування експедиції був підписаний начальником 20 липня 1987 року, а вже 1 серпня археологи вирушили в поле.

Дружина мого колеги тривалий час намагалася знайти щітку від пилососа, яка згодом знадобилася нам для прибирання поховання. Ми забрали з дому все, що могли знайти з інструментів, - на щастя, у мене був спальний мішок. На наше весілля батьки подарували нам намет і два спальних мішка - це стало нашою першою "квартирою". Я користувався ним протягом двадцяти одного року.

До кінця осені було розкопано сім курганів, заробили перші гроші, на які купили необхідне спорядження, найняли одного лаборанта - тепер він професор, доктор наук у Петербурзі - і другого, фотографа. Той допоміг купити обладнання для фотолабораторії.

КОНСУЛЬТАНТ ДЛЯ ДЕТЕЙ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ БАТЬКІВ

В Україні перша новобудовна експедиція була створена в Чернігові, друга - у Кривому Розі. Черкаська - третя. Потім вони з'явились майже в кожній області, і сьогодні всі вони об'єднані в т. зв. ОАСУ - Охоронну археологічну службу України, яка під крилом Інституту археології.

На сьогоднішній день я провів розкопки 91 кургану, з яких 56 досліджував особисто. Більшість з них належать до бронзової доби, III тисячоліття до нашої ери, а також є зразки з II тисячоліття. Наймолодше поховання відноситься до періоду берендеїв, IX-XI століть. Протягом десятирічної роботи нашої експедиції було розкопано 107 курганів, з яких частка моїх колег склала 51. Перші розкопки ми виконували спільно, а згодом розділилися та залучили лаборантів. З поміж моїх лаборантів троє стали докторами наук, а двоє здобули ступінь кандидата.

Важко визначити, чи були ці події відлунням буремного минулого, але Михайло Павлович залишався без офіційної роботи протягом трьох років. Він працював охоронцем, а вночі займався перекладами, адже одним із його фахів є перекладач у сфері історії. Його мовний арсенал включав дев'ять мов. Згодом, коли навіть посада охоронця відійшла в минуле, його запросили працювати політичним аналітиком у команду Михайла Сироти, який в той час очолював Конституційну комісію Верховної Ради у 1996 році. Вибору насправді не було…

До речі, тридцять років Михайло Сиволап працює в Міській топонімічній комісії. На першому етапі, коли всім у місті заправляли депутати-комуністи, а згодом "регіонали", з двох сотень запропонованих нових назв міськрада схвалила всього 12. Але потім у 2007 році замість тієї програми, яка вже застаріла, з колегою почали створювати нову концепцію. Її було проголосовано й прийнято за керівництво до дії.

Протягом усього цього часу він наполегливо намагався заснувати музей. Він звертався до всіх мерів, аж поки в 2013 році тодішній міський голова Черкас Сергій Одарич, ознайомившись з його працями, не вирішив: "Ось вам приміщення, підготуйте необхідні документи".

- За два тижні меру оголосили імпічмент. Одночасно мене поперли з університету, пояснили це тим, що я єдиний на факультеті не вступив до Партії регіонів. "І, знаючи твою біографію, ніхто навіть не намагався пропонувати, бо знали, що не погодишся". Але міськрада мене підтримала; секретар міськради, комуніст, до речі, виділив мені на тютюновій фабриці три кімнати. Безробітному! У мене в чотирьох місцях зберігались експонати, я почав їх звозити...

Заробляв соціологією. Об'їздили від Вінниці до Донеччини, від міст Славутича і Народичі на півночі до Сімферополя. Створив музей з тих експонатів, що не встиг здати в обласний краєзнавчий. Накопав нових зі студентами. Експедицій, розвідок було не менш як 10 на рік. Усе це фінансував тільки зі своєї кишені. Далі перекладав, водив екскурсії по місту, возив по області, по Україні.

Наприклад, виїжджаючи з Черкас до Новгорода-Сіверського, я протягом усього шляху ділюся враженнями про все, що нас оточує. Так само я роблю під час подорожей до Ужгорода, Криму чи Полтавщини. У свої молоді роки я був знайомий практично з усіма археологами радянських часів. Тепер нас стало менше, і ми опинилися у розділеному світі.

ЗАБЛУКАЛІ КІММЕРІЙЦІ можна перефразувати як "Кіммерійці, що втратили шлях".

Я копав усі без винятку епохи. Починаючи від неандертальців і закінчуючи матеріалами з хати Івана Піддубного. Не копав тільки античність, бо античності на Черкащині немає. Правда, на давньогрецьких розкопках я бував, у нас і за кордоном. Однак бувати і брати участь - це різні речі. А спеціалізуюсь на епосі ранньої бронзи.

Михайло Сиволап першим почав копати могили на місці теперішнього ТРЦ "Хрещатик-Сіті" у центрі Черкас. У 1991-му році, коли жінки принесли горщики.

У мене якраз настала пауза в розкопках курганів на лівому березі, і саме за кошти, отримані від цих розкопок, я почав нові дослідження. Мова йде про могильник Черняхівської культури, датований IV століттям нашої ери. На даний момент вже розкрито 76 поховань, причому останні два були виявлені два роки тому. Роботи ще багато, але в межах міста це представляє значні труднощі.

Наступним етапом стала археологічна знахідка могильника Білозерської культури, датованого XII-XI століттями до нашої ери. Багато дослідників вважають, що цей період є початковим для кіммерійців. Власне, кіммерійці мешкали на південь від цього регіону, в околицях сучасного Миколаєва, тоді як на Черкащині оселилася певна група цих людей. Археологи раніше мали досвід роботи на їхніх курганах, але тут було виявлено цілий могильник, що налічує 70 поховань.

Нам, на жаль, не дозволили закінчити роботу. Вже в статусі безробітних ми продовжували досліджувати останні три поховання навесні. Ми їх виявили, тому важливо було довести справу до кінця. Інші ще потрібно було шукати на розкритій території. Але потім місцевий фермер все засипав...

До речі, щодо античності. У вашій експозиції можна побачити давньогрецькі амфори, знайдені в скіфському кургані. Як фахівець, чи могли б ви прокоментувати, чи є Більське городище на Полтавщині тим самим Гелоном, про який згадує Геродот, або ж це всього лише вигадки місцевих ЗМІ?

- Це одна з гіпотез. Ми не знаємо точно, де він був, через те, що опис його в Геродота дає змогу притулити це давнє скіфське поселення до кількох об'єктів. Хотілось би, бо це насправді найбільше городище скіфської епохи. Просто неймовірні розміри. Але ця територія була тільки притулком. Жили мешканці в трьох городищах: Східному, Західному і Куземинському. Отам є сліди постійного заселення. Решта території слугувала місцем, де їхні жителі могли переховуватись. Навколо - курганні групи. Городища тут не найбільші серед скіфських, що досліджені на сьогодні в Україні. На Черкащині є більші, суцільно заселені.

ВІДГУКИ ПЕРШОЇ ЕПОХИ ЛЮДСТВА

Після цього почалася захоплююча історія пошуків палеолітичних стоянок на Черкащині. Те, що започаткував Михайло Павлович – музей в університеті, археологічна лабораторія, експедиції, які він фінансував із власних коштів – вимагало обов'язкового доповнення експозицією, присвяченою палеоліту. Після численних спроб і невдач надія вже здавалася втраченого, як раптом...

Одного разу, повертаючись додому, я помітив на своєму столі аркуш паперу, на якому були викладені кілька кременів і назва одного села. Це було все. Протягом кількох тижнів я намагався з'ясувати, звідки взялося це дивне повідомлення. Мені пояснили, що якийсь чоловік приніс ці знахідки до облдержадміністрації, звідки їх передали до університету, а потім вони потрапили до мого музею; на щастя, була вказана назва села. Виявилося, що голова сільради знайшла кремені на городах у себе та своїх сусідів. Яка ж вона молодець! Я вирішив організувати експедицію в це село. Поїхав туди, зустрівся з головою сільради і виявив кілька стоянок, оскільки їх було не одна. Протягом кількох років ми регулярно організовували експедиції, в яких брали участь археологи-палеолітники з Києва та Одеси. Я знайшов спонсора, який надав нам автомобіль, коли мій зламався. Залучив студентів-практикантів, і за кілька років ми виявили ще чотири неандертальські стоянки та двадцять п'ять кроманьйонських. Вік цих знахідок коливався від 100 до 130 тисяч років. А в найнижчих шарах нам вдалося знайти кілька знарядь праці, вік яких, за визначенням геологів, становить 400 тисяч років. Таким чином, ми виявили найдавніші стоянки людей у Центральній Україні.

Найстаршою археологічною стоянкою в Україні, яка датується близько мільйона років, вважалась територія в Королево, розташована на Закарпатті. Проте колега Сиволапа виявив стоянку поряд із Меджибожем на Хмельниччині, що має вік 1 мільйон 400 тисяч років. Ще кілька років тому нові дослідження в Королевому підтвердили, що ця дата вже перевищена — тепер вважається, що стоянка має півтора мільйона років. Колега намагався зацікавити мешканців Черкащини участю в розкопках в Меджибожі, але Михайло Павлович не може собі цього дозволити.

- Мене цікавить те, що на території Черкащини або хоча б у прилеглих районах. Ми не роззявляємо рота на чужі території - серед археологів це не прийнято. Звичайно, в нас є експонати з прилеглих районів сусідніх областей, але вони передані нам так чи інакше. Ми - музей, який фінансується з міського бюджету, і коли працюватимемо над іншою темою, місто нас просто не зрозуміє: чому він має фінансувати розкопки десь. Якби ми отримали експонати з тих розкопок, вони б зрозуміли.

Останнім питанням до археолога було таке:

- "Вікіпедія каже, що завдяки експедиції, якою ви керували, на Черкащині виявлено та поставлено на державний облік понад півтори тисячі пам'яток: курганів, могильників, стоянок, поселень, валів, печер та ін. Але головною місією вашого життя був і є музей, створення якого ви лобіювали майже 30 років. Чому це для вас так важливо?

- Головне для мене - археологія. А музей потрібен для того, щоб інституціоналізувати ці відкриття. Прагну зробити все, щоб черкащани знали, на якій багатій землі вони живуть і чим можуть пишатись. Без музею це надто складно забезпечити, до того ж інші наші музеї, на мою думку, не надають у своїх експозиціях археології того значення, яке сьогодні потрібно.