Новий відлік життя журналістки Наталії Маткасимової

2020-06-04 08:28

У кожного, чиє життя зламала неоголошена війна на сході України, своя історія, свої життєві обставини, своя нова доля.

Подружжя Тимур і Наталія Маткасимови з Луганщини, п’ятий рік (із невеликою перервою) живуть у Бобровиці. Винаймають житло. До війни Наталія була редакторкою газети «Красний Луч» (однієї із найкращих і найтиражніших в Україні). Нині вона радіє роботі в школі. Глава родини, досвідчений юрист і управлінець, досі безробітний. Обоє мають групу інвалідності. Статус дитини, що постраждала внаслідок бойових дій та збройних конфліктів, у шестилітнього сина Марата.

Війна перекреслила життя 

Колишній бойовий санінструктор Тимур Маткасимов був упевненим, що після пережитого й побаченого за час служби в Афганістані вже нічого не боїться. Страх таки поселився в душі й серці. Страх за життя маленького сина, дружини і старенької мами  змусив покинути все — домівку, роботу, друзів.

У соціальних мережах донині є його резюме й оголошення про пошук роботи юриста. 

— Спершу шукав роботу в Бобровиці, потім — у Києві, знову — в Бобровиці. Не лише за фахом, а й охоронця чи  таксиста, — розповів при зустрічі Тимур. — У  відділах кадрів, у центрах зайнятості читали резюме, роздивлялися мою трудову книжку. Записи про солідні посади засвідчували професійність і відповідальність. Але коли  доходило до паспорта і прописки, ентузіазм роботодавців  згасав. Відповідь була ідентична: «Ви професіонал. Резюме вражає. Ми вам зателефонуємо». Жодного разу відразу не відмовили, обнадіювали і не перетелефонували.

Розпочинав трудовий шлях Тимур із робітничих професій — підземний машиніст електровоза, оператор диспетчерської служби. Два роки служив в Афганістані. Фах юриста здобув  у Національній юридичній академії імені Ярослава Мудрого. Престижні місця роботи у Красному Лучі, відповідальні посади в міській прокуратурі й  міській раді: юрисконсульт управління житлово — комунального господарства, помічник прокурора, начальник міського управління юстиції. Останнє місце роботи  — начальник відділу з питань діяльності правоохоронних органів  міськради.  Друга вища освіта — магістр державної служби.  Викладав студентам правознавство.

Вдруге  приїхавши  в Бобровицю,  знову  побував у  місцевому  центрі зайнятості. Запропонували піти в трактористи. 

Як поінформували в уже реформованому  відділі сприяння зайнятості,  сьогодні, як і зазвичай, на ринку праці затребувані трактористи, водії, лісоруби, підсобні працівники у фермерських господарствах.

Тимур як інвалід війни має проблеми зі здоров’ям, повинен постійно проходити курси лікування. Відтак важка фізична робота   йому не по силі.

— Думав започаткувати власну справу — стати експертом із земельних питань. Потрібні гроші на навчання, яких у сімейному бюджеті немає. Далі — рік безоплатного стажування, екзамен і тільки тоді вже практична робота, — розповів Тимур Джалалович. 

Згідно з офіційною статистикою, в Чернігівському обласному центрі зайнятості в першому кварталі нинішнього року на обліку перебувало  майже  12  тисяч безробітних. На 1 вакантне місце претендує дев’ятеро безробітних. Про  пропозиції цієї служби внутрішньо переміщеним особам дізнатися не вдалося: відомості щодо  пропозицій  ймовірної роботи для цієї категорії громадян  засекретили.  А працевлаштовувати таких осіб (та ще й із  інвалідністю) повинні  з урахуванням нинішнього  стану здоров’я. 

Торік Тимур звертався за допомогою і до голови Української спілки воїнів Афганістану, Героя України Сергія  Червонописького, надсилав резюме. Результат нульовий — «класний хлопець з трудовою книжкою на рівні», воїн-інтернаціоналіст  досі сподівається на  відповідь від очільника організації, зобов’язаної перейматися житейськими негараздами бойових побратимів.

Війна  на сході України перекреслила плани Маткасимових, викинула із рідної домівки, прирекла на переїзди і пошуки засобів існування, зробила їх, за словами Наталі, вимушеними кочівниками-вигнанцями, не впевненими в завтрашньому дні.

«Золотий патрон випав з обойми»

Рятівником,  надійним ангелом-охоронцем  подружжя вважає  саме  Віктора Акінцова, який опікується трьома родинами вимушених переселенців, що проживають у Бобровиці.

Віктор Вікторович у телефонній розмові зазначив, що у воїнів-інтернаціоналістів є неписані правила афганського братства й підтримки один одного у кризових ситуаціях. Отож він шукав житло для вимушених переселенців, допомагав матеріально, залучав до діяльності організації. 

— Скажу по-воєнному. Професійний юрист із великим досвідом практичної діяльності, Тимур Маткасимов, мов золотий патрон, що випав із обойми й тепер незатребуваний на ринку праці. Ситуація в нашій Бобровиці така: якщо ти «нічий», не  служиш  впливовим людям, роботи тобі не бачити. Знаю, що Тимур подавав резюме на посаду викладача Бобровицького коледжу економіки та менеджменту ім. Майнової, бо має досвід  викладацької роботи. Солідне резюме. Але навіть відповіді не удостоївся від керівництва цього навчального закладу, — висловив власне бачення проблеми Віктор  Акінцов.

Порятунком від  безнадії стала для Тимура громадська робота. Він – член правління районної організації УСВА. Бере активну участь у всіх масових заходах, ініційованих афганцями.  Безкоштовно за потреби консультує їх  та рідних воїнів-інтернаціоналістів. Є виграшні резонансні справи. Нещодавно  разом із афганцями  та  молодими активістами розчистили берег річки Бистриці. Причетний і до встановлення пам’ятного знака бійцям, загиблим на чужій землі. 

Цьогоріч із нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав Тимурові Маткасимову вручено Подяку Чернігівської обласної ради за сумлінну працю, високий професіоналізм, значний особистий внесок у військово-патріотичне виховання молоді.

Кочівники мимоволі

Вперше Наталя Маткасимова з маленьким сином поїхала з Красного Луча наприкінці  квітня 2014 року: чоловік лікувався в столичній клініці. Планувала десь на тиждень (навіть не взяла теплого одягу), а затримались на кілька місяців. Коли бойові дії трохи стихли, повернулися додому. 

У  редакції — голі стіни й погром. Друкарня не працювала, електроенергії не було. З великого колективу — троє працівників. Навіть за таких умов примудрилися випустити кілька номерів чорно-білого бюлетеня формату А4 з порадами: як поводитися і куди звертатися в екстремальних умовах, як уберегти дітей від травм і каліцтва, як надати першу медичну допомогу, з адресами бомбосховищ… Це був соціальний проект – «бойові листки» роздавали людям безкоштовно. Гроші на видання — з сімейного бюджету.  

— Все, створене й набуте з  великими зусиллями протягом восьми років, —  матеріальна  база, сучасна техніка, професійний колектив, пристойні заробітки, мільйонна реклама, зруйнувалося водночасі, — розкаже Наталія Миколаївна.

У жовтні 2014-го, після закриття газети, вони з Тимуром зайнялися волонтерством. Розносили продукти по домівках малозабезпеченим містянам, стали активними учасниками благодійного проекту «Від серця до серця». Але снаряди лягали занадто близько — залишатися в Красному Лучі проукраїнським   журналістці й державному управлінцю було надто небезпечно.

—  Місцеві афганці дали нам у дорогу 500 гривень. За ніч полагодили власним коштом нашу машину. Вирушили на Чернігівщину, відгукнувшись на запрошення Віктора Акінцова, голови Бобровицької районної організації Української спілки воїнів Афганістану. Віктор орендував для нас будинок на околиці міста, — згадувала Наталія. — Почувалися щасливими, що живемо подалі від бойових дій, що маленького  сина не лякають вибухи й спалахи.  До сліз розчулили жителі Бобровиці, які ділилися усім, чим могли.

Пенсію Тимура та  допомогу Наталі по догляду за дитиною оформили не відразу. У сподіваннях на працевлаштування минуло дев’ять місяців. Чоловік марно шукав роботу. Обоє писали резюме і надсилали до Києва. Поїхали до столиці з надією, що  легше знайдуть роботу. 

Ліки Тимурові надавали благодійники. Матеріально Наталію підтримали колеги і  Національна спілка журналістів України. Жінка допомагала створювати сайт «Східного партнерства», знімала телепередачі, брала участь у діяльності громадської організації «Луганське земляцтво». 

Символічні заробітки не вирішували фінансової проблеми. Оренда квартири з”їдала пенсію Тимура й соціальні виплати переселенцям. Розраховувати на постійну поміч друзів-знайомих було совісно. Отож  повернулися в Бобровицю, де винаймати житло значно дешевше.

Наталії знадобився другий диплом — соціального педагога. Тепер вона працює в загально-освітній школі №2: на пів окладу — як соціальний педагог, на пів окладу — як вихователь групи продовженого дня. Щотижня має 1 годину — як керівник гуртка «Юний репортер».

«Гурток діє з початку навчального року, — розповідає директор навчального закладу Ірина Юрченко. — Учні в захваті! Нам неабияк пощастило, що до нашої школи на місце соціального педагога прийшла працювати Наталія Маткасимова… Наталія — заслужений журналіст України. Тривалий час працювала редактором газети. Думаю, що в жодній школі немає такого керівника гуртка», — прочитаю в одній з публікацій.

— Школа, діти, гуртківці — мої крила. Переступивши поріг навчального закладу, пригадала, що й  моя рідна школа в Ровеньках  також має кілька будівель, розташована так само й  за адресою 30 років Перемоги, — поінформує Наталія. — До гуртка «Юний репортер» прийшли найдопитливіші школярі, справжні «чомучки». Хочуть усе знати про професію журналіста, прагнуть писати — і я можу їх багато чого навчити.

Професійна, освічена, з досвідом роботи і в журналістиці, і в пресслужбах правоохоронних органів (Наталія Маткасимова — капітан міліції), у безвиході  згодна була працювати прибиральницею чи продавцем. Навіть один день стажувалася в магазині «Наша ряба». Але зрозуміла, що дурити людей — не її справа. Жінка  дуже цінує роботу педагога, але мріє повернутися в журналістику.

Соціальне житло «не світить»

За останні п’ять років нинішня орендована подружжям квартира — дев’ятий тимчасовий прихисток. Гостювали в родичів на Житомирщині, жили на базі  для переселенців в Білгород-Дністровському, орендували квартири в Києві. 

— У цій квартирі господарі залишили вузеньке ліжко і шафи. Милосердні люди допомогли з меблями, зі шторами на вікна, з килимом на підлогу, з іншими речами, — Наталія з теплотою згадує кожного благодійника, зі щирою вдячністю за підтримку в часи скрути й відчаю.

Маткасимови (до війни заможна і фінансово стабільна родина), які постійно  рятували від скрути інших, ніяк не звикнуть до «побирання», до  статусу «чужаків».

— Люди приносили нам продукти, одяг, а синові — іграшки, — не стримує сліз Наталя. — Так і вижили. Підтримка звичайних людей зігріває серце. Та постійно мусимо доводити чиновникам і місцевій владі, що маємо досвід та знання, що  можемо бути корисними  громаді.

Віднедавна Маткасимови мають постійну реєстрацію і по праву вважають себе жителями Бобровиці. У своєму приватному будинку їх прописав уже згадуваний Віктор Акінцов. Стали на квартирний облік.  

У лютому цього року отримали  листа за підписом заступниці міського голови Лариси Петько про відсутність можливості співфінансування заходів, передбачених  пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України № 769 від 4 жовтня 2017 року «Про затвердження Порядку та умов надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам та здійснення заходів щодо підтримки територій, що зазнали негативного впливу внаслідок конфлікту на сході України».

Йшлося в листі  також  про відсутність вільних житлових приміщень комунальної власності міської ради.

За словами Бобровицького міського голови Тетяни Ковчежнюк, соціального житла потребують  і чорнобильці, і багатодітні родини, й інші пільгові категорії громадян, які роками чекають власного даху над головою.

Голова Чернігівського обласного відділення Української спілки воїнів Афганістану  Олександр Соколов надіслав звернення до генерального директора товариства «Земля і воля», Героя України Леоніда Яковишина із проханням посприяти в отриманні  житла  Маткасимовим — родині, що опинилася в скрутних життєвих умовах. Можливість допомогти є,  адже триває будівництво житлового комплексу (три багатоквартирні будинки) для працівників цього ТОВ. Звернулися з вірою в милосердя Леоніда Яковишина, впливового керівника не лише в районі. 

Надавати кредити на придбання житла  внутрішньо переміщеним особам не поспішають і банківські установи. Тим більше з такими доходами, як у цієї родини.

«Бобровичани не дали і не дадуть і надалі пропасти родині Маткасимових», — запевнила в телефонній розмові очільниця центру соціального захисту населення Бобровицької райдержадміністрації Ганна Тимко.

Але людської доброти замало для розв’язання житейських проблем і цієї родини, й інших переселенців, які проживають в районі.

«Грамотна» особлива дитина

Вибухи, яскраві спалахи, свист куль  і розриви снарядів не минули безслідно для дитини. Маленький Марат тоді дуже злякався. Фахівці кажуть, що його проблеми зі здоров’ям  — наслідки тих фатальних днів. Отож хлопчина, окрім дитячого садка, відвідує ще й заняття в Боровицькому інклюзивному центрі.

Він похвалиться мені не тільки іграшковим біноклем, малюнками й саморобками, але й дипломом лауреата районного фестивалю творчості людей з особливими потребами «Повір у себе, і в тебе повірять інші». Тепер у моїй квартирі «житиме» веселе кольорове слоненя, а  хлопчик готуватиме нові гостинці. 

Марат із радістю скаже, що він, як і тато, теж «грамотний». Тобто також має грамоту. Залюбки читає, вчить англійську мову, добре орієнтується в аудіо- та відеозаписах. Допитливий і непосидючий. Інклюзивна дитина, нажахана війною. 

За даними Бобровицького центру соціальних служб для сім”ї, дітей та молоді, в районі проживає 128 дітей з інвалідністю. Всі вони потребують особливої уваги, комплексної психологічно-реабілітаційної допомоги та  постійного піклування. Разом із батьками фахівці відповідних служб допомагають хлопчикам і дівчаткам адаптуватися в колективах, спілкуватися з однолітками, розвивати здібності, почуватися впевнено за порогом домівки. Таким діткам непросто. Маткасимови це добре знають.

Задля сина вони готові пережити будь-які негаразди й труднощі.  Війна  позбавила їх багато чого,  але не перекреслила віру в людей і в себе. 

— Не маємо права здаватися в полон проблемам і житейським негараздам, — додає Наталя на прощання. — Син — наше ясне сонечко. Отож усе здолаємо і переможемо.

Ольга ЧЕРНЯКОВА
Фото авторки, Сніжани Божок та з родинного архіву Маткасимових

Інші новини:


Свято спорту

12 вересня в Україні відзначили День фізкультури та спорту.

2020-09-18 12:33