Володимир Чепель – людина, яка створює традиції

2020-05-06 09:09

В одному з найбільш віддалених районів нашої області – у селі Плугатарі Талалаївського району працює Володимир Чепель. Людина, яка у маленький сільській школі примудряється створювати спортивні команди, які неодноразово вигравали першості області та представляли наш регіон на загальнонаціональному рівні. 

Про те, як у селі з населенням близько 300 людей вдається знаходити чемпіонів, Універсіаду, роботу вчителя в період карантину, очікування від входження до ОТГ та ще багато про що  баскетбольний спеціаліст розповів в ексклюзивному інтерв’ю нашому виданню. 

Від ковзанів до баскетболу

Розкажіть, як вийшло, що ви стали шкільним вчителем у Плугатарі? 

Я виріс у сусідньому селі, яке тепер носить назву Стара Талалаївка. Зараз школу там закрили, а в мої часи вона була потужною. Наш учитель фізкультури Григорій Васильович Кобзистий не тільки проводив свої уроки на високому рівні, а й допоміг багатьом із нас, як-то кажуть, стати людьми. Ми освоїли фактично усі види спорту, які були можливі в селі. Що ж до спортивних успіхів, то у 1982 році я став чемпіоном області з ковзанярського спорту на дистанції 1000 метрів (хоча бігав на хокейних ковзанах). 

Але на той час я просто не знав, що в педагогічних інститутах є факультети фізичного виховання: думав, навчатися можна тільки в інститутах фізкультури. «Відкрили очі» мені в армії – я служив у Польщі армійським листоношею та бібліотекарем (коли пізніше ставили на військовий облік, моя спеціальність дуже здивувала працівників райвійськкомату), й один із моїх відвідувачів – хлопець із Уль’янівська, підказав, що й у Чернігові можна вивчитися на вчителя фізичної культури. У 1987 році я вступив до Чернігівського педагогічного інституту (нині – НУ «Чернігівський колегіум», - прим.). 

За офіційними даними, у Плугатарі живе трохи більше, ніж 300 осіб. Розкажіть про школу: наскільки вона велика, чи багато класів та яка специфіка викладання саме у такій, напевно, не найбільшій школі? 

Плугатарьска ЗОШ I-III ступенів почала працювати у 1990-му році, я ж туди прийшов у 1991-му: хоча й не брав направлення, в районі знали, де я навчаюся, й після інституту мене забрали у школу, де й працюю до цього часу. Щоправда, в 1996-1998 роках я паралельно працював заввідділу спорту Талалаївської РДА, проте там я довго не протримався – ця робота має іншу специфіку… 

Зараз у нашій школі 92 учні. Я викладаю з 5 по 11 класи. У мене 56 школярів: 25 дівчат та 31 хлопець. Живу у селі Новопетрівському – це приблизно у трьох кілометрах від Плугатаря. Щодня (незалежно від пори року та погоди) на роботу добираюся велосипедом. 

Ви зі своїми школярками неодноразово вигравали чемпіонати області зі стрітболу та представляли Чернігівщину у фіналі шкільної стрітбольної ліги 3*3. Звідки в маленькому селі стільки талантів та чи є у ваших командах конкуренція? 

Фактично всі 25 дівчат, які у мене займаються фізкультурою, грають у стрітбол. Чемпіонати області серед школярів зі стрітболу ми вигравали 4 рази, а з баскетболу – двічі. Також 4 рази у Києві грали у фіналі шкільної ліги 3*3, втім, там нам не дуже щастило – кілька разів на останніх секундах пропускали далекий кидок та не потрапляли до 1/4 фіналу… Хоча це й шкільна ліга, треба розуміти, що проти нас грали вихованки шкіл олімпійського резерву. У 2018-му році ми серйозно програли, але потім мені сказали, що наші дівчата-суперниці вже тоді грали у баскетбольній Суперлізі серед жінок! Уявляєте рівень? Сільська команда змагається з гравчинями Суперліги! 

Про таємницю: я хочу, щоби наші діти почувалися не гірше за тих, хто навчається у великих містах. У нашому селі люблять стрітбол – це оптимальний вид спорту для сільських шкіл.  Хоча в інституті в мене була спеціалізація «футбол», з роками я зрозумів: стрітбол найбільше „в темі”, адже у нас діти займаються разом – хлопці, дівчата. Й у футболі існує більша ймовірність нанесення травми випадковим ударом, а у волейболі не ті емоції. Зі стрітболом кожний урок – це конкурентне змагання, у нас люблять цей вид спорту. Цьогоріч у нас є 9-10 дівчат – а це команда вже для великого баскетболу. Й, хоча в нас триває зміна поколінь, цього навчального року школярки зайняли 2 місце в області серед дівчат 2002 р.н. та молодших.

Як такої у школі конкуренції немає, але Плугатар – залізнична станція, ми об’їхали всю Сумську область, грали в Бахмачі, Конотопі, проводимо першість району з баскетболу – ці матчі дозволяють підвищити наш рівень. 

А що з плугатарськими хлопцями, чи є у них якісь успіхи? 

У хлопців зараз теж талановите покоління. Цього року в баскетбольному чемпіонаті області серед школярів вони зайняли 3 місце серед хлопців 2002 р.н. та молодших. Починаючи з початку 2000-х років, ми неодноразово вигравали медалі першості області. У спортзалі ввечері у нас бувають аншлаги – можуть займатися більше 30 спортсменів. 

Чемпіони та їхні м’ячі

Ви тренуєтеся у невеличкій спортзалі – 9*18 метрів. А як із умовами тренувань узагалі: є м’ячі, форма, мабуть, спонсори?..

Спортзала у нас специфічна й передбачає щільну боротьбу. На змаганнях доводиться адаптуватися до стандартних паркетів, проте досвід у мене вже є… Але в моїх команд «кульгає» 3-очковий кидок з кута – в наших умовах його просто не відпрацюєш. Роздягальні є, нема душових… Формою забезпечують спонсори та адміністрація району. А ось м’ячі закінчуються – професійні коштують в районі 1000 гривень, й такі ми дозволити не можемо. Займаємося багато, якість спортінвентарю зараз не краща – цього року попит підвищений, дістав навіть ті м’ячі, якими давно не користувалися, деякі з грижами… 

Наскільки я розумію, Плугатар входить у Талалаївську ОТГ. Чи змінилося щось для вас як для тренера та вчителя з реформою децентралізації?

На жаль, ми не входимо у громаду, й через це у нас цього року існують обмеження. В ОТГ набагато краще, а ось ми залишилися у достатньо важкому фінансовому становищі. В актовій залі нашої школи вже відбулися збори села, ми проголосували до приєднання до Талалаївської ОТГ. Очікуємо входження в громаду. Її голова Юрій Величко – мій знайомий. Знаю, що він любить та підтримує спорт. Сподіваюся, якщо все буде гаразд, то у нас з’явиться більше перспектив. Бо цього року навіть на першість області ми їздили за рахунок батьків, і не знаю, чи повернуть нам ці гроші. 

Чи відрізняється чимось сільська молодь від міської? 

Я б не сказав, що є велика різниця. Мабуть, городяни більш розкуті. Хоча XXI століття це нівелює. З 56 дітей у нас на фізкультуру, через стан здоров’я, не ходить лише один. У кількох є підготовча група, але це не заважає їм вигравати чемпіонати району. Кажуть, що в місті багато дітей звільнені від фізкультури. У нас такого немає. Всі хочуть рухатися. Мабуть, у цьому різниця. 

Треба розуміти, що наше село віддалене від обласного центру. Щоби поїхати на якісь змагання, о 4-й ранку ми вже збираємося біля школи. Тож, аби змагатися, треба бути цілеспрямованим. Коли ти приходиш о 4-й ранку до школи в мороз, а там уже стоять діти… Я собі сказав, що поки у них є це бажання, і в мене воно буде. Ще на першій педраді у своєму житті говорив: «Моє завдання – створити спортивну традицію, щоби  молодші дивилися на старших та у них виникало бажання займатися спортом». Сподіваюся, мені це вдається.  

Зараз школи та школярі на карантині. Чи завадило це вашим спортивним планам на цей сезон? 

Так. У нас проходить спартакіада району: я як керівник методичного об’єднання вчителів фізкультури Талалаївського району запропонував не проводити окремі змагання району й ОТГ, а об’єднатися – мене підтримали. Мали грати у волейбол, баскетбол, стрітбол, але через карантин не змогли. З тієї ж причини не відбувся чемпіонат області зі стрітболу серед школярів, який ми хотіли виграти. Плани були великі, на жаль, цього сезону вони вже не здійсненні…

Що таке – робота вчителя та тренера під час карантину? Чим займаєтеся самі  та чи даєте якийсь план тренувань для школярів-спортсменів?

Більшу частину карантину, через травму, я провів на лікарняному. Повернувся лише нещодавно. Є кілька дітей, які працюють за індивідуальним планом, але за всіма не вслідкуєш. За окремим графіком ми, вчителі, кілька разів на тиждень ходимо до школи на чергування... 

Наскільки у селі відчуваються карантинні заходи та що думають люди про небезпеку коронавірусу? 

Паніки в нас немає, проте навіть у нашому невеличкому селі велосипедисти їздять у масках. Але психологічно це тисне на всіх. Хоча нам набагато легше, ніж у місті, – ми можемо працювати на городі. Думаю, у місті складніше… 

На Універсіаді-2019 жіноча збірна України з баскетболу зайняла останнє місце. Чи були серед кандидатів на поїздки на Універсіаду ваші вихованки, та, як ви думаєте, чим обумовлений такий результат, чи справді в Україні слабкий жіночий баскетбол?

Найвищі досягнення серед моїх вихованок має Яна Чепель – моя донька, яка двічі ставала чемпіонкою країни серед студенток у складі команди Національного університету фізичного виховання і спорту України, але й вона не входила у число кандидаток у збірну. В нашій країні спорт тримається на спонсорах, й, переважно, гроші йдуть на футбол, біатлон. Баскетболу, тим більш — жіночому, приділяють менше уваги, такої баскетбольної системи у ВНЗ, як у США, в нас немає – мабуть, із цим і пов’язаний результат. Хоча  я не знаю, як формувалася ця збірна. Тому складно казати… 

Вже понад 14 років не проводиться чемпіонат області серед жінок, тобто після шкільних змагань юним баскетболісткам де-факто немає куди зростати в рідному регіоні. Як думаєте, чи можливо та чи потрібно відновити ці змагання? 

Думаю, навряд чи вдасться відновити чемпіонат серед жінок. Коли наприкінці 11-го класу я кажу своїм дівчатам: «Ви востаннє тримаєте баскетбольний м’яч», - вони посміхаються. Але переважно життя складається саме так. Лише одиниці продовжують грати…

Куди після закінчення школи потрапляють ваші вихованки та чи продовжують вони займатися стрітболом або баскетболом? 

Серед моїх колишніх учнів два чемпіони України – це моя донька у баскетболі та бодібілдер Роман Потеряйко, який зараз працює тренером у Харкові. Кілька хлопців та дівчат вивчилося на вчителів фізичної культури, але мало хто з них працює за спеціальністю. 

Які у вас найближчі творчі плани та чи почуємо ми ще про успіхи плугатарських стрітболісток? 

У нас є перспективні дівчатка в п’ятому класі. Якщо все складеться нормально, будуть стабільна ситуація, здоров’я, то працюватимемо далі, а це значить, що буде й позитивний результат. 

ДОВІДКА «ДЕСНЯНСЬКОЇ ПРАВДИ»: 

Володимир Чепель, 53 роки. Вчитель фізичної культури Плугатарської ЗОШ I-III ступенів, тренер. Місце народження: село Основа (Талалаївський район). Зріст: 170 см. Мрія: допомогти розвинути таланти Костянтина Абовяна та Діани Приймак. Улюблена книга: «Вершник без голови» (Майн Рід). Улюблене місце на Талалаївщині: Свято-Успенська церква (село Стара Талалаївка), улюблене місто у світі: Чернігів. 

Інтерв’ю підготував Сєргєй КАРАСЬ
Фото з особистого архіву Володимира Чепеля

Інші новини:


Цікава новація

У селищі Макошиному планують створити новий осередок правоохоронного захисту — поліцейську станцію.

2020-09-30 08:56