За межами героїчних наративів: чому медіа-героїзація ветеранів може створити додаткові перешкоди.

"... у громадському транспорті, принаймні в Чернігові, нас неформально називають 'покемонами'. Це означає, що нас сприймають як людей, які не працюють, а лише користуються благами безкоштовно. Розумієте, як це звучить? І потім вони кажуть: 'О, ще один покемон прийшов' (Респондентка 3)."

"...завела розмову з секретаркою, і коли вона дізналася, що я брала участь у бойових діях, то сказала: 'Та ні, ви що, жодним чином не можна вас пускати до дітей, це абсолютно неможливо'" (Респондентка 5).

Негативний [досвід] можна описати, наприклад, ситуацією на роботі, коли в моїй присутності обговорюють, як хлопці повернуться з війни, і кажуть, що вони будуть кидати гранати та що їх поведінка буде неадекватною, і подібні речі. (Респондент 6).

Цей текст містить фрагменти інтерв'ю з дослідження під назвою "Стигматизація ветеранів і ветеранок: українська ситуація та американський досвід", яке було здійснено Українським ветеранським фондом у партнерстві з Сірак'юзьким університетом (США) та соціологічною групою "Рейтинг". Презентація результатів відбулася в Києві в квітні.

Понад мільйон українців і українок мають досвід військової служби -- такі дані надає Міністерство у справах ветеранів. Ідеться про тих, хто вже офіційно отримав статус учасника / учасниці бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни чи учасника / учасниці війни.

В Україні ветеранами вважаються особи, які брали участь у війні з Росією та мають офіційно наданий статус відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", прийнятого у 1993 році. Зокрема, статус учасника бойових дій присвоюється відповідно до пунктів 11 та 19-22 статті 6 цього закону.

До цієї категорії належать не лише військовослужбовці ЗСУ, а й бійці Нацгвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, прикордонники, військові прокурори, працівники Державної спеціальної служби транспорту, розмінувальники, а також добровольці, які долучилися до оборони країни. Статус осіб з інвалідністю внаслідок війни визначений у пунктах 10-15 частини 2 статті 7 того ж закону.

Хоча закон визначає статус учасників бойових дій незалежно від статі, в ньому використовується лише чоловіча форма -- "ветеран", що не узгоджується з принципами гендерної рівності.

Водночас кількість ветеранів і ветеранок постійно зростає, бо повномасштабна війна триває. Зростає й кількість тих, хто повертається й повернеться до цивільного життя. В цьому -- найбільша складність і парадокс: що більше ми говоримо про "реінтеграцію", "адаптацію" чи "проблеми ветеранів і ветеранок", то частіше самі ж, навіть маючи намір допомогти, підкреслюємо їхню відмінність. Ветеранів і ветеранок подають як окрему групу -- "інших", до яких потрібен "особливий підхід".

Адаптація — це не лише про створення резервацій чи показові виставки героїзму. Це, перш за все, про культуру сприйняття людини як особистості. У 2025 році статус ветерана не має бути знаком відмінності, який потребує пояснень. Це частина історії сучасної України. Тому нам слід говорити не про "ветеранів і ветеранок", а про "нас" — про зрілість усього суспільства.

Дослідження під назвою "Стигматизація ветеранів і ветеранок: український контекст та американський досвід" складається з чотирьох основних компонентів. У осінній період 2024 року було проведено 15 інтерв'ю з ветеранами та ветеранками, які служили до та після 2022 року, включаючи осіб з інвалідністю та без неї. Учасники дослідження висловлювали свої думки про розрив між промовами та дійсністю, а також між ідеалізацією героїзму і фактичним відчуженням.

У грудні 2024 року вчені організували шість фокус-груп та здійснили вісім глибинних інтерв'ю з партнерами та родичами ветеранів і ветеранок. В ході цих бесід учасники ділилися своїм досвідом соціальної ізоляції та стигматизації, які особливо гостро переживають сім'ї ветеранів і ветеранок з інвалідністю.

Контент-аналіз 66 новин показав наявність двох тенденцій: з одного боку -- поширене героїзування ("ветеран-волонтер", "ветеран-засновник бізнесу"), з іншого -- криміналізація ("ветеран скоїв ДТП"). Такі підходи можуть сприяти формуванню образу "іншості", де ветерани й ветеранки подаються як виняткові або потенційно небезпечні.

Одночасно в медіа публікуються матеріали, в яких ветерани та ветеранок представляють переважно як осіб з унікальним досвідом. Це особливо помітно в контексті висвітлення бойового досвіду жінок-ветеранок.

Після конфлікту у В'єтнамі Сполучені Штати змогли подолати кризу довіри до своїх ветеранів, зосередившись на розбудові інституційної підтримки, що включає психологічну допомогу, медичні послуги, освіту та сприяння у працевлаштуванні. Україна, в свою чергу, лише починає створювати таку інфраструктуру і має можливість зробити це більш глибоко і всебічно.

Важливий акцент дослідження: стигматизація має два рівні. Зовнішній -- коли суспільство ставиться до ветеранів і ветеранок із підозрою чи жалістю. І внутрішній -- коли самі ветерани й ветеранки починають сприймати себе як "проблему". Часто це проявляється у жінок-військовослужбовиць і людей з інвалідністю, але не тільки в них.

Аналітикиня Українського ветеранського фонду (державної установи у сфері управління Міністерства у справах ветеранів) Анастасія Селянінова розповіла ZN.UA, що важливого виявило дослідження.

Шановна Анастасіє, ви займалися вивченням вразливих категорій серед ветеранів та ветеранок. Що конкретно включають "додаткові статуси", які можуть впливати на сприйняття цих людей у суспільстві?

Тема, що розглядається, стосується гендеру та інвалідності. Наприклад, статус жінки-ветеранки, поєднаний із її гендерною ідентичністю, посилює суспільне сприйняття, оскільки не відповідає традиційним гендерним стереотипам. Якщо до жінки-ветеранки виникає недовіра, це часто пов'язано саме з цією невідповідністю. Подібні переживання мають ветерани та ветераночки з інвалідністю: вони також відзначають, що отримують надмірну реакцію співчуття, яке їм не потрібно. Якщо інвалідність є помітною, реакція з боку суспільства може бути ще більш інтенсивною.

Якщо особа нещодавно завершила курс психологічної реабілітації, це може підвищити рівень стигми – адже в нашій культурі турбота про психічне здоров'я все ще не сприймається як звичайна практика.

Які емоційні відгуки це викликає?

За словами самих ветеранів і ветеранок, їх можуть сприймати як "предвестників лиха" або як осіб, що нагадують про війну, викликаючи бажання відсторонитися. Емоційна ізоляція часто виникає навіть під час простих зустрічей на вулиці. Це також може проявлятися у формі жалю, що суттєво відрізняється від поваги, яку ветерани та ветеранки сподіваються отримати.

Виникає протиріччя: з однієї сторони — держава та медіа прославляють героїв, а з іншої — в повсякденному житті ставлення до них часто є далеко не шанобливим.

Які проблеми виникають при героїзації, якщо вона покликана сприяти позитивному сприйняттю ветеранів та ветеранок у суспільстві?

Героїзація має неоднозначний вплив. Вона створює ідеалізовані сподівання, які не завжди відповідають дійсності. Якщо ветеран або ветеранка не відповідають суспільним уявленням про героя, це може призвести до негативних наслідків. Самі ветерани та ветераночки відзначають, що відчувають тягар відповідальності, яку покладає на них суспільство: адже, оскільки вони вважаються героями, то повинні вирішувати всі проблеми, в той час як інші можуть просто очікувати. Коли цього не відбувається, виникає відчуття розчарування.

-- Цей розрив між образом і реальністю посилюється медіа, зокрема через клікбейтність. Часто в заголовках новин наголошують, що учасником чи учасницею скандалу є ветеран або ветеранка. З одного боку, проблема є, і журналісти мають її висвітлювати; з іншого -- важливо не стигматизувати людину лише через її статус. Як бути?

Такий підхід формує враження, що ветерани та ветеранки є окремою групою, що відрізняється від загальноприйнятої норми. Варто зазначити, що цей статус часто використовується в заголовках лише для залучення уваги. Наші дослідження показали, що зображення ветеранів і ветеранок у медіа, в основному, носить позитивний або переважно позитивний характер. При цьому люди, які близькі до ветеранів або військових, частіше вважають, що це зображення не відображає реальність.

Яка ключова суперечність медійного образу?

Медійний імідж ветеранів, як чоловіків, так і жінок, здебільшого зображує їх як успішних підприємців або сильних особистостей. Це підтверджується аналізом медіа-контенту та проведеними інтерв'ю. Проте реальність часто є зовсім іншою: багато з цих людей пережили травматичні події, потребують підтримки та відновлення. Таким чином, існує значний розрив між медійним образом і дійсністю, що створює додаткову напругу. Тому образ ветеранів у медіа є дуже суперечливим: часом він може призводити до стигматизації, іноді — до спотворення фактів, а в інших випадках — формувати упередження.

Саме тому надзвичайно важливо дотримуватися етичних стандартів у журналістиці та уникати шокуючих заголовків на кшталт: "Викинув власні руки, які відірвало: 24-річний ветеран знайшов своє покликання", адже такі формулювання можуть викликати відторгнення у читачів. Замість того, щоб зосереджуватися на візуальному героїзмі, варто акцентувати увагу на реальних формах підтримки ветеранів, як-от економічна, соціальна та психологічна допомога, оскільки це сприяє зменшенню соціальної стигми.

Дослідження аналізує практики інших країн у боротьбі зі стигматизацією. Наприклад, державний і суспільний дискурс у США після Вʼєтнамської війни. Скільки часу знадобилося для переосмислення цієї ситуації? Якою мірою ця проблема залишається невід’ємною частиною бойового досвіду?

У Сполучених Штатах Америки контрактна армія формує окрему професійну спільноту, а ветерани та ветерани жінки становлять досить малий відсоток населення. Їхній досвід має певні паралелі з українським, але також існують суттєві відмінності, які важливо враховувати. Наші колеги з університету в Сірак'юсі досліджували американський досвід, і виявилося, що серед методів боротьби зі стигмою практично не згадувалися інформаційні кампанії. Таким чином, вони не вважали цей підхід ефективним.

Проте, чи має сенс порівнювати ефективність інформаційних кампаній у контексті агресивної війни, як це відбувається в США, та в умовах оборонної війни, як в Україні, з огляду на значні відмінності в суспільному контексті та сприйнятті? Як відомо, в США подібні кампанії викликали протести, тоді як в Україні ситуація виглядає зовсім інакше.

Наші партнери з Сірак'юзького університету досліджували не лише досвід війни у В'єтнамі, але й Другу світову війну, Корейську війну та актуальні події. Це означає, що мова йшла не лише про одну конкретну ситуацію, а про більш широкий контекст. Ми не проводили порівняння ефективності інформаційних кампаній у США та Україні, і наші американські колеги також не займалися цим. Не було заявлено, що такі кампанії є неефективними, однак аналіз вказує на те, що вони не стали основним інструментом у боротьбі зі стигмою.

Ефективні інструменти були виявлені в системних аспектах: соціальних програмах, державних ініціативах та інституційній підтримці. Ветерани та ветераночки отримали гідні умови, включаючи доступ до медичних послуг, психологічної підтримки та визнання їхнього внеску. Відсутність образи "людини, яка пересувається за довідками" замінено на спокійне й поважне ставлення. Саме на цьому ґрунті інформаційна кампанія могла б стати доречною — як допоміжний інструмент, а не основа.

Безумовно, контекст у США та Україні кардинально різний. В Україні триває боротьба за захист, і підтримка армії серед населення значно сильніша, що зумовлює інший підхід до інформаційних кампаній.

-- Які висновки можна зробити для України?

В Україні багато ветеранів і ветеранок все ще стикаються з невідповідністю між базовими потребами в лікуванні, психічному здоров'ї, відновленні та працевлаштуванні. Якщо розглядати ситуацію з аналітичної точки зору, а не лише з позиції законодавства, важливо зосередитися на спрощенні процесів і створенні реальних умов для доступу до існуючих можливостей. Часто ресурси наявні, проте їх використання ускладнене.

Усе завжди зводиться до фінансування. Коли ми обговорюємо, наприклад, ситуацію в США, важливо розуміти, що ми не можемо просто імплементувати їхню модель у нас на тому ж рівні. У Сполучених Штатах рівень працевлаштування ветеранів значно вищий, ніж серед загальної популяції, що є свідченням успішності їхньої системи. Це підкреслює, що такі спеціалісти користуються попитом. Наші роботодавці також мають виявляти інтерес до найму ветеранів, незважаючи на освітні або інші втрати, спричинені війною.

В Україні поки що не існує чіткої системи підтримки для ветеранів та ветеранки. Проте, як підкреслює Анастасія Селянінова, вже доступні ефективні інструменти. Однією з найбільш запитуваних послуг, що їх надають громадські організації, є правова допомога, зокрема вторинна. Ця послуга особливо актуальна для тих, хто стикається з труднощами у доступі до місцевих послуг, наприклад, при проходженні комісій або оформленні необхідних документів.

Також Український ветеранський фонд реалізує кілька прикладних програм. Наприклад, грантова підтримка для підприємців, адже для багатьох ветеранів і ветеранок початок власної справи -- це спосіб відновити контроль над життям. Також в УВФ працює гаряча лінія кризової та юридичної підтримки. На жаль, серед учасників дослідження мало хто знав про її існування. Зі слів Анастасії Селянінової, запити є -- але бракує комунікації та інформованості населення.

"Перспективним напрямом є навчання та перекваліфікація, особливо ІТ-курси. Вони якісні й справді відкривають нові можливості, навіть для мешканців сіл. Утім, участь у них залежить від внутрішньої готовності людини -- й це теж варто враховувати в підходах до підтримки. На рівні держави з'являються нові процедури та спрощення, однак ефективність значною мірою залежить від людського чинника -- як саме ставляться до ветерана чи ветеранки на місцях. Одне зневажливе слово здатне зруйнувати довіру до системи. Водночас перший позитивний досвід може стати початком якісного шляху до відновлення", -- вважає аналітикиня УВФ.

Людина, яка пройшла війну, не має доводити свою "користь" у цивільному житті чи відповідати шаблонам героїзму. Коли ми говоримо чи думаємо про ветеранів і ветеранок, варто аналізувати, чи має значення їхній бойовий досвід у цьому контексті. Це не означає ігнорувати, але припинити репрезентувати їх як виняток. Вони -- люди, які мають право на звичайне життя й на повагу, яка не знеособлює, а визнає їхній досвід.