«А МЕНІ ВІЙНА ВСЕ СНИТЬСЯ…». ЖУРНАЛІСТИ «ДЕСНЯНСЬКОЇ ПРАВДИ» НА ФРОНТАХ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ

2020-05-07 08:42

Понад півсотню працівників «Деснянської правди» (у довоєнні роки газета «Більшовик») пройшли кривавими дорогами Другої світової війни, мужньо і відважно в запеклому двобої із фашистськими загарбниками боронили Вітчизну.

Бойові нагороди рясно скроплені кров”ю: тяжкі поранення, каліцтво і навіть смерть. Двадцять журналістів навіки залишилися молодими: загинули в боях чи були розстріляні нацистами. Їм не судилося повернутися в редакцію рідної газети: живуть у творах, у світлинах і пам”яті людській.

Чимало фронтовиків по війні прийшли вже в «Деснянську правду» — 7 листопада 1943 року газета побачила світ під сучасною назвою. 

БОРОЛИСЬ ЗБРОЄЮ І СЛОВОМ

У 1932 році було створено Чернігівську область, і восени почала виходити газета (правонаступниця «Черниговских губернских ведомостей», «Черниговского слова», «Красного знамени» і «Червоного стягу») під назвою «Більшовик». Редагував її Іван Сазонов, заступником став Олександр Бутько, а відповідальним секретарем — Борис Новицький. Співробітники — письменники Олекса Десняк, Михайло Хазан, Пилип Рудь, Борис Левін, Василь Нефелін, Карпо Валовень і Абрам Кацнельсон. А ще — літпрацівники Григорій Шумяцький, Зіновій Іржавський, Валентин Лога, Микола Костенко, Сергій Шаталов. Мала газета і широке коло позаштатних авторів — зокрема, Сергій Старженецький із Бобровиці, Іван Цинковський із Парафіївки. Обидва згодом стали штатними працівниками. 

З початком Другої світової журналісти «Більшовика» йдуть на фронт, у партизанські загони, в підпілля, водночас використовуючи слово — як зброю, спрямовану проти ненависного ворога.

Найпомітнішою постаттю серед літераторів був Олекса Десняк (справжнє прізвище Олексій Гнатович Руденко) — автор найкращого роману про громадянську війну в Україні «Десну перейшли батальйони» і повісті «Полк Тимофія Черняка» (обидва твори написані в Чернігові). Після закінчення Чернігівського інституту народної освіти Олекса працював у редакції «Більшовика» (потім — у Львові). З перших днів війни він у лавах захисників Вітчизни. Працював у фронтовій газеті, друкував оповідання й нариси про бійців, сповнені патріотизму. 

Були оточення і перехід через окуповану фашистами територію. Знову фронт і бойові дії. 25 травня 1942 біля села Павлівка Друга під Харковом у запеклому бою з фашистами письменник загинув. 

Заступник редактора Михайло Давидович Хазан, автор кількох оповідань і новел, збірок відразу пішов на фронт. Але з бійцями-побратимами потрапив в оточення. Невдовзі вже воював у партизанському загоні. В одній із кривавих сутичок партизанів із ворогом у квітні сорок третього загинув. 

Пекло оточення під Києвом і Конотопського концтабору пройшов спецкор Південно-Західного фронту Пилип Рудь. Опинившись у партизанському загоні, організував випуск газети «Красный партизан». У складі диверсійної групи Путивльського партизанського загону Сидора Ковпака ходив на бойові операції. Поліг у бою в жовтні 1942. 
 
Не повернулися з війни Лев Брайловський, Лев Водоп’янов, Йосип Гальперін, Микола Журавський, Марк Зумський, Григорій Левін, Павло Лупоносов, Новиков, Григорій Новик, Олександр Нікітченко, Михайло Островський, Самуїл Ратнер, Степан Сова, Федір Таран, Арон Трояновський, Григорій Шпекторов. Їх імена, як і Олекси Десняка, Пилипа Рудя, Михайла Хазана і розстріляного на Полтавщині підпільника Петра Артеменка, який тісно співпрацював до війни із газетою «Більшовик», були викарбувані на меморіальній дошці у музейній кімнаті редакції. 

Печально, але нині немає ні музею, ні дошки, ні світлин загиблих, які розвіяв вітер подвір’ям поліграфічно-видавничого комплексу «Десна». По-варварськи все було знищено в період клонування газети. Викинуто реліквії, мов непотріб. Отож відтворюю імена й бойовий шлях героїв за вцілілими обліковими картками членів Спілки журналістів, ювілейними буклетами та спогадами ветеранів, знайденими в Інтернеті. 

БОЙОВІ НАГОРОДИ, СКРОПЛЕНІ КРОВ’Ю

Старших колег знала особисто: редакції «Деснянської правди» і «Комсомольського гарту»розміщувалися в одній будівлі. Фронтовики – особливе покоління журналістів, безоглядно й безкорисливо віддане професії та газетярській справі. Бувало, стрічалася з привітними, хоча й вічно заклопотаними ветеранами , і на думку не спадало, що їх гартувала війна, що саме вони рятували Чернігівщину, Україну і Європу від фашистської чуми. Бойові ордени й медалі фронтовики «одягали» лише 9 Травня і в ювілейні дати. У лінотипному цеху друкарні трудилася Таїсія Шикло, на диво скромна жінка. Тільки через роки дізналася, що вона мужньо боронила рідну землю пліч-о-пліч із чоловіками.

Добре знані Володимир Кіндратович Бібчук, Михайло Дмитрович Брезкун, Іван Ілліч Музиченко, Микола Модестович Лихачов, Ілля Ананійович Оліферовський, Андрій Павлович Фомічов, Володимир Павлович Савченко, Аркадій Львович Полоцький, Петро Юхимович Кошель.

Мужньо боронили Вітчизну і Герман Дорохін, Мойсей Багров, Борис І Коваленко, Олексій Різенко, Сергій Старженецький, Андрій Котеленець, Феодосій Сендзюк, Рафаїл Лісовський, Василь Христюк, Дмитро Рязанцев, Петро Приход, Євген Писаревський, Григорій Шумяцький, власкор із Ічні Іван Харченко, спілкуватися з якими авторці не довелося.
Двічі горів у танку Петро Кошель. Чи не тому так рано відійшов у кращі світи – війна вкоротила віку. 

Шість років відслужив на Балтійському флоті Михайло Брезкун. Війну зустрів в Естонії, далі — блокадний Ленінград і знову Прибалтика. Майже 30 років присвятив згодом «ДП»: трудовий шлях від роз’їзного кореспондента — до заступника редактора.
Коли на нашу країну посунула фашистська навала, літпрацівник «Більшовика» Зіновій Іржавський став танкістом. Воював під Ленінградом, був тяжко поранений.

У перші дні війни добровольцем пішов на фронт фотокореспондент Залман Кругерський. Відважного в боях піхотинця у сорок другому фашистська міна сіконула відразу по обох ногах. Госпіталь за госпіталем, численні операції. Орден Червоної Зірки та бойові медалі свідчили про героїзм Залмана Пінхусовича. 

У сорок четвертому разом із родиною повернувся з евакуації до зруйнованого Чернігова. Невдовзі, спираючись на милиці, попрямував до редакції «Деснянської правди». Нелегко було безногому фронтовику при тодішніх транспортних можливостях їздити районами. Фотографував, друкував знімки, а потім їхав у Київ і чекав, доки там виготовлять кліше (про високі технології тоді не йшлося). 

Матрос Балтійського флоту Ілля Оліферовський на початку війни був радистом морської авіації. Пройшов крізь важкі випробування, втратив багатьох бойових побратимів. Про їх мужність і героїзм писав до армійських газет. То була неприкрашена правда війни. У 1944 його призначили відповідальним секретарем дивізійної газети «Наши крылья». У «Деснянську правду» прийшов у 1949-му.

Від рядового до старшого лейтенанта пройшов бойовий шлях Аркадій Полоцький. На фронті був із перших днів війни. У сорок третьому вже творив дивізійну газету «На страже». В армійській пресі пропрацював десятиліття, а в «Деснянській правді» - понад 30 років.

Орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня та сімома медалями був нагороджений за мужність і героїзм Володимир Савченко. Пройшов бойовими дорогами Ленінградського фронту. Рани частенько нагадували про запеклі бої з фашистами. По війні закінчив Київський державний університет і з дипломом журналіста прибув до Чернігова, в «Деснянську правду».

Добровольцем у перші дні війни на фронт пішов і вчитель словесності, випускник Ніжинського педінституту Євген Мойсейович Шпекторов. Додому повернувся з бойовими нагородами в сорок п’ятому. Через два роки — власний кореспондент «Деснянської правди» по Щорському «кущу» районів. 

З першого й до останнього дня війни був на фронті Борис Наумович Левін.

У сорок першому Кузьма Журба (згодом знаний поет і журналіст) закінчив Чернігівський сільськогосподарський технікум і вісімнадцятилітнім одягнув солдатську шинелю. Згодом випускник військового училища, він виміряв тяжкі воєнні дороги на Калінінському, Ленінградському і 1-му Прибалтійському фронтах. За відвагу й мужність був нагороджений орденом Червоної Зірки і бойовими медалями.

У хвилини перепочинку примудрявся писати вірші. Їх друкували фронтові газети. По війні працював на обласному радіо та в «Деснянській правді». Колеги розповідали, що Кузьма не любив згадувати війну, але пережите й побачене, враження тих грозяних днів, печальні спогади не відпускали, виливалися в поетичні рядки і назавжди закарбувалися в творчості. Кузьма Журба загинув в автомобільній катастрофі, не доживши до 60-ліття кілька місяців, а вірші живуть поміж людей:

«А мені війна все сниться,
Клята – розпроклята.
В полі спалена пшениця,
Вщент розбита хата.
У пекельній круговерті
Білий світ і люди.
І мене за мить до смерті…
Донька будить».

«ДОКИ Б’ЄТЬСЯ СЕРЦЕ…»

Колишній завідувач листів і робсількорів Григорій Балицький брав активну участь в організації партизанської боротьби на території Чернігівщини, очолював диверсійну групу обласного партизанського з’єднання Олексія Федорова. Він був одним із найуспішніших командирів партизанського загону і диверсійних груп, що діяли на залізничних комунікаціях (зокрема, й на Волині). Про бойові подвиги і звитягу партизанського командира Балицького писали повісті та поеми. На рахунку очолюваної ним диверсійної групи майже півтори сотні знищених ворожих ешелонів з живою силою, технікою і озброєнням.

За зразкове виконання бойових завдань командування в боротьбі проти німецьких загарбників, виявлені при цьому мужність і героїзм та за особливі заслуги в розвитку партизанського руху Григорій Балицький удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Окрім того нагороджений бойовими орденами — Червоної Зірки, Червоного Прапора і Вітчизняної війни І ступеня. У мирний час — орденом Богдана Хмельницького.

У листопаді 1942-го в одному з боїв Григорія тяжко поранило, втратив око. Звісно, міг би після кількох операцій залишитися в тилу, але в березні сорок третього повернувся в партизанський загін і ходив на бойові операції.

«Кожен партизан приходив до мене, і всі в один голос говорили: «Ми ніколи не чекали, що ви примчите з Москви до нас». Усі так говорили тому, що я залишився без ока. Моя відповідь була одна для всіх. Почав боротьбу і закінчувати буду. Інакше і бути не може, — писав у щоденнику. — З 26 серпня 1941 року в загоні багато зробив для Батьківщини. Був пораненим, але це не все. Почуття партизанської відповідальності... дуже велике... Хочеться знищувати ворожі ешелони до тих пір, поки б’ється моє більшовицьке серце».

ГАЗЕТА – «ПАРТИЗАНКА»

У роки фашистської окупації Чернігівщини газета, образно кажучи, стала «партизанкою». Перший номер «Більшовика» в умовах підпілля вийшов 21 лютого 1943 року в партизанському з’єднанні Миколи Попудренка, що базувався тоді на території сусідньої Брянщини. Загалом тоді побачили світ 16 номерів видання загальним накладом 40 тисяч примірників. Редактором газети був Павло Дніпровський, складачем — Григорій Баскін, друкарем — Григорій Михайленко. Зі сторінок газети лунало закличне і дотепне слово партизанського поета Степана Шуплика, автора книг «Пісні Лісограда» та «Пісні партизана діда Степана». У повоєнні роки Степан працював у «Деснянській правді». 

21 вересня 1943 року визволили Чернігів від фашистських загарбників, а вже 7 листопада вийшов перший номер газети під сучасною назвою — «Деснянська правда». Газета після визволення області та в перші повоєнні роки — найповніший літопис відбудови обласного центру і Придесення, звитяжної праці мешканців Сіверського краю, які з руїн і попелу піднімали міста й села. 

У квітні сорок п’ятого прийшла в редакцію «Деснянської правди» й фронтова медсестра Ніна Тесельська. Особливо пам’ятним став для неї номер газети, присвячений закінченню війни. Коли чернігівці зі сльозами на очах раділи Великій Перемозі, Ніна Олександрівна була серед земляків. Написала проникливі рядки про їх почуття, про пережите і пройдене, про біль утрат. Разом із чернігівцями вона виходила на вулиці зруйнованого міста, щоб розчищати руїни і згарища, впорядковувати вулиці...

Ще гриміли гармати — до кінця війни залишалося більше року, ще свіжими були могили загиблих бійців та замордованого мирного населення, ще тліли згарища будівель, на площах були помітними місця від колишніх шибениць, а «Деснянська правда» прославляла «великий подвиг великого народу». На шпальти виливалися народний біль і гнів — до редакції надходили сотні листів із фронту з розповідями про бойові дії, мужність і героїзм бійців — чернігівців. Саме в «Деснянській правді» в 1944 з’явилися перші нариси командира партизанського загону, Героя радянського Союзу Юрія Збанацького про відвагу побратимів.

Тогочасні газетні публікації були гарячі, мов жар. Як писав згодом поет Олекса Ющенко, то було «Слово розтерзаних, закатованих, розстріляних, спалених. Слово, що вчило великої любові до життя, до свого народу».

Ольга ЧЕРНЯКОВА, відповідальний секретар Чернігівської обласної організації НСЖУ
Фото з родинного архіву Світлани ЛИХАЧОВОЇ та Інтернету

Інші новини:


Нова велика війна?

Військові дії між Азербайджаном і Вірменією розпочалися в ніч на 27 вересня. Обидві сторони звинуватили одна одну в ескалації конфлікту через спірний регіон Нагірний Карабах.

2020-10-01 09:56