Олександр КЛИМЕНКО: «Я відчував історичність подій…»

2020-08-21 09:29

Фотокореспондент газети «Голос України» Олександр Клименко — літописець незалежності нашої держави. І — воєнний фотожурналіст. У  різні роки він знімав початок незалежності України, діяльність ЗСУ під час миротворчих місій на Близькому Сході, в колишній Югославії, Африці. Був на двох українських Майданах – 2004 та 2013-2014 років. На війні на сході України за всі роки Олександр часто — на передовій, спілкується з нашими воїнами і, зрозуміло, зупиняє там історичні миті боротьби, котра прагне перемоги і миру.

„Олександр Клименко закарбував вихід військових із Дебальцевого, прощання з героями на Майдані після запеклих зимових Авдіївських боїв... Він уже збивається з рахунку, котра це війна, адже пройшов багато світових гарячих точок”, — так представляли його в ТСН. А так на виставці в Чехії: „Фотороботи Олександра Клименка відображають епізоди бойового та побутового життя українських бійців на фронті та кадри прифронтової зони: артилерійські залпи, окопи, бліндажі, кров на бинтах, зруйновані бібліотеки й сільські садиби, а також непокошені лани пшениці й соняшників як символ безжального часу війни, що не шкодує нікого. Кожна робота фоторепортера  супроводжується коментарем автора, який ділиться своїми відчуттями та враженнями від побаченого...”

А ще Олександр — автор чотирьох фотокниг, у одній  він увічнив у знімках шлях нашої незалежності, а три інших — про війну.
У Олександра Клименка чимало нагород від держави і Міністерства оборони. Він заслужений журналіст України. Маю сказати, що приємно й цікаво брати інтерв’ю у свого відомого однокурсника, котрий практично не змінився з тих студентських часів — ні зовнішньо, ні внутрішньо.

— Я не новачок у військовій фотожурналістиці, — починає розмову Олександр. — Я був свідком багатьох миротворчих операцій ООН у країнах, де проходили службу українські військовики – екс-Югославії, на Близькому Сході, в Африці. Але для мене стало найсильнішим потрясінням, коли 2 травня 2014 року в Україні збили вертоліт із п’ятьма  українськими військовими, з якими я до цього побував у багатьох країнах Африки, де відбувалися різні військові конфлікти. Аж доки воїнів не збили на рідній землі... І довго не могли поховати. Більше, ніж півмісяця...

Ідентифікували останки за ДНК. І весь цей час рідні чекали...

Ми на справжній війні, хоча більшість із нас розуміє це надто віддалено...

Я був на багатьох війнах, але такої страшної війни, як на Донбасі, не бачив. Новітнє озброєння, „Гради”, важка артилерія, наступи, відкочування назад, котли... Власне, війна — це завжди кров і жахіття... Звикнути до цього неможливо... Але для мене спочатку дуже тривожним і разючим був контраст: на Донбасі війна, а в Києві мирне життя... Шість годин тому я бачив розбиті будинки, людей, котрі ховалися в підвалах, воїнів біля вогнища, бабусю, що прийшла просити їжу у наших військових на блок-посту... А тут мирне життя, люди сміються, п’ють каву в кав’ярнях, гуляють у парках... Нині я звик до таких перепадів і не сприймаю все надто гостро...  Чи страшно на передовій? Так. Не хочеться потрапити під вогонь і залишитися інвалідом... Звісно, не хочеться загинути. Моя родина щоразу, проводжаючи мене на фронт, дуже хвилюється. Тому найкращі моменти — коли  повертаєшся додому...

— Олександре, дивишся на свої світлини і що відчуваєш?

— Різне... Причетність до історії, такої непростої і трагічної... Згадуєш багатьох героїв своїх фотографій. І ніби повертаєшся у те життя. Наприклад, на виставці найкращих світлин ХХІ Міжнародного фотоконкурсу газети «День» у Будинку кіно я був ніби екскурсоводом. Розповідав Ларисі Івшиній, редакторці газети, завдяки якій ця виставка й відбулася, та іншим відвідувачам про  воїнів на портретах. Вважаю, найцінніше на війні – це люди, які воюють. Які нас захищають. У кожного з них своя непроста й велична історія.  Кожна із них могла би бути щонайменше повістю... До речі, сьогодні війна не така, як на початку. Більше окопна. І тому виглядає дещо дивно. Солдати не дуже розуміють такі бойові дії. Загалом же, вважаю, що саме Росія заварила цю кашу. Цю страхітливу війну. І вся вина тільки на РФ.

— Твоя перша війна, Олександре, почалася коли?

— У 90-х роках у Придністров’ї. А далі була Югославія... Сараєво, Мостар, Косово… Крайній раз їздив туди 2008 року.  Найперша картина в Сараєво — люди ходять з дитячими візочками, але в них немає дітей.  У розбитому місті вони возять у тих візочках якісь продукти, речі... Моторошна картина. Потім бачив, як нашого вбитого миротворця відправляли в останню путь на Батьківщину... Гнітюче враження. Тоді я ніколи не думав, що набагато страшніше станеться у нас, в Україні...

Далі був Близький Схід, Африка... Ліван, Кувейт, Сьєрра-Леоне, Ліберія...

— У твоєму житті були і два Майдани...

— Так. Помаранчева революція 2004 року... І новий Майдан, котрий почався в 2013-му... Звісно, я не міг там не бути. Місія фотожурналіста — в гущу подій, на передній край. І це не пафос якийсь. Просто так має бути. Але мені там не пощастило. 19 січня 2014-го мене поранило в ногу, коли поруч упала світлошумова граната. Ногу пробило сильно. Тоді, до речі, зачепило ще кількох журналістів... І ще один осколок поранив мені щоку. А через день інший осколок випав із ока. Закінчилося це в лікарні. Мене оперували. І я потім був удома. На лікарняному. Підлікувався трохи й вирішив знову йти на Майдан. Але рідні не пустили. Дружина, син просили: не ходи. Донька дзвонила. І мама з Чернігова. Я залишився. Та й метро не працювало. Добратися можливості не було з пораненою ногою... Але потім я надолужив. Уже на війні.

— Олександре, ти ще в університеті одразу обрав кваліфікацію — фото. І відточив свою майстерність блискуче. У мене є твої світлини в студентському альбомі. Вони говорять, хоча це не відео.

— Так, я старався. І першою моєю газетою були „Сільські вісті”. А її редактор Іван Сподаренко був у нас головою державної комісії. Побачив мою дипломну фотороботу і запросив до себе. Сказав, що має намір взяти мене в свою газету. Але вирішив випробувати ще раз. Тому запропонував відрядження у будь-яке місце України, де б я робив знімки на свій розсуд. Я обрав Карпати, бо там жодного разу не був. Думав, не візьмуть, то хоч у такому красивому куточку України побуваю. Але мої знімки сподобалися. І 1 серпня 1986 року я вийшов на роботу в ”Сільські вісті”.  Працювати там було гарно. Хороший колектив. Відрядження. Пристойна зарплата, високі гонорари. Але у 1990 році почалися розмови про нову парламентську газету. Депутати Верховної Ради хотіли свою трибуну. Це Дмитро Павличко, до речі, запропонував назвати її „Голос України” — за аналогією з „Голосом Америки”. І мене туди покликали. У „Сільських вістях”  переконували  не йти. Адже все зручно й стабільно. Але газета все ж була вузького профілю — сільське господарство, сільські території. А мені, молодому журналістові, хотілося простору, інших масштабів. Переді мною була вся Україна. Зовсім інша історія! Я побачив світ. І це було неймовірно!

— Отож ти працюєш у „Голосі” з дня відкриття?

— Так, із 1 січня 1991 року. Це день народження „ГУ”. Ще трохи — і Незалежність. Працювати було легко. Народні  депутати не зважали на цензуру. Ми отримали свободу слова і фото. До того ж газета тоді мала великий наклад,  була дуже популярною.

— Пам’ятаєш, як до нас прийшла незалежність?

— Ще й як. 18 серпня закінчувався ІІ Всеукраїнський фестиваль  української пісні та співаної поезії „Червона Рута”. Заключний  концерт у Запоріжжі. На ньому був В’ячеслав Чорновіл, я його тоді сфотографував. Чорновіл на світлині піднімає руку і три пальці — як тризуб... Прилетіли ми назавтра  в Київ близько шостої ранку. Я одразу поїхав до редакції. І  тут звернення „ГКЧП”. Все було таким дивним. Ми пішли на площу тоді Жовтневої Революції (нині Майдан Незалежності). Всі там були наляканими. Це 19 серпня. На площі мітинги всякі. Але газета виходила. 24 серпня ранком я знову був на площі, потім у Верховній Раді. Там зібралися депутати. Серед них Кравчук, Лук’яненко, Мороз, Павличко, Яворівський.  Бурхливі виступи. Потім Кравчук читає постанову — Акт про незалежність. А я став за ним і знімав увесь загал, усю залу. Звідтоді на всіх відео ВР — Кравчук читає, а я стою за його спиною (усміхається). Потім занесли прапор. Увечері ми пішли на майдан. Потім пам’ятаю, як з Монументу на майдані через кілька днів збивали й ламали літери. А 4 вересня 1991 року біля ВР піднімали вперше  синьо-жовтий прапор. Люди почали качати на руках Лук’яненка і Павличка. Я це відзняв і потім фото Левкові Лук’яненку подарував І він відтоді часто його показував.

— Сашку, що ти тоді відчував?

— Я відчував історичність подій! І свою причетність до цього.

Мені здавалося, що це найісторичніша подія — країна стає незалежною.

Пам’ятаєш, ми в університеті вивчали жовтневу революцію. У мене була курсова робота на цю тему. За книгою „История пишется объективом” Волкова-Ланніта. Як фотографи знімали революцію, Леніна. І коли прийшла наша революція, я її знімав! Та ніхто не знав, що то був лишень початок... Потім 2001 року в мене вийшла перша книга „Поступ незалежності”.

— Олександре, зараз існує думка, що журналістську освіту треба відмінити. Бо, мовляв, це ні до чого. Нехай в журналістику йдуть люди з усіх спеціальностей... Але хіба наш факультет — то даремна історія?

— Я в Чернігові закінчив  9-ту школу в 1977 році. Українську, таких тоді було 2  чи 3 в місті. А до того я з батьками жив у селі Високому на Борзнянщині. Доки батька по роботі не перевели до Чернігова. Далі закінчив училище №15, став фотографом. Потім два роки армії. Далі підготовче відділення, факультет журналістики Київського університету.  Не вважаю, що непотрібно вчитися на журналіста. Бо нам там справді дали круту класичну освіту. Плюс спеціалізація, щорічні практики, загалом, можна сказати, замість канікул і протягом навчального року. Як ми вивчали мову, літературу, інші предмети! А які лишень були викладачі! Пам’ятаю, коли працював у „Сільських вістях”, бачу раз, стоїть Марія Устимівна Каранська, наша викладачка української мови, і „виховує” за помилки заступника редактора. А він  згоджується... Я, до речі, теж один час викладав фотожурналістику в університеті... А які талановиті наші однокурсники!

— Олександре, крім роботи, у тебе є іще щастя — твоя родина.

— Так. Діти — донька Олена, син Володимир, вони вже дорослі. Дружина Маргарита. І мама, яка живе в  Чернігові й дуже радіє та переживає за мене. За паспортом вона Палажка. Звемо Поліною Григорівною. Дорошенко — її дівоче прізвище.  Думаю, у нас є зв’язок із родом Дорошенків. Дід Григорій Микитович Дорошенко  народився 1880 року,  помер 1970 року. Закінчив церковно-приходську школу, а   за паперами „из сословия вольных козаков”. Отож збираюся це дослідити достеменно.

Розмовляла Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото надані Олександром КЛИМЕНКОМ

 

Інші новини:


Нова велика війна?

Військові дії між Азербайджаном і Вірменією розпочалися в ніч на 27 вересня. Обидві сторони звинуватили одна одну в ескалації конфлікту через спірний регіон Нагірний Карабах.

2020-10-01 09:56