І падали вони, як яблука на перший сніг

2020-06-22 13:19

22 червня — День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні.

Війна страшна, безжальна. Вона розтерзала сім’ї, понівечила долі, принесла неймовірні страждання, посіяла страх у генетичну пам’ять наступних поколінь. 

Якою красивою і могутньою була б Україна, якби піднялись із розкиданих по всьому світі могил її діти.

Я народився в сорок п’ятому. І для мене війна — то три загиблі брати моєї мами, скалічені та надломлені односельці, а ще отой надривний плач удів, які з неймовірними зусиллями намагалися виростити дітей, хоч чимось їх нагодувати... Вечорами в нашій хаті збиралися вчорашні фронтовики, випивали по чарці самогону і з надривом говорили, говорили про війну, приправляючи розповіді такими  словами, які не наважусь повторити й сьогодні. Говорили про безпорадність командування, атмосферу лицемірства й цинічної брехні, про оточення і здачу в полон тисяч бійців. Переправи через річки, вода в яких була червоною від солдатської крові, взяття висот будь-якою ціною. Вони не мислили стратегічно, бачили війну з окопів, але своїм мужицьким розумом усвідомлювали весь трагізм подій. Це вони на своїх плечах витримали весь тягар війни. Їхня війна ой як не схожа на літературно-телевізійну, якою нас старанно годує і до сьогодні найпідступніший сусід, чиєї кровожерливості не можемо позбутись і досі. 

Читаючи мемуари воєначальників, мені щоразу хочеться спитати їх вустами тих, хто пішов за межу вічності – чому така страшна плата за перемогу, чому й до цього часу залишилося так багато чорних плям в історії війни, в історії безталанної України? 

Можливо, моя розповідь допоможе наблизитися до осмислення однієї з найстрашніших сторінок війни, трагедію сімнадцяти-вісімнадцятирічних юнаків, що перебували на окупованій німцями території, — тих, хто поповнював згодом ряди так званої «чорної піхоти» .

Упродовж довоєнних і післявоєнних років директором Бобровицької семирічної школи (сьогодні це Чернігівська школа №23) був Митрофан Пилипович Ємець – батько моєї дружини. Тут працювала вчителем його дружина, світлої пам’яті Лідія Олексіївна, при школі вони й жили. В перші дні після визволення Чернігова польовими призовними пунктами почався призов юнаків, багатьом із них виповнилося лише сімнадцять.  Серед них був і їхній син – Юрій Ємець. Забрали й Митрофана Пилиповича, який за станом здоров’я не підлягав призову до армії. Як з’ясувалося пізніше, це врятувало його від арешту. Два брати Митрофана Пилиповича в тридцять сьомому, в рік великого терору, були арештовані й розстріляні біля села Халявина. 
Хтось із знайомих передав Лідії Олексіївні, що новобранці перебувають у селі Хмільниці, яке поруч із Черніговом.

Налаштувавши торбинку з харчами, пішла вона на пошуки сина. Голодні, мокрі, одягнуті в домашній одяг, вояки розташувалися в колгоспних хлівах, хоча вже розпочалися осінні заморозки. Мати знайшла сина, пригорнула, зігріла, пригостила хлопців домашньою їжею. Це була їхня остання зустріч... 

Через декілька тижнів прийшло матері оте страшне повідомлення: «В  боях за социалистическую Родину, верный воинской присяге, проявив героизм и мужество, был убит Емец Юрий». В 1975 році, після багаторічних пошуків, знайшли місце його поховання -  село Якимовичі, що на Гомельщині. Першим на могилу сина поїхав батько, а через рік і я з дружиною. Обеліск та зарослі пагорби могил – оце й усе, що нагадувало про трагічні події початку сорок четвертого. 

Поклали ружу, повісили окроплений тугою мамин рушник. Розстеливши на землю скатертину,  пом’янули тих, для кого останньою постіллю стала ця земля. Тут ми вирішили – народиться син, назвемо його Юрієм. І буде продовження вічно молодого дядька. 

До нас підійшла жінка з найближчого хутора. „Ви приїхали до свого родича? – спитала вона. — Тут їх багато спочиває, і, кажуть, усі молоді. Якось сюди приїздив колишній їхній командир. Він залишив свою адресу – візьміть”. 
Ми написали йому листа, а згодом отримали телеграму. Він їхатиме через Чернігів  і хотів би зустрітися. І ось ми сидимо в нас удома. Після другої поминальної тодішній командир із хвилюванням почав свою розповідь. Студент-філолог, що закінчив короткострокові курси молодших командирів і був призначений командувати підрозділом призовників із Чернігова та навколишніх сіл.

Обмундирували тільки частину новобранців – якщо можна назвати оте страшне латане лахміття мундирами, іншим дали тільки чоботи та фуфайки. Видали одну гвинтівку на п’ятьох та обойму патронів. Бійцям пояснили, що в разі поранення, коли впаде один, гвинтівку повинен перехопити інший. Жодного навчання – командир усе покаже. А командир – такий самий першачок, тільки з лейтенантськими кубарями. Багато з призовників навіть стріляти до ладу не вміло.

В один із перших маршів бійцям видали на перші чотири дні по три копчені оселедці, сім сухарів та два десятки шматочків цукру. Все це «багатство» хлопці з’їли у кілька прийомів і незабаром думали лише про їжу. Голод – підла річ. Десяток виснажливих, дванадцятигодинних маршів із короткими привалами, й підрозділ уже на білоруському Поліссі. 

Згодом командуванням була поставлена задача взяти висоту. Вранці, по снігу, який щойно випав, бійці пішли в атаку, в свою першу атаку, ще не розуміючи,  що на них чекає. Бігли з криком, не пригинаючись, аж поки не відкрили вогонь німецькі кулемети. Хтось падав із гортанним нелюдським криком, хтось корчився від болю, інші, закривши голову руками, шукали порятунку, припавши до землі, що вкривалася червоними плямами. Деякі почали відповзати назад, схоплювались на ноги, починали бігти. І вже жодні накази командирів: “Назад! Уперед!”, приправлені добірними матюками, жодні зусилля не могли їх зупинити. Вони хотіли жити, жити, кохати, радіти, бути щасливими...

Раптом загуркотіло, здригнулася земля, почався артилерійський обстріл, і снаряди хвилею накривали відступаючих. Це було пекло. Смерть літала навкруги. Коли пройшли перші безкінечно-довгі хвилини обстрілу,  отямившись, прислухаючись, командир зрозумів, що стріляли не з боку німецьких позицій – вела вогонь по своїх артилерія, що розташовувалась позаду нас. 

Із декількох сотень бійців  живими залишилося півсотні, решта покоїться в братських могилах. Був пораненим і наш гість.
Хто і для чого послав неозброєних, непідготовлених юнаків на вірну смерть? Як могло статися, що артилерія вела вогонь по своїх? Випадковість, помилка? А може, втілення планів «геніального» маршала, який перед форсуванням Дніпра говорив, що чим більше хохлів загине зараз, тим менше їх треба буде вивозити після війни до Сибіру. 

Чи це був поодинокий випадок? Можна стверджувати – ні.

Моя мама розповідала, що після визволення села Неданчичів, це біля сучасного Славутича, почався масовий призов юнаків. Забирали, незважаючи на вік та стан здоров’я. Забрали і її молодшого брата Семена, якому виповнилося лише повних сімнадцять років. Через три тижні мама як старша в сім’ї отримала листа від бійця-земляка. Він писав, що під час наступу був сильний вогонь і вони відійшли, а поранений брат залишився лежати. Коли поновили наступ – Семена вже не знайшли. Наприкінці було написано – Семенів піджак я взяв собі, бо дуже холодно. Мама так і не отримала похоронку на брата. Для влади таких, як він, мовби й не існувало. Сумна статистика говорить, що з тих, кого призвали в 1943-1944 роках, повернулося додому лише троє зі ста. Це час звільнення України. Постає так багато питань, на які все складніше знаходити відповіді.

А може, все значно простіше – їх просто вбивали, бо вони були в окупації і, згідно з директивою керівництва країни, підлягали «фільтрації». Це злочин, це те, чому немає  прощення. Вони не дочекалися весни, щоби висадити у свіжий пухкий ґрунт дерева життя,  які би принесли нові плоди. Їх немає, і нікому берегти зерно. Вони не побачать ні вічного Собору, ні вічного неба над ним. А нам, живим, потрібно навчитися робити вибір між правдою і брехнею, честю та злочином. 

Схилимо голови перед загиблими й оцінимо «майстерність» вождів і полководців, портрети яких ще й сьогодні дехто носить у День Скорботи. Нам треба шукати свою правду, відкидаючи нав’язані ідеологічні кліше.

Можливо, тоді б не було трагедій Дебальцевого та Іловайська, і не треба було би  добровольцям жертвувати собою, захищаючи багатостраждальну Україну. І не бачили б ми масових виявів зради під час подій у Криму та на Донбасі.

Упродовж століть нас витоптували до самісіньких генів, але Україна буде, Україна неодмінно переможе. Окриленості, любові та Божого захисту вам, мої дорогі українці. 
 
Михайло ДІДОВЕЦЬ,Чернігів
Фото з Інтернету

Інші новини:


Нова велика війна?

Військові дії між Азербайджаном і Вірменією розпочалися в ніч на 27 вересня. Обидві сторони звинуватили одна одну в ескалації конфлікту через спірний регіон Нагірний Карабах.

2020-10-01 09:56