У сполохах Вічного вогню

2020-05-14 11:52

Мій тато Василь…

Не знаю, як мого тата називали в дитинстві… Можливо, Вася, але найімовірніше — Васильок. Бо як іще можна назвати білявого відчайдуха із зеленкуватими очима, непосидючого, готового відчубучити щось таке… В усякому разі, на хуторі Дротянках (Корюківський район) наприкінці 20-х — на прочатку 30-х  років минулого століття мого малого тата знали як відважного хлопчака. Це вже потім, коли батько став поважним чоловіком, його почали називати солідно — Василем Митрофановичем… А ще мій батько пишався своїм прізвищем — Абакумець. Коли я навчалася в Київському університеті, моя викладачка давньої слов’янської літератури пояснила, що походить  воно ще з часів протопопа Аввакума… У Бога мій тато у глибині душі, відчуваю, вірив. До церкви ходив лише на Великдень. Але у його серці, і я не перебільшую, жила вселенська любов…

Ціна війни

Сьогодні татові було би 97 літ. Але майже 15 років його вже немає з нами. Він пішов у вічність, залишивши нам свою любов, а ще розуміння — що таке справжній чоловік на цій землі. У давнину такі люди називалися воїнами. Ніні можна би було сказати — Воїнами Світла.  За татом ми з мамо та бабусею були, мов за кам’яною стіною, завжди почуваючись захищеними. Так само він дружив із сусідами й захищав їх за потреби. Наприклад, дійшов до всіх владних кабінетів, але ще до Незалежності на нашій вулиці таки проклали газ…

Підлітком тато втік зі свого хутора від голоду. Подався у безпритульні. „Мандруючи” під вагонами  від Владивостока до Криму й Кавказу, вивчав життя не за плакатами  індустріальних і колективізаційних 30-х. Мабуть, хоч і такі, але подорожі чимось подобалися хлопцеві… Адже згодом пішов у ФЗУ навчатись на машиніста. На паровозі зустрів війну. Та бронь цієї професії від фронту не влаштовувала. Тому батько, як і всі, просився в бій. І в 1943-му врешті потрапив на передову.

Нагород у тата — повна скринька. Коли мої сини, а його онуки були малими, розглядали їх частенько і розпитували діда про війну. Але тут тато був небагатослівним. Як і зі мною в мої шкільні роки, здебільшого, відмовчувався, а для „відчіпного” розповідав кілька жартівливих епізодів (на війні теж, бувало, сміялися) про солдатське життя-буття. Про бої і жорстокі битви — переважно,  мовчав, хіба що окреслював кількома штрихами. І не ходив на ті заходи, де треба було „ділитися спогадами”. Тепер я розумію, чому. Бо війна — то криваве страхіття, то окопи, залиті кров’ю, то відморожені руки й обличчя, то голод, котрий гамувався махоркою… Але хіба тільки це?  Було, попри все,  братерство, коли один за всіх і всі за одного. Була велика несправедливість після війни, коли тих, хто рятував світ, враз припинили помічати й шанувати, а про жодні пільги й мови не було… І на противагу всьому — була велика любов до врятованої землі. Тому на очах  відроджувалися міста, заводи, земля,  народжувалися діти, бо люди нарешті жили під спокійним сонцем, коли не розриваються снаряди, а зверху летять не бомби, а птахи…

Тато ніколи не пишався собою, не почувався героєм. Він просто знав, що чоловіки — захисники. І він захищав, тому правда на його боці.

Хоча війна все ж сиділа в батькові до кінця його життя. І в серці, і в посічених осколками руках і скронях — у  бліндажі, де він, радист, приймав повідомлення, розірвалася міна… Але тато вижив. І продовжував воювати. А азбуку Морзе в дитинстві наспівував мені, як мелодію.

Найбільше моїм хлопцям подобалася медаль „За відвагу”. А от ордена Слави вони „наживо” так і не побачили. Бо колись, іще дошкільням, я віддала його сусідському хлопцеві. А той — іншому хлопчакові, а той іще комусь… Так нагороду й не знайшли… Я і зараз чітко пам’ятаю ту срібну прекрасну зірку… Її батько отримав, коли форсував Дніпро. Вода в ньому була червоною від крові. Зараз багато говорять про сенс тої Дніпровської операції… А у батька, знаю, був сенс. У той момент — вижити і витягти з  кривавого виру пораненого командира (на жаль, смертельно пораненого…). І рухатися далі, вперед, бо тільки перемога могла бути сенсом такої війни.

Василі веселі…

Мені принаймні здається, що так. Найусвідомленіші ще дитячі спогади про тата у мене справді веселі… Ось він збирається по траву. А я, малеча, лаштуюся теж. Тато сміється, а потім погоджується. Шлях недалекий, проте не для трирічної дитини. Тато знаходить вихід. Він ставить мене на велике полотняне рядно, обережно замотує і закидає на плече. Так і  „транспортує”… А що рядно з дірками (бо для трави ж), то я висовую свого допитливого носа й розглядаю світ. Назустріч іде сусідка тітка Катя. Забачивши таку ношу, хитро питається в тата, кого ж він несе.

Та пареся ж, — відповідає батько корюківською говіркою.

То пригощу його яблучками, — й собі усміхається тітка та пропихає у дірочку Білий налив. Смачно… Як буває тільки у дитинстві.

Любов — це життя

Маму Любу тато любив. Усе життя… Коли бравим вояком із нагородами на грудях повернувся з війни, яку закінчив у Празі, навколо було море наречених. А він обрав маму — юну красуню, котру побачив на буряках у старих одежинах серед осіннього розкислого поля. Іще один важливий факт — мама була донькою репресованого „ворога народу”. А тато йшов у бій „За Батьківщину, за Сталіна”… До речі, реабілітації дідуся я домоглася задовго до того, як ця процедура стала офіційною. Звісно, всі знали що дід Олексій ні в чому не був винен. А бабуся Євдокія через 50 років, котрі чекала його додому, сподіваючись на диво, дізналася ще за життя, що діда вбили в таборах. Було це на Далекому Сході на початку війни. Офіційна версія: боялись, що ув’язнені тікатимуть через Далекосхідний фронт до японців.

Але на ті часи одружитися орденоносцю на доньці репресованого, погодьтеся, було вчинком. Однак тато не зважав на стандарти. І на все мав свою думку. Й ніколи не чинив проти серця й совісті. Тільки по-людському…

Після одруження жили батьки в Білорусі. Тато працював на залізниці, повернувшись до своєї професії. У Гомелі більш-менш уцілів один-єдиний будинок. Його називали „Дім Комуни”. Якраз навпроти вокзалу, варто лишень перейти площу. Його нині відремонтували за євростандартами. А тоді у цьому будинку тато отримав комунальну квартиру. Коли батьки повернулися в Україну вже зі мною, в тій квартирі ще довгий час жила татова рідна сестра з родиною. А ми часто приїздили до них у гості.
Мама розповідала, що невдовзі після одруження вона занедужала. Погано ходила. І тато років зо два буквально носив її на руках.
Загалом, батько, повторюся, і зовнішньо, і внутрішньо, залишався завжди справжнім чоловіком. Зовні красивий, високий, стрункий, він був дуже відповідальним, із своїми переконаннями. Сам перебудував дім. Побудував власноруч літню кухню, погріб, сарай, викопав колодязь. Я завжли була в нього у помічницях. Ми часто удвох далеченько їздили велосипедами по гриби. І змагалися по-серйозному, хто більше знайде білих… Він для нас був людина-гора, за якою затишно і впевнено почуваєшся.

Навіть не соромився сапати й огрібати город — хоча це тоді вважалося не чоловічою роботою. Варив смачні борщі. Ніколи не звертав уваги на хвороби… одна таки його не обминула. Власне, він ніколи себе не беріг. Усе для сім’ї, для сусідів, для просто чужих людей, не тільки для родичів, бо практично нікому не відмовляв у допомозі.

На роботу — як на свято

Трудився батько на відомій Корюківській фабриці технічних паперів, котра тепер називається „Слов’янські шпалери”. І впевнена, це підприємство може пишатися таким працівником. Як і батько, котрий весь час, коли вже був і на пенсії, пишався увагою керівництва фабрики до нього. Щира правда, на підприємстві ніколи не забували про своїх ветеранів.

Пам’ятаю, коли тато працював, завжди був на дошці пошани. Трудився він у шкідливому цеху. Робота була у три зміни. Фабрика від дому далеченько. Отож їздив велосипедом. Навіть узимку.  І завжди виїжджав заздалегідь. Години за півтори. Так — багато десятиліть. Без жодного запізнення. Без жодного лікарняного.

Нині 75-та річниця війни знову недорахувалася наших ветеранів, котрі наближали Перемогу, як могли.  І хто б там що не доводив, свято є. Печальне, зі сльозами на очах. Але святе. Бо людей, котрі зупинили фашизм, варто шанувати й говорити їм про це, поки вони ще з нами. Я дуже шкодую, що мало спілкувалася про це з батьком. Бо любов часто варта найніжніших слів. І хоча все очевидно, говорити треба. Бо наші чесні почуття — найвища нагорода. Поважаю і люблю їх — маму з татом. Бо вони хоча й були ніби з різних світів, але створили один світ, в якому я почувалася щасливою. Це найвища толерантність, якщо говорити сучасною мовою. Думаю, мої батьки в молодості такого слова не знали. Але знали багато вищу мету і були людяними, не думаючи про це.

І ми маємо розуміти сьогодні, що в цьому світі люди часто йдуть різними шляхами до праведної мети. Зате час усе розставить правильно. Тільки час творимо й ми.

Мій син дружить зі своїм колишнім однокурсником із Закарпаття. Його дід  був воїном УПА.  Отож при таких полярних викликах життя продовжується. А мужність безсмертна. До неї треба додати прощення й порозуміння.

На жаль, сьогодні, 9 Травня, мало хто прийде до Вічного вогню. Маємо пандемію, котра багато планів перекреслює. Але сполохи біля обелісків — то полум’я любові відважних сердець до своєї землі, котра у нас одна.

Цьогоріч День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні немов наздоганяє День матері. Люблю вас, мій мужній та добрий татку і моя красива та щира мамо. Вас люблять і пам’ятають ваші онуки… Дякую вам за життя, за любов і за те, що я така, яка є. Це — завдяки вам, вашій людяності, вашому прикладу, як треба любити, прощати, розуміти, допомагати…

Людмила ПАРХОМЕНКО

Інші новини:


У Чорнобилі вперше за 100 років з’явився ведмідь

Дослідники Чорнобильської зони достеменно ще не знають, звідки він прийшов та й скільки їх.

2020-09-24 11:22