Мишак із Солонівки

2020-05-04 08:28

На фронтах Другої світової та в партизанських загонах проти німецько-фашистських загарбників воювали 244 жителі Солонівки, 168 віддали життя за незалежність Батьківщини. За мужність і відвагу, проявлені в боях, сотня солонівців отримала ордени та медалі. Уродженець села, льотчик М.Ф. Шатило удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Нині в селі лише 232 мешканці.

76 колишніх воїнів повернулися до мирної праці. Їм належало відновити село, продовжити хліборобську родину. Чи не найважче було тим, хто прийшов інвалідом. А це був кожний п`ятий. Та й вони гідно вписувалися в надії на краще, заможне життя. Хоча навіть гартованим фронтовикам здійснювати це за найскладніших умов відчаю і розорення було дуже й дуже важко.

Наразі розповідь про інваліда другої групи Михайла Васильовича Костирка, людини звичайної і неповторної одночасно.

«Драстуй, Насте Савелівно! Пишу тобі з війни. Як і раніше, я при передовій діючої військової частини, виконую особливі завдання. Як тільки затихає бій, разом з товаришами збираємо загиблих, пораненим надаємо допомогу, перев’язуємо і доставляємо в польовий госпіталь. І в госпіталі допомагаю лікарям. Наші бійці гонять фашистів, і ми вже пройшли всю Білорусію. Тож скоро і війна закінчиться, і я повернуся додому. Мрію одразу одружитися. Прошу тебе підшукати мені майбутню жінку, у Солонівці багато ж гарних дівчат. Передавай від мене бойовий привіт родичам і товаришам. Залишаюся живим і здоровим, чого й тобі бажаю. До скорої зустрічі.

Твій син Мишак сержант Костирко».

Трикутничок із якогось сірого паперу з солдатським штемпелем Насті Савелівні вручила листоноша біля хвіртці. Жінка листу зраділа. Але ні читати, ні писати вона не вміла, тож із ним кинулася до сусідів, а потім — по всьому селу. Чи вже второпала вона, що писав син, але слово „сержант” сприйняла якось загадково:

— Тепер мій Мишак «тиржант», — нібито пишалася. Свого Михайлика вона назвала від народження Мишаком, і прізвисько так прижилося, що по-іншому його і не називали. Так і покотилася по селу новина, що Мишак має звання сержанта і виносить із бою поранених. Та сержанту Костирку випало довго чекати на побачення в рідному селі, хоч той лист і був останній із фронту.

Після відправлення листа перев`язував пораненого бійця, який, стогнучи, сказав, що він теж із Чернігівщини. Та враз поруч здійнявся чорний стовп землі, за глухим вибухом посипалися смертоносні осколки. А що коїлося далі, боєць не пам`ятає. Він отямився в госпіталі з націло перев`язаною головою. Товариші розповіли, що відкопали його з-під землі, поранений боєць, якого рятував, загинув. Відтак Костирку довелося ще довго лікуватися в шпиталях Білорусі й Росії. На фронт він більше не потрапив.

Улітку 1946-го Михайло з`явився у Солонівці. Худий, виснажений, з невправно бігаючими очима та медалями «За відвагу» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» на поношеній гімнастерці.

Повоєнне село не дуже привітно зустріло солдата-інваліда. У Насті Савелівни на столі навіть хліба не було. Його мрія одружитися одразу по війні виявилася не такою і простою. Настя Савелівна марно умовляла когось із дівчат вийти заміж за її сина.

— Краще залишитися в дівках, ніж іти за контуженого Мишака в напіврозвалену хату, — казали в селі дівчата.

 * * *

Якось на подвір`ї з`явився молодий чоловік, що говорив із білоруським акцентом, і запропонував склеїти колоші. То було найпоширеніше взуття по війні. Недаремно і приказку склали «Спасибі Сталіну-грузину, що видумав резину». Гість із Гордунів під Гомелем назвався Петром Ткаченком. Білоруські сусіди багато допомагали солонівцям у відбудові погорілого села. Сюди приходили теслі, пічники, муляри, столяри, інші майстри. Роботи було вдосталь.

Настя Савелівна запросила гостя до хати, й той узявся заміряти колошу. Вона ж, ніби між іншим, запитала:

— Чи немає, чоловіче, у вашому селі дівчини, яка би згодилася вийти заміж за мого сина?
Петро думав недовго.

— Є така. У мого сусіда Герасима три дочки на виданні, їхня мати померла, живеться їм несолодко, думаю, що котрась погодиться. От тільки жениха їм показати треба.

На розмову нагодився і сам Мишак:

— А чому б не поїхати, он же в наше село білоруські дівчата повиходили заміж, гарні, красиві, роботящі.

 Петро пообіцяв повезти його в Гордуни, як тільки впорається з роботою по селу.

 За свата Настя Савелівна запросила кума Прокопа, який добре знав дорогу до Гомеля, їздив конем після окупації міста в госпіталь, куди потрапляли і солонівці.

Хоча приїзд гостей для Герасима був несподіваним, та він охоче показував дівчат. Мишак поклав око на середульшу Катерину, але Герасим заперечив. Мовляв, у селі так ведеться, що першою заміж має вийти старша. Спинилися на Єві. На лиці була непогана. Навіть красива: великі карі очі, ніс хоч трішки й приплюснутий, але ховався за повними щоками, червоні губи без будь-якої фарби, довгі русі коси і повне тіло. Проти неї Мишак здавався мізерним, меншим у добрих два рази. Та вони поміж собою швидко порозумілися. Прокіп виніс на воза невелику скриню з неновим одягом та іншим начинням. Підвода рушила в Україну.

На весільний стіл Настя Савелівна поставила все, чого не пошкодували сусіди. Біля двору на молоду чекали родичі, хлопці, дівчата.

— То звідкіля таку красуню взяв? — казали Мишаку. — Чи не боїшся, що вночі придавить тебе?

— З Гордунів моя Єва, і тепер буде наша, — задоволено видав молодий.

 * * *

Медовий місяць молодих вклався в кілька днів. Єва пішла працювати в рільничу ланку. Робота для неї була не новою. Вирощування картоплі, льону, овочів таке ж, як у білоруському колгоспі, де так само не було жодної техніки на полі, покладалися на коней чи волів, яких також бракувало. А в основному — на власні руки. Працювали, як казали, за «палички», тобто за трудодні: невідомо, як і коли їх оплатять.

Будь-якої важкої фізичної роботи Мишак виконувати не міг. Звертався за допомогою у райвійськкомат. Але працювати постійно не склалося через важку контузію.

На початку голодного 1947-го Єва народила первістка Миколку, а наприкінці того ж року – доньку Галину. І Мишак був щасливим.

Усупереч усім негараздам він освоював посильні для себе ремесла, яких тоді бракувало в селі. Від білоруса Петра навчився клеїти колоші. Секрет надійності звичайної латки на гумі був у виготовленні клею. Мишаку вдавалося це робити. Склеїти нові колоші він не брався, мовляв, який із нього майстер. А ось, щоб накласти латку, замовлень не бракувало. Часто-густо латка та відпадала, й односельці приносили взуття повторно. Мишак не обурювався: усував брак. За роботу йому давали хто що міг: куряче яйце, кілька цибулин тощо.

Неабияк проявив він себе перукарем. Підстригтись чи поголитися йшло чимало чоловіків, товпилися біля хати й діти. Вчителі зі школи відправляли хлопчаків до Костирка підстригтися, найчастіше таких, чиї батьки з фронту не повернулися. На нестриженій голові множилися воші. І як було позбутися їх інакше?

Поголитися приходили чоловіки, що не в змозі були це зробити через поранення чи з інших причин. Ходити з бородою було не в моді. Серед інших заходив голова сільради Іван Костирко, постійним клієнтом був Осон Гончаренко, який втратив око в партизанах. У селі він вважався за «активіста», жодної керівної посади не займав, але втручався у всі справи сільради, споживчого товариства, колгоспу. Вважав, що в обов`язках Мишака було поголити його, і завжди невдоволено бурчав: то вовтузишся, то бритва скубе.

 — Ти, дядько Осоне, сиди спокійно, а то бритва куві — й Осона немає, — приказував перукар.

Часто допомагав Мишак і травмованим односельцям. Когось кінь копитом ударив чи корова рогом забила, хтось порізався інструментом, руку зламав. Швидко знайти фельдшера Григорія – інваліда війни — час не дозволяв. У нагоді ставали навички, набуті Мишаком на війні. Він уміло зупиняв кров, перев`язував, із підручного матеріалу накладав шини. А далі справа залишалася за лікарем. Розумівся Мишак і в лікарських засобах. При гострих болях давав пігулки, що якимось чином мав у запасі. Допомагав навіть за чоловічого безсилля. А влітку рятував потопельників.

 * * *

 За шість років подружнього життя з Євою у сім`ї з`явилося на світ троє синів і стільки ж доньок.

 Жінки запитували у Єви: чим і як годує вона стільки дітей?

 — Картоплю в мундирах вони самі чистять за столом, квашена капуста, якщо є. А ще хтось із сусідів принесе чашку молока. Найчастіше ж для них — скибка хліба, зволожена водою з цукром, — зізнавалася Єва.

Мишак вважав своїм обов`язком постачати хліб. Купити його можна було тільки в райцентрі, в село не привозили. Господині в кожній хаті випікали для себе з борошна, змеленого із жита чи ячменю на жорні. Мишак за хлібом ходив у Городню за 15 кілометрів. Аби встигнути купити, прокидатися мав удосвіта, щоби коло магазину зайняти чергу. Дід Пузач конячкою, у фанерній будці підвозив сотню хлібин. Продавець давав на руки лише по одній. До того ж кожну зважував і на додачу шматочок клав зверху. При виході з магазину той шматочок схоплювали жебраки, що чекали по обидва боки дверей. Одна хлібина Мишака, звичайно, не задовольняла, і він займав чергу знову і знову. Продавець, запримітивши його, попереджав — хліб у торбу брати заборонено. Тож доводилося переходити в інший магазин і там стояти в черзі. Так і збирав до десятка хлібин. Якось старшина вихопив мішок і подався з ним у міліцію. Поскаржитися на такий вчинок Мишак пішов у райком партії, мовляв, я інвалід війни, дітей у сім`ї багато, хліба у селі немає, міліціонер забрав куплений.

Секретар райкому Михайло Супрун наказав зачекати біля того ж магазину. Невдовзі біля черги з`явився старшина з мішком, повернув його Мишаку. З того часу багатодітному батьку в магазині давали десяток хлібин поза чергою. А за цукром доводилось їздити в Гомель, де можна було придбати безперешкодно.

 Грошей постійно бракувало. Бо лише одна Мишакова пенсія і складала сімейний бюджет. А в хаті ставало все тісніше, дітвори додавалося.

Мишак не соромився просити матеріальної допомоги. Писав листи в різні організації, відомим полководцям аж до міністра Збройних Сил СРСР. На його адресу надходили якісь карбованці. Та найчастіше скарги пересилали в село, доручали, щоби колгосп чи сільрада допомогли. Їздив він і особисто жалітися в Чернігів, Київ, утрапив до першого секретаря ЦК КП (б) України Хрущова. Микита Сергійович уважно вислухав ветерана з Чернігівщини і дав кілька червонців. Та Мишак від’їжджати не поспішав. Розраховуючи на щедрість керівника, він навідався і наступного дня. Мовляв, гроші загубив і поїхати додому немає за що. Та сталося те, чого не очікував.

— А, це знову ти, пропив, значить, — сказав Микита Сергійович, наблизився впритул і з розмахом вчистив по голові.

 — Та так сильно, що я з копитків полетів, — розповідав Мишак.

Чи так це було насправді? Бо в те, що він узагалі був у першого керівника України, мало хто в Солонівці повірив. Незаперечним було те, що він мав талант грамотно писати запити і знав, кому та про що. Це ставало в нагоді солонівцям. На їхнє прохання звертався в архіви і знаходив імена загиблих та зниклих безвісти у війну, що ставало підставою призначення допомоги на дітей чи престарілим батькам.

За скаргами ветерана приїжджали комісії різних рівнів, жахалися умовам, у яких жила сім`я. Нарешті, в результаті таких обстежень, їх переселили в просторішу хату з великим городом та надвірними будівлями, що дозволило обзавестись домашнім господарством. До того ж четверо дітей влаштували в обласну школу-інтернат. Вони були на державному утриманні, одержали неповну середню освіту.

 * * *

Єва, схоже, постійно була вагітною, але по змозі працювала на колгоспній фермі. Доїти, доглядати корів допомагали матері старшенькі діти. Тут досхочу могли напитися молока.

У 1965 році Єва народила одинадцяту дитину – хлопчика Анатолія. Це були другі пологи, прийняті у відкритому колгоспом пологовому будинку. Тут же народилася і донька Олена. Всі попередні пологи приймала сусідка баба-повитуха Тусиха.

Цей рік для родини був багатий на пам’ятні події. Найстарший Микола пішов служити в армію, надіслав фото у військовій формі аж із Ташкента.

На той час у Солонівці це була найбільша багатодітна сім`я. Президія Верховної Ради СРСР присвоїла Єві Герасимівні звання «Мати-героїня», із врученням відповідної Грамоти і ордена. Мишак пишався нагородою дружини. Як тільки вона приїхала з Городні з орденом, він закріпив його собі на лацкані піджака і пішов селом. Перед кожним зустрічним спинявся і показував нагороду.

— Так це ж Євин орден, а не твій, — казали солонівці.

— А я хіба не батько всім синам і дочкам?! – відповідав Мишак.

Діти змалку були привчені до праці і самостійного життя, набули професій. Дорослішали і залишали батьківській дім. Єва Герасимівна і Михайло Васильович і незчулися, як опинилися в майже порожній хаті. Пережили і втрати. У 1962 році померла восьмирічна Оленка. Лікарі не змогли врятувати її від тяжкої хвороби, хоч робили все для цього. Дівчинку навіть на вертольоті доставили в київську лікарню...

Єва Герасимівна померла раптово від тромбу в серці. Їй виповнився 61 рік. У Михайла Васильовича опустилися руки до всіх своїх ремесел. Їздив до синів і дочок, які жили та працювали в різних куточках країни. Проте ненадовго, тягло до рідного дому, де стільки було незабутнього. Помер він у чернігівській лікарні лише через півроку після смерті дружини і похований поруч із нею.

При вході на сільське кладовище поряд стоять п`ять залізних хрестів. Тут спочивають настя Савелівна, Михайло Васильович, Єва Герасимівна та двоє дітей. Квітучий барвінок устеляє могили живим килимом, білокорі берези нашіптують пісню вічного спокою. Не залишилося і сліду від двох хат великої родини. З одинадцяти дітей живі нині лише п`ятеро, та в селі не мешкає ніхто. Сюди вийшла заміж тільки внучка Людмила, дочка Валентини Михайлівни, яка проживає під Києвом, уже пенсіонерка, більше двадцяти років доїла корів у колгоспі. А ще подружжя Костирок залишило понад двадцять онуків.

Фотографію Михайла Васильовича мені дали в місцевому краєзнавчому музеї, який активно діяв, коли в селі була школа, фото Єви Герасимівни — від її доньки Валентини Михайлівни.

Михайло ЄРМОЛЕНКО,член Національної спілки журналістів України

Інші новини:


У Чорнобилі вперше за 100 років з’явився ведмідь

Дослідники Чорнобильської зони достеменно ще не знають, звідки він прийшов та й скільки їх.

2020-09-24 11:22