Як визначити, кого і за що карати за колабораціонізм? Це питання, яке потребує детального розгляду.

Питання покарання за колаборацію залишається надзвичайно чутливим у суспільстві. На третьому році повномасштабної війни в Україні існує явний запит на справедливість стосовно тих, хто свідомо обрав співпрацю з агресором. Водночас, перебування на тимчасово окупованих територіях не є кримінальним діянням, хоча саме цю історію активно використовує російська пропаганда, стверджуючи, що "в разі повернення України мешканців цих територій чекає тільки негатив".

До 24 лютого 2022 року в Україні існувала лише одна судова справа, пов'язана з колабораціонізмом, яка завершилася винесенням вироку. Однак з березня 2022 року ситуація кардинально змінилася. На сьогодні Верховна Рада затвердила Закон України, що вносить зміни до ряду законодавчих актів, які стосуються кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність. Основна увага в документі приділяється доповненню статті 111-1 Кримінального кодексу України.

Для парламенту це стало необхідним рішенням — екстремальні умови вимагали оперативної реакції. За менше ніж три роки масштабного вторгнення було порушено близько 9000 кримінальних справ за згаданою статтею. Переважна більшість з них стосується осіб, які знаходилися на тимчасово окупованих територіях і були звільнені. Зокрема, мова йде про Харківську та Херсонську області, а також про Київську, Чернігівську, Сумську і Запорізьку.

У період літнього контрнаступу Збройних Сил України, що тривав з серпня до листопада 2022 року, в процесі звільнення окремих регіонів відбувалися специфічні процедури, які можна охарактеризувати як "фільтрація". Служба безпеки України та інші правоохоронні органи здійснювали перевірку мешканців деокупованих територій на предмет їхньої можливої співпраці з агресором, щоб визначити, чи підпадає особа під категорію "колаборантів". При цьому враховувалися свідчення сусідів та односельців, які або залишалися на цих територіях, або виїхали, але мали важливу інформацію про події, що там відбувалися.

Стаття 111-1 Кримінального кодексу України використовувалася як засіб покарання за співпрацю, по-перше, із збройними формуваннями Російської Федерації, а по-друге, з фіктивними адміністративними структурами на територіях, що знаходяться під окупацією.

На сьогодні триває збір інформації про події в районах, що залишаються під окупацією. Виявляються особи, які займаються ідеологічною діяльністю, організовують незаконні "вибори", а також застосовують тиск, погрожуючи місцевим жителям переслідуваннями та іншими репресіями. Від державних органів вимагається визначити позицію щодо таких осіб у разі повернення цих територій під контроль України, а також можливість їхнього притягнення до відповідальності за вчинення дій, які можуть бути кваліфіковані як злочинні.

Велика кількість кримінальних справ, що призводять до вироків і реальних покарань у вигляді позбавлення волі, сьогодні створює суттєвий тягар для правоохоронних, судових та кримінально-виконавчих органів. Це призводить до їх перевантаження і не завжди забезпечує бажані позитивні результати.

Приміром, жителям деокупованих громад відомо, хто саме доносив на українців, які належали до сил спротиву. За чиєю вказівкою людей забирали "на підвал", катували, а іноді й вбивали. Але щодо цих потенційних злочинців не завжди зібрані належні юридичні докази, велику роботу потрібно здійснювати в межах кримінальних розслідувань, а сама така особа вважається невинуватою доти, доки вона не має вироку суду. Якщо помножити це на 9 тисяч проваджень, неодмінно виникне питання щодо ресурсів, необхідних для якісних судових процесів.

Найбільшою проблемою є неоднозначність самої законодавчої бази. Які саме категорії осіб можна віднести до "колаборантів", а які вчинки підпадають під поняття "колабораціонізм"? Формулювання, наведене в статті 111-1, є надто загальним і неясним. Додатково, існує зв'язок з іншими нормами Кримінального кодексу: одна й та сама дія може бути класифікована як "колабораційна діяльність" або як "виправдання, визнання правомірності, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, прославлення її учасників" (стаття 436-2). Таким чином, подібні вчинки можуть бути оцінені за різними статтями з різними наслідками.

Ключовим аспектом є визначення рівня відповідальності та її характер. Наприклад, коли мова йде про освітню сферу, чи можуть вчителі математики чи фізкультури, що опинилися на території, контрольованій ворогом, підпадати під переслідування? Чи лише адміністрація — заступники директорів, директори шкіл, представники органів управління освітою — є об'єктами такого впливу? Аналогічні питання постають і в контексті медицини, соціальних служб, а також підрозділів, що займаються ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій, таких як стихійні лиха або обстріли. Це стосується великого кола фахівців, які забезпечують нормальне функціонування міст і сіл.

Сьогодні ці проблеми розглядаються переважно в негативному світлі — більшість тих, хто залишився на тимчасово окупованих територіях, викликають підозри в колабораціонізмі, оскільки вони беруть участь у різних процесах і заходах під час окупації.

При цьому відомо, що РФ грубо порушує "правила режиму окупації", визначені у IV Женевській конвенції. Натомість сама держава-агресор, починаючи з 2014 року, відкидає твердження, що вона здійснила окупацію. Росія запроваджує репресивну політику, щоб, умовно кажучи, "переплавити" захоплені території й перетворити їх на "частину РФ" у тому чи іншому "статусі".

Примус до співпраці здійснюється не лише напряму завдяки примусовим заходам з вимушеною паспортизацією, проходженням обов'язкових перевірок, безальтернативним підкоренням наказам окупаційної влади, але також із застосуванням масованого ідеологічного та інформаційного впливу. Окупанти намагаються "русифікувати" населення ТОТ й змінити його ідентичність, зокрема через нав'язування громадянства. Так зване "патріотичне виховання" починається з дитячого садочку. Відбувається індоктринація, яка передбачає "боротьбу з усім українським" через накачування російською пропагандою.

На жаль, це спрацьовує, якщо тривалий час жити в такому середовищі. Згадаємо, що Крим, частини Донецької та Луганської областей перебувають в отруєному інформаційному просторі вже понад десять років. Він формує відповідне бачення, кут зору.

Слід визнати, що існують люди, які свідомо обрали підтримку Росії, керуючись ідеологічними переконаннями або матеріальними вигодами. Наприклад, з 2014 року Росія активно залучала представників силових структур та правоохоронців, обіцяючи їм численні пільги та зарплати, які мали бути вдвічі або навіть втричі вищими, ніж в Україні. Колаборанти прагнули отримати значні, на їхню думку, доходи, продовжуючи виконувати свою звичну роботу у рідних містах.

Важливо підкреслити, що просте проживання на тимчасово окупованих територіях після їх повернення до України не може стати підставою для переслідування чи обмеження прав осіб, так само як і отримання різних документів, включаючи паспорти, на цих територіях. Крім того, сплата податків до бюджетів адміністрацій окупованих територій не повинна бути причиною для переслідувань, оскільки це вимушений захід для тих, хто живе і працює в умовах окупації. Жити в таких умовах, не маючи роботи, практично неможливо. Однак, слід зауважити, що податки, сплачені цими працівниками, підтримують військові дії проти України, що порушує певні етичні та правові питання.

Зрозуміло, що не всі, хто опинився на окупованих територіях, зробили це свідомо. Кожен мав свої причини, матеріальні засоби, родинні зв’язки та інші фактори, які впливали на їхній вибір. Українська держава не могла гарантувати всім можливість покинути тимчасово окуповані території та забезпечити їх житлом і роботою на територіях, контрольованих урядом.

Присутність на територіях, що перебувають під окупацією, не кваліфікується як кримінальний злочин. Незважаючи на складність ситуації, у кожному випадку необхідно використовувати індивідуальний підхід і враховувати, чи існують відповідні умови для того, щоб вважати дії особи на окупованій території колабораційними, згідно з чинними нормами Кримінального кодексу.