Чому коровай з Хлібодарівки в Донеччині отримав назву "мідний"?

Про приготування унікального весільного хліба в селі Хлібодарівка, яке знаходиться під тимчасовою окупацією в Волноваському районі.

Історія села Хлібодарівка бере свій початок у XIX столітті, коли тут виникла єврейська сільськогосподарська колонія, поряд з господарствами німецьких колоністів. У 1840-х роках до степової частини Донеччини переселили родини з Чернігівщини, які почали вирощувати зернові культури. Саме в цей час у Хлібодарівці виник і закріпився народний звичай приготування весільного "мідного" короваю.

Традицію приготування весільного короваю в селі Хлібодарівка внесли до списку нематеріальної спадщини Донеччини. Хоча Волноваський район наразі перебуває під російською окупацією, нащадки українських селян, змушені залишити свої домівки, продовжують зберігати та передавати свої звичаї наступним поколінням.

Фольклористка та дослідниця регіону Донеччина Ірина Крюченко, яка походить із Хлібодарівської сільської громади, раніше обіймала посаду директора місцевого будинку культури. Вона також була керівницею народного пошуково-дослідницького гурту "Заграйярочка" у Волновасі. Ірина розповідає, що в 1904 році в Хлібодарівці була зведена залізнична станція та елеватор, куди постачали зерно з навколишніх сіл.

- Це село ніби дарувало людям хліб. Воно було заможне, там можна було завжди знайти роботу, тому люди прагнули залишитися, обжитися, створити сім'ю, - каже дослідниця.

За її словами, стародавній обряд випікання на весілля "мідного" короваю закладав основу для щасливого подружнього життя для молодих.

- Селяни Хлібодарівки далі вірять, що бгання весільного "мідного" короваю має чудодійну силу. Тому його пекли і печуть шановані й щасливі у шлюбі жінки, так звані коровайниці. Їх має бути парна кількість. Випікають коровай як у хаті молодого, так і в молодої, але неодмінно з примовками та піснями, оспівуючи долю майбутньому подружжю. Коровайниці приносять із собою все, що потрібно для тіста: борошно, яйця, масло, цукор, мед, молоко. Усе це приймає мати нареченого чи нареченої, кладе в одну посудину. А керує процесом головна кухарка, яку називають "хватьмарша", - розповідає пані Ірина.

Вона додає, що коровай вимішують у новій глиняній макітрі. Для рідини коровайниці беруть глиняні кухлики, для решти інгредієнтів - глибокі глиняні миски. Випікати ж слід у круглій чавунній пательні з високими краями.

Для приготування тіста короваю знадобляться такі інгредієнти: одна склянка води та одна склянка молока, 200 грамів цукру, одна столова ложка меду, 15 яєць, від 1,5 до 2 кілограмів борошна, 25 грамів сухих дріжджів або 75 грамів свіжих, 100 грамів вершкового масла, дві столові ложки сметани, чотири столові ложки олії, дві чайні ложки солі та за бажанням мелену корицю, - ділиться своїм рецептом Крюченко.

Приготування весільного "мідного" короваю розпочинається з приготування опари. Спершу в горщик наливаємо теплу воду, потім додаємо по ложці цукру та борошна, а також дріжджі. Потім накриваємо все це лляним рушником і ставимо в затишне місце, щоб опара "заграла".

Коли опара буде готова, коровайниці встановлюють у центрі кімнати ослінчик, на який мати кладе подушку, а зверху ставить макітру. Господині просівають борошно прямо в неї, додаючи збиті яйця та інші інгредієнти, і ретельно замішують тісто, поступово вливаючи олію. Потім запалюють свічку, хрестять макітру, виголошуючи молитви за щасливе життя молодят, а після цього обережно несуть її на руках, піднімаючи вище голови, щоб тісто добре піднялося і коровай вийшов високим і легким, - розповідає співрозмовниця.

Пані Ірина пояснює, що цей обряд виконується тричі, і що під час кожного з цих моментів жінки обмінюються поцілунками під макітрою, яку тримають над своїми головами. Це робиться з метою, щоб молодята протягом усього життя дарували один одному поцілунки та любов. Коровайниці весело танцюють і співають:

І піч на підставках, і макітра в руках.

І цілуйтеся, і милуйтеся

Ой, кому як нещасно!

Після цього господині ставлять під грубу ослінчик із макітрою, накривають її рушником і чекають, поки тісто підійде. Це відбувається двічі-тричі, і коровайниці за кожним разом підбивають його руками або дерев'яною качалкою. Коли тісто стане пухке, його кладуть на притрушений борошном стіл і починають добре й довго місити, поки воно не почне під руками "пищати".

"НАША ПЕЧЬ СМІЄТЬСЯ - КОРОВА БАЖАЄ"

Тісто розділяють на три частини для виготовлення короваю. З першої частини формують дві тонкі палички для хреста, який розташовують на дні форми, "щоб діти отримували благословення від Бога". На чотирьох кінцях хреста матір розміщує мідні монетки, аби забезпечити достаток. А в центрі хреста насипають зерно, щоб життя було щедрим. З другої частини тіста роблять маленькі кульки, які укладають поверх хреста у два або три шари, щоб коровай не тріснув під час випікання.

Третю частину тіста призначають для створення традиційних елементів декору короваю. Її формують у вигляді трьох кос, розміщуючи їх по колу, а в центрі ставлять кульку. На цю кульку розміщують дві пташечки, а також квіти з листочками, - ділиться деталями дослідниця.

Після того, як коровай підніметься, "хватьмарша" перехрещує його і ставить у піч. У цей момент коровайниці починають співати:

Наша піч регоче -

Корова бажає,

А печечка усміхається,

Корова вже на підході!

Випікається коровай дві години, треба слідкувати за температурою в печі.

Пані Ірина зазначає, що на цьому етапі жінки припиняють співати, танцювати та говорити голосно — вони зберігають абсолютну тишу, щоб не заважати процесу випікання. Зазвичай, хліб виходить високим і рум'яним, без тріщин і западин. Вважається, що його вигляд може вплинути на щастя молодят.

Коли коровай виймають з печі, жінки, весело жартуючи, нагадують господарям, що їм слід щиро віддячити. Після цього починають співати:

А де ж наша мама,

Де наша мати?

Пообіцяла налити чарочку.

А першу - з сухофруктами,

А другую - з вишнею,

А третю — з калиновими ягодами.

Під опікою доброго малюка.

Господарі сервірують стіл і частують коровайниць, зокрема, запропонують їм горілку.

Вранці в неділю, в день святкування весілля, жінки, відповідальні за коровай, обережно приносять готовий хліб, тримаючи його на руках, і з великою урочистістю розміщують посеред святкового столу. Подруги нареченої оздоблюють його яскравими ягодами калини та барвінком.

Традиції продовжують існувати всупереч війні.

Крюченко поділилася, що вона проводила дослідження та вивчала традицію випікання весільного "мідного" короваю, спілкуючись з досвідченими жінками з села Хлібодарівка. Серед носіїв цієї традиції можна знайти як старших господинь, "коровайниць" віком від 65 до 85 років, так і молодших жінок у віці від 25 до 55 років, які освоїли ці звичаї та передають їх своїм дочкам і онукам.

- Головною та найповажнішою коровайницею у Хлібодарівці була Віра Іванівна Корнієвська, 1932 року народження. Вона разом із мамою, теж коровайницею, співала, допомагала й повністю перейняла цей обряд, знала й рецепт. Саме Віра Іванівна навчила мене випікати цей весільний хліб, я ходила до неї до хати та всотувала досвід, уміння, знання, - зауважує пані Ірина.

Вона зазначає, що серед промоутерів цього ритуалу можна виділити учасниць фольклорного колективу "Хлібодари" та родинного ансамблю "Голос Степу", які діють при Хлібодарівському сільському будинку культури. Ці колективи активно презентують обряд на етнічних фестивалях, під час майстер-класів та на весіллях у народному стилі.

Внаслідок військової агресії з боку Росії чимало носіїв цього елемента нематеріальної культурної спадщини залишили Хлібодарівку і тепер проживають у різних регіонах України та за її межами. Проте, попри складні життєві обставини, вони не зупиняють традицію своїх предків і в умовах, які не завжди сприятливі, продовжують випікати весільний "мідний" коровай, - підкреслила Крюченко.

Серед носіїв дослідниця назвала Олену Василівну Зборовську, що піклувалася про розвиток Хлібодарівки як голова сільради, а через війну була змушена виїхати з родиною до Києва.

Також вона згадала про жительку села Юлію Лямцеву, яка на початку повномасштабного вторгнення, рятуючи себе і свою родину, переїхала до Бучі. Юлія активно представляє хлібодарівський коровай на більшості обласних і всеукраїнських заходів, присвячених різним темам.

Пані Ірина ділиться історією про молоду носійку традиції виготовлення весільного короваю - Світлану Фоменко. Її коровай представили на Всеукраїнському фестивалі "Жива культура - живий світ", який проходив минулого року в Національному музеї народної архітектури та побуту України.

Вона також зазначила, що громада Хлібодарівки взяла участь у фестивалі "Жива спадщина - незламна ідентичність", що відбувався в Маріупольському державному університеті, який наразі relocated до Києва.

Пані Ірина зазначила, що участь у фестивалях перетворилася для громади не лише на шанс продемонструвати своє культурне багатство, але й на можливість відчути гордість за те, що традиції Донеччини складають невід’ємну частину загальноукраїнського культурного коду.

- Хлібодарівська громада й надалі докладатиме зусиль, щоб зберігати й популяризувати те, що робить нас унікальними. Спадщина єднає нас, зміцнює ідентичність та надихає. Це жива нитка, яка поєднує минуле, сучасне і майбутнє України, - каже Крюченко.

Олена Колгушева can be rephrased as "Олена К." or "Колгушева Олена" to provide a different presentation while retaining the original name. If you need a more creative variation, you could say "Олена, носителька прізвища Колгушева."