Костянтин Каземиров: дійшов до Рейхстагу

2020-05-07 10:41

75 років тому, на початку травня 1945 року капітулював Третій рейх, пізніше, у вересні 1945-го, остаточно закінчилася Друга світова війна. Війна, яка, за різними оцінками, забрала від 5 до 10 мільйонів українських життів. Про Другу світову, радянських командувачів, звільнення Чернігівщини, бункер Гітлера та одну з найжорстокіших битв тієї війни – Сталінградську ми поговорили з ветераном Другої світової, чернігівцем Костянтином Васильовичем Каземировим

Замість риболовлі — війна 

— Розкажіть скільки Вам було років на початку війни та де Ви її зустріли? 

— У 1941 році я закінчив 8-й клас, а 11 червня мені виповнилося 16 років. Літо сорок першого року ми з братом проводили у дідуся Михайла Мошкова в селі Разночиновці на Волзі. Рано-вранці, 22 червня, ми з братом і дідусем збиралися на риболовлю, як раптом почався  потужний дзвін. Всі мешканці зібралися на площі. Ті, хто був у полі, прискакали на конях, жінки прийшли з городів… Вийшов голова колгоспу та оголосив про те, що зненацька німці вночі напали на СРСР й оголошуєтся мобілізація – всі, хто під неї підлягав через 2 години мали зібратися на площі. Тим, хто, як ми з братом, був у гостях, запропонували на теплоході  поїхати в Астрахань, адже почалася війна й голова колгоспу казав, що потім дістатися до міста буде важко. Жили ми на той час у селищі Трусово – передмісті Астрахані. 

До початку занять у школі я і всі, кому виповнилося 16 років, почали працювати замість чоловіків, які пішли на фронт. У перший день шкільних занять ми зібралися своїм класом та вирішили йти у військкомат, щоби потроапити на фронт і боротися з фашистами. На фронт нас не взяли, сказали, що ми допоможемо йому своїм відмінним навчанням у школі. Проте, після тривалого обговорення, вирішили все ж припинити навчання. Хтось пішов працювати на рибзавод. Основна маса — на евакуйований із Миколаєва  військовий суднобудівний завод. Я ж, бо щоліта плавав із татом у морі та гарно знав обов’язки моряка, пішов на Каспій  працювати матросом. 

— Ви брали участь у боях за Сталінград…

— До 1942 року працював у морі, а навесні прийняв рішення йти на фронт. Як у моряка в мене була «броня», проте я відмовився від неї та повернувся додому. Німці в той час уже підходили до Астрахані, почалися бої за передмістя Сталінграду… Тож майже відразу по прибуттю мене мобілізували та відправили на будівництво оборонних рубежів під Астрахань. Потім – у кавалерійський полк. Після проходження короткострокового курсу молодого бійця та військової присяги призовників стали інтенсивно готувати до майбутніх боїв.

Бойове хрещення ми отримали в безкрайніх Калмицьких степах – чорних землях. Нас бомбили, били артилерією, обстрілювали мінометами… У тому першому  бою загинув мій друг Зєнур Вагапов, у живіт поранили іншого друга В’ячеслава Широкіна... Потім справа дійшла й до мене – поруч розірвався снаряд і я знепритомнів. Мене відправили до Астрахані у шпиталь. Але молоді роки… Тож незабаром я відновився й мене відрядили вже у Сталінград. 

— Як вважається, у боях за Сталінград було «страшніше за пекло». Як вдалося там вижити та звільнити місто? 

— Незважаючи на нашу молодість (17 років), ми – молоді, безвусі солдати – були фізично і морально добре підготовлені до бойових дій. Влучно стріляли, точно в ціль кидали гранати й грамотно, зі знанням справи, володіли зброєю – як своєю, так і противника. Вміли маскуватися  і обладнувати вогневі точки, швидко використовувати укриття і місцевість, пересуватися полем бою, вести рукопашний бій, виконувати і втілювати в життя вимоги присяги, військових статутів та настанов. Усьому цьому нас навчали за програмою допризовної підготовки працівники військкомату і ДОСААФ. Та й наші батьки, діди і старші брати - учасники бойових дій на фронтах Першої світової і громадянської воєн - багато чому нас вчили. Ми вдячні всім їм за їх сумлінність і військову науку. 

До Сталінграду допливли на дерев’яних прогулянкових суднах (дерев’яних, бо Волга була замінована магнітними мінами й металеві кораблі підривалися). Рухалися вночі, адже перевагав повітрі була у німців. На місці дислокації нам визначили наш бойовий рубіж. Позаду окопів прірва та Волга,  попереду – колишній будинок піонерів, якій захопили німці, а ліворуч річка Цариця. Командири сказали, що ми не маємо права відступати…

Бої були найжорстокіші… Спочатку тримали оборону. Потім пішли в наступ. Билися в прямому сенсі за кожен метр землі. Мамаїв курган, який ми штурмували, все місто… все було пооране окопами і просто закидано трупами – тут були й радянські, й німецькі військові. Бачу: з землі на мене дивиться людина. Думаю: «Звідки вона взялася?». Придивився, а виявилося, що це лежить просто голова без тіла, але на голові була пілотка, очі розплющені, й складалося враження, що людина жива… 
Після кургану ми вийшли до залізничної станції, де усі рейки були наче зав’язані у вузол: все було завалено вагонами, цистернами, землею у перемішку з трупами. Було страшно. Бої були найстрашніші. Але підсумок — переможний. Адже ми захищали від ворога свою землю, своїх матерів, дідів... Наше діло було правим. Нам, молодим бійцям, пощастило з командирами. Вони вчили нас, оберігали, показували приклади військової хоробрості. На передовій були представники ставки Верховного Головнокомандувача, маршал Жуков. Вони розробили план розгрому та оточення німців. 

— Ви згадали про Жукова… Існує думка, що радянські командувачі буквально «закидували» німців трупами, а втрати німців під час війни були набагато меншими, ніж у СРСР (за офіційними даними, 5318000 померлих солдатів Третього рейху та 8860400 вбитих військовослужбовців у СРСР, - прим.). Чи справді це було так та наскільки цінувалося життя звичайного солдата під час війни? 

— Щодо Жукова, то казати, що він одержав свої перемоги, зокрема під час захисту Москви, бо безжально кидав людей у бій – не зовсім точно. Я був солдатом й жодного разу на очі не бачив не те що командуючого армією, а навіть командира полку – тільки командира своєї роти (кожен був на своєму місці). Проте я чув, що казало «солдатське радіо»: «Якщо Жуков з’являється на передньому краї – буде наступ».  Жуков не змушував солдат іти у бій, він просто керував військами фронту. Казати, що на його руках кров безвинно загиблих людей – неправильно. 

Бункер Гітлера

— Читав, що Ви звільняли від нацистів Ічню. Розкажіть, як тривали бої за місто та наскільки воно на той час постраждало? 

— Ні, Ічню я не звільняв. Чернігівську область звільняли війська Рокоссовського. А я служив у 47-й армії у Ватутіна, який наступав безпосередньо на Київ. Ми звільняли селище Тростянець на Чернігівщині, а в звільненні Ічні чи Чернігова я не брав участі. Хоча написав книгу «Звільнення Чернігівщини від німецько-фашистських загарбників», що вийшла у 2015-му році. Там я описав історію, розповів про своїх друзів, які брали участь у звільненні Чернігова… 

— Розкажіть про Ваші головні бойові нагороди, та, можливо, про те, за що одна з них була отримана…

— Переді мною нагородний лист, виготовлений під час Другої світової. Мене представили до нагороди. Тут написано про те, що я брав активну участь у звільненні кількох населених пунктів й у бою вбив сімох німецьких фашистів, тому мене представили до нагородження орденом Червоної Зірки (бій був уже у Померанії – частині Німеччині). Цей лист подали 8 травня 1945 року у штаб полку, який його підтвердив, надіслав у дивізію, ті – в армію, а в армії прийняли рішення нагородити орденом Вітчизняної війни першого ступеня (нагорода більш високого рівня, - прим.). 

— Де та, в якому військовому званні Ви зустріли День Перемоги? 

— Я був молодшим лейтенантом. Коли ми фактично підійшли до Рейхстагу, то отримали наказ терміново відступити. Наш батальйон відізвали: сказали сідати на автівки та їхати зупиняти німців, які начебто форсують Ельбу, щоби пробитися до Берліна. Й коли ми прибули на плацдарм, де висаджувалися «німці», все вже було закінчено, адже попереду від нас приїхали артилеристи, які відкрили вогонь: хто був на цьому плацдармі, покидали все та перебралися на протилежний берег. Пізніше виявилося, що то були не німці, а американці. Наші не розібралися, але потім виправилися. 

Зупинилися ми у німецьких казармах. Мене викликав керівник штабу й наказав із  трьома своїми сержантами-розвідниками наступного дня їхати у Берлін – збирати документи у німецьких штабах: «Це потрібно для історії». 

Вранці ми вирушили на Берлін. Бої тут припинилися 2 травня, а це було ще 1 травня 1945-го. Зіткнення переважно йшли на сході Берліна, а тут, у центрі міста, було вже тихо. Місцевих жителів, які голодували кілька тижнів, годували. На кожному перехресті стояла солдатська кухня, намет із червоним хрестом та черги з місцевих – їм роздавали хліб, солодкий чай та кашу. У тій же черзі стояли німецькі солдати з гвинтівками – діти 13-14 років. «Куди кидати гвинтівки?» - запитували вони у кухаря. «Та прямо сюди».  

Почали свою роботу ми з Рейхстага. Там уже була стрілянина, але… від радощів. Ми залишили автографи на його стінах (у 2010-му я приїжджав туди у складі української делегації – мій автограф був на місці). Там же я побачив уперше прапор Перемоги – ще без бахроми та наконечника, які додали потім… Крім кабінету Гітлера в Рейхстазі, ми працювали в бункері Гітлера: збирали документи, різні папери, покинуті секретні папки тощо…Так і зустрів Перемогу. 

— Як зараз Ваше здоров’я та як проводите період карантину, пов’язаного з коронавірусом? 

— Здоров’я не блискуче – 95 років, самі розумієте. Хворію, два місяці не виходжу на вулицю. Але зараз вже почуваюся краще. Продовжую працювати: закінчую автобіографічну трилогію «Каспій», «Шкільні роки» та «Військова служба». У цей час пишу останню частину – «Військову службу»… 

 Зараз, у 2020-му році, на Ваш погляд, чому важливо пам’ятати про перемогу у Другій світовій, і, взагалі, про перемогу над нацизмом? 

— Фашизм був ліквідований у самій Німеччині та багатьох державах Європи. У важкій, кровопролитній боротьбі ми захистили Батьківщину. Розгромивши ударні сили світової реакції, Радянський Союз, його Збройні сили здійснили історичну визвольну місію в Європі та Азії, це був вирішальний внесок у справу порятунку європейської та світової цивілізації…

Розмовляв Сєргєй КАРАСЬ
Фото з особистого архіву Костянтина КАЗЕМИРОВА

Інші новини:


Мена прикрашається

Місцевий художник Володимир Лавський розмальовує своєю творчістю рідне місто.

2020-09-25 12:14