Демократія Віктора та Юлії

Шістнадцять років тому, 7 лютого 2010 року, в Україні пройшов другий тур чергових виборів президента. Це стало останньою виборчою кампанією, що відбулася в умовах спокою.

Останні президентські вибори, в яких брали участь жителі Донецька та Луганська, а також Сімферополя і Севастополя, стали знаковими. На цих виборах лідер опозиції здобув перемогу над чинним прем'єром, проте не зміг отримати більше ніж половину голосів виборців.

Лебедина пісня старої України, якій залишалося жити зовсім недовго.

Безсумнівно, ключові фігури того часу залишаються активними й досі. Серед них — колишня прем'єр-міністр Юлія Тимошенко, яка підлягає звинуваченням у підкупі депутатів Верховної Ради. Також варто згадати колишнього президента Віктора Ющенка, який часто звертається до українців, захоплюючись їхньою стійкістю. Навіть Віктор Янукович, який втік, іноді з'являється на публіці, щоб висловити думки, вигідні Кремлю.

Проте спокійна та порівняно безтурботна Україна, що існувала шістнадцять років тому, де всі троє досягли своїх найвищих вершин, вже не існує.

Сьогодні президентські вибори 2010 року та перемога Віктора Федоровича Януковича сприймаються як логічний етап у серії подій, які в кінцевому підсумку призвели до великої війни.

Однак шістнадцять років тому сьогоднішні новини здалися б маренням божевільного. Кассандрі, яка на той час передбачила б подальший хід вітчизняної історії, не повірив би ніхто. Надто вже великий контраст між лютим 2010-го та лютим 2026-го.

Сьогодні - виживання української держави перед масштабною російською агресією. Найбільша війна планети за останні 40 років.

Близько 20% українських земель знаходяться під контролем Кремля. Сотні тисяч людей загинули, отримали поранення або стали інвалідами. Мільйони громадян змушені були покинути батьківщину. Спостерігаються суттєві обмеження прав і свобод. Існує потреба в мобілізації сил. Цивільне населення піддається ворожим атакам та терору.

Близьке знайомство з балістичними ракетами та дронами-камікадзе. Цілеспрямоване знищення критичної інфраструктури. Містяни, що залишилися без світла і тепла в розпал суворої зими.

Тоді - надія на мирне співіснування з РФ, яка зберігалася навіть після кремлівського вторгнення до Грузії.

Віра в те, що співробітництво з Росією можна поєднати з європейською інтеграцією.

Переконання, що нам ніколи не доведеться ні з ким воювати.

І водночас - безперервні скарги на важке життя, які тепер виглядають дещо перебільшеними.

Зокрема, основною трагедією для України стали наслідки світової фінансової кризи та підвищення курсу долара з п'яти до восьми гривень. Цей фактор суттєво вплинув на невдачу Юлії Тимошенко на президентських виборах.

Проте між тодішньою і сьогоднішньою реальністю є дещо спільне. Як і 2026-го, 2010-го Україна була ареною показового історичного експерименту. Щоправда, йдеться про різні експерименти.

Сьогодні наша країна переживає випробування на міцність у рамках глобальної війни XXI століття. Тим часом, шістнадцять років тому в Україні проходило випробування меж пострадянської демократії.

Варто заднім числом визнати: ми ніколи не були - і, найімовірніше, вже не будемо - настільки демократичною країною, як у 2005-2010 роках.

По-перше, у той час демократія поширювалася на всю територію України в межах міжнародно визнаних кордонів: від Чернігова до Ялти та від Ужгорода до Алчевська.

По-друге, тодішню демократію не обмежували навіть вимоги національної безпеки: у вітчизняних виборах брали участь партії на кшталт КПУ та ПСПУ, які критикували сам факт існування незалежної української держави.

А по-третє, тодішній Україні ніби вдалося втекти від проклятих принципів "Переможець отримує все" та "Горе переможеним". Тріумфатор помаранчевого Майдану Віктор Ющенко так і не став одноосібним авторитарним лідером, а протягом кількох років ділив політичний Олімп із двома іншими важкоатлетами - Віктором Януковичем та Юлією Тимошенко. Причому за президентства Ющенка обидва встигли побувати і прем'єрами, і опозиціонерами.

Авторитетний журнал "Дзеркало тижня" характеризував актуальний стан речей наступними словами:

"Час політиків-революціонерів іде в минуле. Ідейних борців з "антинародними режимами" майже не залишилося, безплатних протестантів удень із вогнем не знайдеш. Барикади стали товаром. Перебування в опозиції, що раніше вважалася похмурим засланням, нині сприймається як творче відрядження. Можна зібратися з думками, накопичити сили, збагатитися свіжими враженнями, новими знаннями й корисними знайомствами. 2006-го всі одностайно відзначали, наскільки за час перебування в опозиції Янукович виріс як політик. 2007-го аналогічні компліменти отримала Тимошенко".

Шістнадцять років тому ця модель виглядала досить надійною та перспективною. У лютому 2010 року багато прогресивних аналітиків не впадали у відчай через перемогу Януковича, а, навпаки, мали надію на позитивні зміни. Вважалося, що новий Віктор Янукович - це вже не той антигерой Помаранчевої революції, яким він був раніше.

Перебуваючи в опозиції, він зазнав трансформації, став більш витонченим, "зріс як політик" і опанував мистецтво гри у відповідності до демократичних стандартів. Крім того, система стримувань і противаг, яка виникла під час розквіту української демократії, не дасть йому можливості узурпувати владу.

На жаль, ці яскраві сподівання не витримали й року. Після виборів 2010 року нашим оптимістам довелося зіткнутися з серією неприємних сюрпризів.

З'ясувалося, що всі внутрішні механізми стримування і противаги базувалися на вразливості певного політичного лідера – Віктора Андрійовича Ющенка.

Лише варто було третьому президентові піти у відставку, як ця хитка структура швидко почала розпадатися. Новий лідер Банкової забрав усе, не залишивши жодних ресурсів для переможених. І є вагомі підстави вважати, що, якби Юлія Тимошенко стала президентом, наслідки могли б бути подібними.

Стало ясно, що жодного переродження Януковича та його соратників не відбулося. На Банкову вони прийшли, щоб більше її ніколи не залишати.

З опозиційним минулим попрощалися, щоби не залишити шансів новим опозиціонерам. А демократією скористалися, щоб покінчити з нею. Демократичні механізми розглядалися ними лише як шлях до узурпації влади - узурпації, яка за кілька років призведе президента Януковича до повного краху.

У 2014 році стало очевидним, що ті, хто активно скористався перевагами української демократії, готові в будь-який момент зрадити її, вибравши шлях підкорення російському авторитаризму.

Демократичні механізми були для цього прошарку суспільства лише інструментом просування кремлівських інтересів. Причому багато хто з них не дочекався від Москви особливо щедрої винагороди і в авторитарній російській реальності опинилися не при справах.

Парадокс полягає в тому, що в епоху безмежної демократії з 2005 по 2010 роки більшість українців відчували значно більше комфорту, ніж сьогодні. Це стосується не лише Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, але й Віктора Януковича. Не тільки кияни, а й жителі Донецька. Це явище стосується як умовних "помаранчевих", так і "біло-блакитних".

Проте цей комфорт не зміг запобігти руйнуванню системи та країни, в якій діяли тодішні гравці.

Українська модель тотальної демократії виявилася згубною.

Отже, Україні вдалося вижити, але тепер це вже зовсім інша країна, ніж та, що існувала шістнадцять років назад.