«Не бійтеся змінити своє життя»

2022-02-08 10:07

Сьогоднішня розповідь про надзвичайно працьовиту і дружелюбну Руслану Євдокименко, яка ніколи не сумує, а з недавніх пір вона – Ісакович. Ця маленька, тендітна жінка має досить сильний характер, а її енергії вистачить на всіх, хто її оточує. Напевно, завдяки цим рисам вона полишила справу, яку дуже любила, і поїхала на заробітки до Польщі.

Насилу віриться, але Руслані зараз 51 рік. У неї двоє дорослих дітей: досить творча особистість та художниця 30-річна Ліза, яка живе в Одесі, та 19-річний красень-син Максим, якого раз у раз зупиняють на вулицях столиці та запрошують стати моделлю якогось бренду. Максим навчається в Київському університеті театру, кіно та телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, захоплюється музикою і грає на ударних інструментах.

Більше половини життя Руслана навчалася та займалася саморозвитком. Вона досі переконана, що важлива не освіта, а бажання, вміння та досвід. Здобувши професію бухгалтера-промисловця, Руслана закінчила курси майстра манікюру та бровиста, вивчала польську, чеську та німецьку мови, працювала завідувачкою магазину, комірником та начальником відділу передплати.

– Руслано, розкажіть, де ви працювали до від’їзду за кордон?

– У Чернігівській Медіа Групі начальником відділу передплати Департаменту преси. Це були такі видання, як «Объявления по средам», «Семь дней», газети «Погляд», «Сімейна», обласна газета «Чернігівщина: новини та оголошення» та ін. Моя робота полягала у збільшення накладів. Також я керувала відділом телемаркетингу, оператори якого виконували обдзвін населення міста та області.

– Що сприяло тому, що ви наважилися поїхати на роботу за кордон? Як це переживали ваші діти?

– У 2016 році, у зв’язку з непростою ситуацією в Україні та популяризацією електронних видань, наклади газет на паперовому носії різко падали. А моя зарплата тоді залежала від кількості передплати... 25-річна Ліза жила самостійно, а синові було лише 14 років, його потрібно було піднімати, оплачувати навчання та змагання з плавання (Максим серйозно ним займався), комунальні послуги тощо. І я наважилася, нікому нічого не сказавши, відкрити візу та поїхати у відпустку до Польщі «в розвідку». А коли знайшла роботу, написала своєму керівництву заяву та пояснила, що я залишаюся там працювати. Було дуже важко розлучатися із сином і, працюючи, я часто плакала, постійно думаючи про нього.

– Де ви працювали у Польщі? Що входило до обов’язків?

– Я приїхала до міста Лодзь і влаштувалася працювати у хімчистці/пральні. Тоді мені було 46 років. Умови роботи були важкими, ми працювали в три зміни, постійно стоячи на ногах і по 8 та по 12 годин з 20-хвилинною перервою, за 9 злотих на годину. У кожного був свій чіп, і якщо потрібно вийти в туалет або на перекур, час фіксувався за допомогою чіпа, а потім забирався з нарахованої зарплати. Поляки до нас, українців не дуже добре ставилися. Але завдяки моїй комунікабельності, я намагалася порозумітися з усіма. Мене відзначила начальниця і запропонувала перейти працювати на комп’ютерне обладнання для того, щоб коли закінчиться дія моєї візи, я повернулася назад. За 3 дні я навчилася і стала займатися прийманням та відбраковуванням білизни.

– Які були умови проживання, харчування?

– Роботодавець поселив мене в хостелі в одну кімнату із сімейною парою, яким було по 25 років. Як і в гуртожитку, було 15 кімнат, одна на всіх кухня та одна плита. І проживання, і харчування були власним коштом.

Щодо харчування, у Польщі продукти якісні та недорогі, коли враховувати їхні зарплати. Смачна молочна продукція. Ми купували продукти здебільшого за акціями, які там були постійно. Те саме – і з одягом. Чернігівське агентство, яке порекомендувало роботу, обіцяло одні умови, а насправді все виявилося набагато гіршим. Виходило так, що я працювала, аби просто прожити. Я намагалася працювати не по 8, а по 12 годин, щоб хоч якісь гроші надіслати синові. Так я прожила пів року. І після приїзду додому, зумівши відкласти якихось 200 доларів, питання про повернення до Польщі відпало само собою.

– Що було найважче, коли ви жили поза домом?

– Жити з чужими людьми, спати в чужому ліжку, знаючи, що в Україні залишився мій неповнолітній син. Але через 2 місяці заощадження стали закінчуватися, і навесні 2017 року на автобусі я приїхала до Праги.

– Де і ким ви працювали у Празі?

- Я влаштувалась на роботу декоратором-оформлювачем. Робота була творча і мені дуже подобалася. Працювали, як і в Польщі, по 8/12 годин, але платили набагато більше – 90 крон на годину. Чехи, на відміну поляків, ставилися до нас дуже добре. Але вони вимагали, щоб ми вивчали мову. А коли його вчити, якщо повертаєшся додому без рук, без ніг? Доводилося максимально вбирати кожне слово, кожен жест на роботі. У вихідні я знайшла собі підробіток на кухні в американському ресторані фаст-фуду Hooters на Вацлавській площі. Незабаром за результатами моєї праці мене помітили і запросили працювати в цей ресторан вже кухарем з оплатою праці 100 крон/год (127 грн.). Так я працювала 4 місяці. У мене вже були на руках офіційні чеські документи, і я почала шукати іншу роботу.

– Оцініть рівень оплати праці порівняно з нашим.

– У Польщі на ті часи, коли я отримувала 9 злотих (близько 63 грн) на годину, можна було знайти роботу і з більшою оплатою. А в Чехії 90 крон на годину (наразі це 113 гривень) цілком вистачало і на життя, і вдавалося дещо відкласти.

– Як вам працювалося в Будинку для людей похилого віку?

– Спочатку мене взяли на роботу посудомийкою («мічка» по-чеськи) із зарплатою 100 крон/година. Харчування було безкоштовним. Жити я залишилася у тій же 3-кімнатній квартирі, в якій жила.

За житло платила 5000 крон на місяць + Інтернет + проїзд (купувала проїзний на 3 місяці – так дешевше). Як завжди, я не пропускала можливості, щоб навчитися чогось нового, і часто підходила до шеф-кухаря, щоб вона дозволила повчитися чеській кухні. І невдовзі мене взяли помічником кухаря. А коли у шеф-кухаря були вихідні, я працювала кухарем. Робота була важка. Готували у величезних каструлях. А я маленька, мій зріст – 159 см.

Окремо хочу розповісти, що у Будинку для людей похилого віку постійно влаштовуються концерти, дні іменинника, танці, виступають діти із садків та шкіл. Підопічні весь час чимось зайняті, вони малюють, роблять різні вироби, допомагають пекти пироги тощо. Раз на тиждень приходить перукар, робить зачіски, стрижки, педикюр, манікюр. Більше того, між ними вирували пристрасті! Вони любили, ревнували, плакали і сміялися, а деякі пари навіть одружилися.

– Де ж ви зустріли свого коханого чоловіка?

– Зараз це звично – познайомитися з кимось на сайті знайомств. Якось, будучи в Празі, мені потрібно було переглянути якусь інформацію на Mail.ru. Я відкрила пошту та побачила величезну кількість листів від «шанувальників» із якогось сайту, про який і знати не знала. Виявляється, мене колись зареєстрували дівчата ще у Чернігові. І я звернула увагу на Леоніда, який мешкав у Берліні. Він виявляв до мене різні знаки уваги і згодом став наполягати, щоб я приїхала до нього подивитися Берлін. Зрештою, в якісь вихідні я наважилася. Він купив мені квиток на автобус та через 3 години 40 хвилин ми зустрілися. Щойно почали спілкуватися, як я зрозуміла, що він дуже розумний, веселий та привабливий чоловік.

Вже на другий день нашого знайомства, об’їздивши на його машині всі цікаві місця в Берліні, Леонід мені сказав: «Тобі треба залишитися зі мною в Берліні та вийти за мене заміж». Після цього я ще багато разів їздила до нього в Берлін, а він до мене в Прагу. Звичайно, він мені пропонував переїхати до Німеччини, але я не наважувалася.

– Зрештою, ви все-таки зважилися?

– Так, стосунки розвивалися швидкими темпами, і я нарешті наважилася на цей крок. У Німеччині довелося вивчати німецьку мову, яка виявилася дуже складною. Я займалася неофіційним прибиранням квартир і оплачувала репетитора, щоб не залежати від Льоні. Я успішно склала іспити, набравши 91,5 балів зі 100 і отримала сертифікат (рівень А1). Наступним етапом стане рівень В1 для подання документів на ПМП. Але головне, ми зуміли збудувати теплі та довірливі стосунки, які привели нас 3 липня до укладання шлюбу тут, у Чернігові. Льонечка прийняв моїх дітей, що дуже важливо для мене, і вже поїхав на роботу (він працює зубним техніком). А я оформляю документи для посольства. Тепер після повернення до Німеччини зможу знайти вже офіційну роботу.

– Чи плануєте виїхати з України назавжди?

– Ні! Це моя батьківщина.

– Що порадите тим, хто хоче переїхати на роботу до іншої країни?

– По-перше, ніколи не варто боятися щось змінити у житті, якщо людина втомилася від буденності, невисокої зарплати, невдалих стосунків тощо. Потрібно намагатися дізнаватися про щось нове, ставити мету перед собою і прагнути розвиватися. Якщо в Україні ви не можете знайти себе, сміливо купуйте квиток в обрану країну і вперед!

Наталія МАЧЮЛІС

Інші новини:


Ірис Новакова – творець неповторного солодкого мистецтва

Те, що робить ця жінка з прекрасним ім’ям Ірис – не піддається короткому  опису. Це – справжні кондитерські шедеври, втілення її фантазій та бачення навколишньої краси, які, крім прекрасного зовнішнього оформлення, відрізняються особливим смаком.

2022-02-24 16:13