Частіше за все ми живемо так, як живеться. Ідемо вже знайомими стежками, боїмося змін, навіть якщо нас не влаштовує те, чим ми займаємось. І наші мрії залишаються мріями.

Але ж є люди, котрі не бояться кинути виклик долі та змінити все навколо себе. Саме на таких людей чекає успіх... 

Сім’я Максименків досить нормально мешкала у столиці, мала своє житло. Чоловік і дружина працювали у престижних фірмах і непогано заробляли (Андрій – колишній військовий, його дружина Світлана має дві вищі освіти). Начебто все в житті було гаразд. Якби не давня мрія Андрія – вирощувати троянди. 

1991 року він випадково познайомився з квітникарем Миколою Васильовичем Громлюком, побачив його трояндові поля і… «захворів». Почав їздити до Миколи Васильовича в Одеську область і працювати на цих полях – майстрував теплиці, доглядав за квітами… І вчився у нього. Потім була не зовсім вдала спроба почати займатися розведенням троянд разом із товаришами. 
А вісім років тому Андрій зрозумів, що далі жити на київських тротуарах неможливо, бо трояндові поля жили в його голові, в душі і снах. Змінювати життя потрібно саме тепер, адже завтра може бути пізно. І на родинній нараді було прийнято «командирське» рішення: їдемо в село, до землі. 

Подружжя усвідомлювало всі ризики, всі незручності звичайного сільського життя – їхній доньці Лізі на той час не було ще й двох років. До того ж справа може не піти, мрія – не втілитися в життя і перетворитися на мильну бульбашку. Все може статися. 

Та все ж – ризикнули. Погодьтеся: для цього потрібно мати велику хоробрість та віру у власні сили.
І успіх прийшов. Ні, він не впав із неба. Вони вибороли його власною працею, потом. Випробування на міцність родина пройшла.

Земля відчуває любов…

Андрій і Світлана придбали напівзруйновану хату разом із присадибною ділянкою в Бажанівці Прилуцького району. Все навколо було занедбано – кропива до самого даху, бадилля, на ділянках – мурашники по пояс. Кущі перетворилися на непролазні чагарники, практично – на суцільні джунглі. Потрібно було розчистити все навколо, вилікувати землю, на якій років із 20 нічого, крім бур’янів, не росло, відродити її… 

Сьогодні на обійсті Максименків уже зовсім інша картина: на подвір’ї лад, викошено, всюди буяють квіти, ростуть дерева. Шипшинові і трояндові ділянки – чисті, акуратні, доглянуті, радують око свіжістю й міцні-стю саджанців. 

Процес вирощування троянд – довготривалий (він займає кілька років) і непростий. Спочатку Андрій кидає сім’ячко шипшини в землю, через два роки з нього виростає кущик. Потім чоловік його викопує, переса-джує. І той кущик знову росте собі ще цілий рік. А вже як перезимує, тоді квітникар прищеплює до нього троянду. Тут потрібно бути квітковим хірургом (а може, чарівником?) – Андрій обережно розрізає стовбур ши-пшини, кладе в надріз бруньку троянди, бинтує поліетиленовою плівкою, щоби рана загоїлася і брунька прижилася. Відтак треба ще рік почекати, і саджанець нарешті готовий – купуй його, висаджуй у себе біля ґанку, й кущ цвістиме у тебе не один рік. Милуйся!

Сьогодні у чоловіка безліч різних цікавих екзотичних сортів троянд: помаранчевий «Джаз», рожева «Помпанелла», ніжно-жовта «Софія Ренесанс», блакитна «Шарль де Голль», лілово-бузкові «Мінерва» та «Нова-ліс»…

Експеримент виявився успішним. Земля – жива істота, вона відчуває твою любов і турботу й віддячує гарним урожаєм.
Саджанці, які Андрій Максименко пропонує людям, завжди якісні, стійкі до морозів і захворювань. А квіти – дивовижно красиві та мають чарівний аромат. Чоловік активно спілкується в соціальних мережах з од-нодумцями, ділиться досвідом і секретами вирощування королеви квітів з початківцями…

Поспілкувавшись із Андрієм, дізнаєшся багато неймовірно цікавих речей про троянди: виявляється, ця квітка у своєму класичному вигляді має 32 пелюстки та може жити 20-30 років. Троянди виводять і називають на честь відомих людей, до прикладу – Вільяма Шекспіра, принцеси Діани, дружини Наполеона I Жозефіни. А знаєте, який вигляд мають троянди сорту «Кардинал Ришельє»? Вони лілово-фіолетові, з великими буто-нами, в них є якась містичність і таємничість – точнісінько така, як у найзнаменитішого кардинала Франції…

Андрій, окрім троянд, займається ще й садівництвом. Чого тільки не побачиш у його саду! Всі дерева та кущі планети: гірська корейська сосна, тюльпанове, лимонне, орхідейне дерева, японська груша і сакура, хур-ма, декоративний глід, райська яблунька, ківі, черешня... Цьогоріч будуть перші ягідки жимолості… Чоловік купує саджанці де тільки може: у державних розплідниках, у приватних колекціонерів. Мріє зробити дендра-рій, альтанку в ньому та басейн…

«Ми тут щасливі…»

Бажанівка невеличка – десь до 50 мешканців. Така собі типова українська глибинка. Дорога в селі й до нього непогана: нею їздять шкільний автобус і молоковози до тваринницької ферми в Білорічиці, тому шлях без вибоїн і взимку завжди прочищений. Серед труднощів сільського життя – перебої з електрикою. 

Щоби мати воду, Андрій пробурив свердловину, але питна вода все одно залишається проблемою. Крамниці в селі немає, хліба не возять. По продукти чоловік із дружиною їздять або ж ходять пішки до Білорічиці. Чи скуповуються у Прилуках. При цьому не відчувають, що живуть на краєчку Всесвіту. Можна ж бути щасливим і в будиночку лісника, в хижі рибалки…

– Тут зранку чуєш солов’їв, зозулі кують, – говорить Андрій. – Узимку така тиша, що аж у вухах дзвенить. Краса і тиша. Курорт робити потрібно. Якось у сніжні зими з Києва спеціально приїздила одна пані, щоби покататися на лижах… Ми тут щасливі. Щасливі від цього спокою, від краси, дерев і трави… 

Лізі теж подобається тут жити. Дівчинка навчається в 4-му класі прилуцької школи, тому мешкає у бабусі у Прилуках, а до батьків приїздить на вихідні. Але ж є літо й канікули. 

– Ухвалюючи рішення про переїзд у село, думали і про те, що нашій доньці буде краще рости не в шумному великому місті, а на природі, – зізнається Світлана. – У Києві навіть не помічаєш, коли зацвіли й відцвіли абрикоси, не чуєш пташок. Ліза росте на чистому повітрі, частується свіжим молоком від корови, працює з нами на землі. Ось зараз літо, з’їхалося багато дачників із дітьми, і нашій дівчинці тут не нудно…

Ліза – унікальна донька унікальних батьків: у свої 10 років вона читає дуже серйозні книги, вміє керувати авто… Із захватом розповідає про те, що у них є піч, де вони печуть хліб, що чай вони п’ють лише з трав... Знайомить нас із псом на ім’я Клайд, який, на жаль, залишився без своєї подружки Бонні, зате він уміє танцювати. 

А ще у Максименків було лелече гніздо. Дорослі птахи відлетіли у вирій, а мале лелеченя випало з гнізда і залишилося. У пташеняти були слабкі крила, тому воно не помандрувало з усіма. Лелеченя довго жило у Максименків, навчалося літати з копиці сіна… 

У ліску ж неподалік живуть ворони. Один із птахів прилітає до груші щоосені, зриває дзьобом червонобоку грушку й несе своїй дружині в лісочок.

На подвір’ї Максименків пахне м’ятою, чебрецем, півоніями – всім одразу. У них так спокійно і ласкаво, так милостиво – душа відпочиває! Ми насолоджуємося тишею, красою, райськими пахощами та приємною розмовою з господарями, яких, здається, знаємо дуже давно. Хоча насправді познайомилися кілька годин тому…

Але ж село є село, тут не будеш увесь час сидіти під бузком чи лежати в гамаку й милуватися краєвидами. Роботи – море: потрібно заготовити дрова на зиму, змайструвати щось для теплиці. Взимку – чистити сніг, улітку – косити траву після дощів. Аби двір був схожий на зелений доглянутий килим...

Андрій іще продовжує будівництво дому, бо досконалості, як відомо, немає меж. Сад і розарій потребують щоденної турботи. Щоби трояндові поля давали врожай, потрібно весь час їх доглядати – підживлювати, поливати. Полють квіти господарі вручну, сапкою. В перші роки, коли Ліза була маленькою, Світлані доводилося виходити на поле в самісіньку спеку – з дванадцятої до третьої дня, бо донька тоді спала. А місцеві дивувалися… Коли Ліза підросла – стала допомагати мамі й татові: поливає квіти, робить бутерброди, готує їжу, прибирає в оселі…

Цей рай створений власними руками, щоденною наполегливою працею. У подружжя багато планів та нових ідей. Віриться, що все задумане ними здійсниться. 

Мабуть, земля дарована нам Богом для того, щоби ми саджали на ній квіти й дерева. Людина, натхненно і трепетно дбаючи про кожну квітку й деревце, отримує у відповідь неоціненний подарунок. Не тільки для себе, а й для тих, хто поруч. Для онуків та правнуків, для вдячних майбутніх поколінь на довгі десятиріччя. Життя благословенне, коли за вікнами є сад і ньому квітнуть троянди!

Лілія ЧЕРНЕНКО