На війні – задля перемоги

2020-08-21 11:04

24 серпня Україна святкує День Незалежності. І напередодні такого важливого для нас свята хочеться не тільки побажати миру та злагоди всім українським родинам, але й подякувати бійцям АТО та ООС, які мужньо відстоювали і продовжують відстоювати нашу незалежність на сході України. У кожного з них була своя причина зробити це. Всі вони потрапили в зону АТО різними шляхами. Хтось пішов добровольцем, хтось за контрактом, хтось за призовом. Але всі разом вони робили і роблять одну надважливу справу — захищають незалежність та суверенітет нашої країни. Одним із таких легендарних бійців є наш чернігівець Андрій ТРЕБУХ із позивним Кліщ — боєць 81-ої аеромобільної бригади 5 батальйону тактичної групи.

Андрій покинув своє стабільне мирне життя і вирушив у зону АТО з моменту початку тих страшних подій, у 2014 році, у складі МВС. І згодом залишився там як доброволець на кілька років. Будучи у десантниках, був заступником командира десантно-штурмової бригади. І зі своєю розвідгрупою побачив усі пекла війни зсередини. Особливо пекельними виявилися Дебальцеве і «Зеніт». Хоча запеклих протистоянь йому вистачало на всій лінії фронту.

Як і більшість бійців АТО, Андрій Требух не любить говорити про війну і навіть не називає свої численні нагороди. І не вбачає героїзму в тому, що він пішов захищати Батьківщину. Бо захищати землю, де живеш ти і твоя сім’я, — це чоловічий обов’язок, а для військового — робота. А ще у Андрія було і залишається сильне відчуття відповідальності  за своїх бойових товаришів. Бойові побратими — це особлива ієрархія. На рахунку Андрія шестеро звільнених полонених, шість одиниць підбитої техніки. Він зміг вивезти із непідконтрольної території  тридцять тіл українських загиблих. Ловив снайперів, затримував сепаратистів. І навіть після ускладненого запалення легенів та серйозного поранення в районі позиції «Зеніт» (у 2017 році) Андрій не хотів повертатися до мирного життя. Після того його перевели в частину розвідки в Чернігів і лише наступного року остаточно демобілізували.

На війні довелося побачити різне. Та найбільше не давали спокою люди, яких ми бачили біля їхніх зруйнованих будинків. Я бачив страх в очах дітей. Я бачив страх і відчай в очах людей похилого віку. Вони не розуміли свого майбутнього. І хотіли тільки одного, щоби  припинили стріляти та повернувся спокій. Я розумів, як важко, коли діти ростуть без батька. Ця думка не полишала мене. І я казав сам собі: зроблю все, щоб мої діти ніколи цього не побачили, — розповів Андрій.

Та найбільше його вразив випадок, коли бабуся просила наших хлопців забрати у неї онука, якого їй нічим годувати. Мати дитини поїхала на заробітки, батько пішов воювати проти своїх. І ця самотня знесилена жінка лишилася з маленькою дитиною без коштів на існування. Подібний жах війни залишається у споминах на все життя.

Себе і своїх побратимів Андрій підтримував гумором. А як інакше? На війні не можна показувати свій сум чи відчай. Не можна, щоби хлопці впадали в депресію і у них з’явилася апатія. Допомагали своєю підтримкою і волонтери. Вони везли нашим хлопцям усе — від продуктів харчування, ліків та одягу до тепловізорів, акумуляторів і батарейок.

Та навіть після повернення додому, де, здавалося б, усе далеко і позаду, не завжди вдається швидко адаптуватися до мирного життя. І тут дуже важливою залишається підтримка твоєї сім’ї та родини.

— Багато бійців після АТО продовжують «хворіти війною». Їм важко повернутися в сім’ю і жити колись звичним для себе життям. Якщо у тебе є бойові побратими, сім’я відходить на задній план. Ти продовжуєш жити війною. Я відчув це на собі й ледь не втратив своїх дітей. Яких я дуже сильно люблю. Вони найдорожчі в цьому світі. Я знаю, як це зриватися серед ночі й поспішати на допомогу бойовим побратимам. І не завжди можеш помітити, що твоя сім’я потребує любові, уваги та підтримки. Доки ти був на війні, твої діти росли без тебе. І тепер вони хочуть, щоби ти з ними погрався, поговорив. І дуже важливо знайти в собі сили перелаштуватися під свою малечу, під свою сім’ю. Діти ж не розуміють, що тут і там, на сході України, зовсім різне життя. Я зрозумів це, коли моя менша донька не пішла до мене на руки. Відчув якусь дитячу образу. Але згодом навчився прислухатися до них і не тривожити дитячий сон, коли мені ночами снилася війна. Він став для мене святим, — зізнається Андрій Требух.

Андрій переконаний, сім’я робить нас сильнішими, міцнішими, незламними духом. І коли на полі бою ти знаєш, що на тебе вдома чекають, понад усе намагаєшся перемогти та повернутися додому живим.

— З нагоди величного національного свята нашої державності — Дня Незалежності України — хочеться привітати з цим визначним днем своїх дорогих друзів, бойових побратимів та всіх наших бійців. І передати їм найсердечніші вітання. На тлі боротьби українського народу День Незалежності стає особливим святом для кожного українця. Тож від щирого серця бажаю всім здоров’я і щедрої долі. Перемоги та миру. І нехай мрія про краще майбутнє надихає на нові звершення й нові добрі починання в ім’я нашої України та її майбутніх поколінь. Дякую всім за ваші хоробрі серця. Слава Україні! Героям слава!

Валентина ОЛЕКСАНДРОВА
Фото надане респондентом

Інші новини:


Свято спорту

12 вересня в Україні відзначили День фізкультури та спорту.

2020-09-18 12:33