Україна повинна відстояти свій суверенітет — це стане найзначнішою поразкою для Кремля.

Найбільш згубним супутником у війні є надмірні сподівання. Вони формують уявлення, що будь-який результат, який не є ідеальним, слід вважати поразкою. Будь-яка розв'язка, яка не досягає абсолюту, сприймається як невдача. На коротких відстанях завищені очікування можуть викликати емоційний підйом, але на тривалій дистанції вони неминуче призводять до розчарування.

Суть проблеми полягає в тому, що наша нація має певну пристрасть до старих помилок. На кожних виборах український виборець, серед усіх політичних кандидатів, прагне знайти одного-єдиного. Він голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" і не за "найрозумнішого", а за "мага". І в результаті, переможець виборів швидко втрачає підтримку, оскільки виявляється нездатним відповідати на ті очікування, які сам і створив.

Війна не змінила цей шаблон поведінки, а, навпаки, підкреслила його. Протягом першого місяця повномасштабного конфлікту українське суспільство було готове вважати перемогою повернення до кордонів станом на 24 лютого. Але згодом амбіції зросли, і новим критерієм перемоги стало досягнення меж 1991 року. Важко визначити, що саме спонукало до таких змін. Це могло бути піднесення духу — після того, як Збройні сили України витіснили російські війська з Київської, Чернігівської та Сумської областей. Або ж це був холодний гнів, викликаний жахливою трагедією в Бучі.

Так чи інакше, впродовж наступних півтора року війни Україна вважала перемогою лише відновлення своїх кордонів. Лише окремі особи вбачали в цьому етапі тимчасовий, не бажаючи зупинятися на менших досягненнях, ніж розпад Російської Федерації. Наразі ж країна стикається з реальністю, що неминуче призводить до розчарування через завищені сподівання. Цей стан можна охарактеризувати одним словом — фрустрація.

Суть питання не лише в юридичних аспектах. Крадене ніколи не стане власністю злочинця. Проблема полягає в іншому: якщо ви сприймаєте як успіх лише найкращий можливий сценарій, це означає, що будь-який інший результат автоматично стає для вас невдачею. Якщо ви вважаєте, що перемога — це 100%-й успіх, то досягнення 90% виявиться для вас провалом.

Я пам'ятаю, як навесні 2023-го сказав в інтерв'ю про те, що для мене перемога - це збереження державності та суверенітету (бо можна мати перше і не мати друге - як Білорусь). Що якщо війна стане на паузу - важливо досягти ситуації, в якій повторний напад буде неможливим. І що звільнення територій - це лише бонус до мого вішліста. Пам'ятаю здивування ведучої та коментаторів.

Моя логіка була зрозумілою. Успіх у війні вимірюється зірваними планами ворога. Якби Москві було важливо окупувати Донецьку область, саме її підсумки визначали б переможців і переможених у результаті конфлікту. Проте стає очевидним, що мета Росії полягає у знищенні української державності та суверенітету. Тому збереження цих цінностей стане основним свідченням нашої перемоги.

Поки ми залишаємося аутсайдерами у нашій боротьбі, я буду дотримуватися свого власного визначення перемоги. У ситуації, коли сили явно нерівні, це дає мені можливість уникнути тривоги та відчаю. Адже не змушує сприймати крайнє положення як єдино можливе.

Навіть якщо в цьому році розпочнуться діалоги, Москва зосередиться не стільки на визнанні своєї окупації, скільки на закріпленні нашої слабкості. Вона наполягатиме на нашій позаблоковій політиці, роззброєнні та поверненні України під свій контроль. Цей сценарій нам уже відомий, адже подібний вибір ми отримували раніше, десять років тому, після підписання других Мінських угод.

Позиція Росії в той час зводилася до постійних пропозицій Україні щодо угоди. У разі повернення формального контролю над окупованими територіями Донбасу, Київ мав би поступитися своїм суверенітетом. Це включало б впровадження російських ставлеників до парламенту та надання "ДНР" та "ЛНР" права вето з ключових питань. Однак Україна обрала шлях збереження своєї ідентичності, що стало причиною повномасштабного вторгнення, яке Москва розглядала як відповідь на провал своєї стратегії.

Отже, критерії перемоги у війні залишаються незмінними і через десять років. Якщо ми зуміємо зберегти нашу державність і суверенітет, це стане найяскравішим свідченням поразки Москви. Якщо вдасться захиститися від нового вторгнення, це завершить наше протистояння. А якщо ми будемо жити, незважаючи на Росію, це стане символом нашої перемоги. У конфлікті на знищення з більш потужним супротивником критерії виграшу дуже прості. Ми перемагаємо, поки існуємо. А питання повернення можна вирішити пізніше.