Крим. Півострів, на який ми чекаємо

2020-02-27 11:21

Вчора, 26 лютого, відзначався День кримського спротиву російській окупації. Напередодні цієї пам’ятної дати ми зустрілися з військовими, які на собі відчули «братню та безкровну» окупацію українського півострова: представниками чернігівської ГО «Кримська громада» Сергієм Кузіним та Анатолієм Кальяном. І поговорили про те, що відбувалося в Криму, чи всі кримчани хотіли у «руський світ», та коли півострів повернеться під контроль України.

«Друг», який прийшов зі зброєю

Розкажіть, ким ви були та де служили у 2014-му році?

Сергій Кузін: – Підполковник, військовослужбовець державного науково-випробувального центру ЗСУ у Феодосії.

Анатолій Кальян: – Підполковник підрозділу військової частини А 4515 у Бельбеку. 

– Як ви опинилися в Криму: ви корінні кримчани чи звідкись переїхали? 

С.К.: – За розподілом 2002 року я був направлений у наш центр і до 2014-го там прослужив. Сам же я народився у Читі (Росія), а жив до цього у Первомайську Миколаївської області. 

А.К.: – Я з Прилуцького району, закінчив Харківське училище, потім служив у Забайкаллі, а у 94-му році, після отримання Незалежності Україною, перевівся у Крим, де прослужив до 2014-го. 

– У Криму базувався Чорноморський флот Росії. Наскільки відомо, українські та російські військові проводили сумісні заходи. Розкажіть, які були стосунки з росіянами до 2014-го? 

С.К.: – У Феодосії було не дуже багато військових із Росії. Лише деякі частини, але наш підрозділ жодних стосунків з ними не підтримував: навчань чи інших заходів не пригадую. Але ворогами ми теж не були. Зокрема в російському військовому шпиталі могли лікуватися й українські військові. Нікого ніщо не насторожувало. Тому 2014-й рік став для нас несподіваним. 

А.К.: – Ми служили у Бахчисарайському районі, й там не було російських частин. Наявність росіян у Криму сприймалася як факт. Але пам’ятаю, що десь у 2010-му ми як туристи їздили у Севастополь: був спільний парад, який приймали командувачі російського Чорноморського флоту та українського флоту. Наш український командувач віддавав честь усім: і українцям, і росіянам, які проходили повз трибуну. А росіянин, коли проходили українці, руку опустив. Тоді це напружило… 

У 1993 році був підписаний договір про дружбу та співробітництво між Україною і Росією. За цією угодою мій підрозділ працював із росіянами, адже було кілька радіостанцій: три в Росії, одна в Україні та одна в Білорусі. Й ці п’ять станцій створювали навігаційне поле майже над усією Європою. Тому в нас був прямий канал зв’язку з російськими станціями. Але канал вимикнули, коли у Сімферополі захопили кабельне господарство – росіяни відключили наші військові канали зв’язку.

– Як ви зрозуміли, що почалася анексія? Й чи сприйняли це серйозно, чи спочатку все здавалося жартом? 

С.К.: – Жартом це не було. Наш центр російські військові не блокували. Кілька разів приходили тітушки – типу «казакі», особливо перед «референдумом» у березні. Події розгорталися на аеродромі Кіровський – там росіяни спочатку побили апаратуру й пішли, а потім захопили його остаточно й уже поставили свою частину. В основному блокували морпехів, адже це найбільш боєздатні частини. Наша ж частина – наукова. Ми спалювали документи, щоби вони не дісталися ворогу. 

– Коли 26-го лютого у Сімферополі блокували республіканську ДержРаду, до нас ці події ще не дійшли, підключається до розмови дружина Сергія, голова ГО «Кримська громада» Світлана Кузіна.

С.К.: – Поблизу нас проходила траса Керч-Сімферополь. Ми з даху дивилися, як повз проходять колони військової техніки. Тоді починали розуміти, що добре це не закінчиться. У місті з’явилися озброєні «казакі» (хоча хто вони були, насправді, незрозуміло: без розпізнавальних знаків, у балаклавах…), а за ними підтягувалися професійні військові. 

А.К.: – Бельбеківську частину блокували з 27 лютого, але ми служили в маленькому підрозділі за 50 км від міста, лише 30 людей, підрозділ радіотехнічний, зброї у нас не було…

Шантаж та зрада

– Росія в своїй оцінці подій 2014 року наполягає на тому, що всі кримчани хотіли стати громадянами РФ. Чи справді було так? 

–  Якщо би всі хотіли в Росію, ніхто би з Криму не вийшов, – посміхається Сергій. – Просто люди були деморалізованими. Росіяни обіцяли «золоті гори», й, умовно, люди змінювали волю на шматок хлібу. Адже були ситуації: двоє військових – український та російський, ходять до однієї спортзали, спілкуються. Звання – однакове, робота – однакова. Але російський отримує в 2-3 рази більше. При тому, що ми в Криму отримували більше, ніж українські військові на «материку», та все одно в зарплатах та рівні життя була прірва… Тому, коли почалася анексія, відключився зв’язок, зник контроль, люди виживали на свій розсуд. Шкода було кидати квартири, машини, бізнес. Пропаганда казала, що нічого страшного не станеться… До того ж ми недопрацювали у патріотичному вихованні, нам (до 2014-го) мало казали, що ми українці, що бути українцем – класно… Ні, у військових був, наприклад, обов’язковий документообіг українською, замполіти проводили з нами розмови, розповідали про українське козацтво, історію України… Але як раз наш замполіт, котрий  навчав нас честі та совісті офіцера, був «щирим українцем» і розказував, як треба любити Батьківщину… він же перший знімав український прапор у частині та вішав російський, ну й, звичайно, залишився у Криму…

Світлана: – Велику роль зіграло те, що Київ не давав команд, ми не знали, що робити. Відбулася деморалізація. Якщо би був наказ із центру, вийшло б не 30 відсотків, а набагато більше, адже багато хто не знав, що робити. 

С.К.: – І як захищатися, коли командир частини сам знімає прапор України та каже: «Нарешті це сталося!»?..

Росія називала анексію «безкровною», але насправді у Сімферополі  застрелили українського прапорщика Сергія Кокуріна. Якою тоді була обстановка та чи готові ви були воювати? 

С.К.: – Не можу казати за всіх (ми тут висловлюємо не офіційну позицію, а власну думку)… Так, військові мають воювати, але у нас були науковці. У той час пістолет в руки ми брали, умовно, щоб раз на рік вистрілити в тирі… В Криму були бригади морської піхоти, але майже все командування перейшло на бік Росії — всі, хто отримав від України квартири, машини, ще щось, всі залишилися там. Тому сказати складно. Мала бути команда, й вона мала бути відразу, ще коли ДержРаду захопили «зелені чоловічки» — в Сімферополі було достатньо українських військових, щоби захистити органи влади… Але ніхто не взяв на себе відповідальність, всі боялись чогось. Крім кримських татар, у яких був досвід з депортацією, та деяких бізнесменів, що розуміли: зараз буде переділ власності... В нашій частині багато хто готовий був захищати Україну. Ми навіть, ризикуючи,  зняли та спалили російський прапор. Воювати було можна, не було організації.

А.К.: – Важливе зауваження: на той момент були дві самооборони Криму – проросійська та проукраїнська. Й до проукраїнської входили не тільки кримські татари, а  люди багатьох національностей. Пам’ятаю, що коли після захоплення ДержРади Криму Аксьонова призначили «головним», він спочатку казав, що «референдум» про статус Криму відбудеться у травні. Через кілька днів «референдум» перенесли на початок квітня, а потім – на 16 березня. Що змушувало поспішати? Напевно, те, що треба було робити все швидко, поки не оговталися. А це говорить про те, що великої підтримки в Криму Росія не мала. 

– Чи стояла перед вами дилема: залишатися вірним присязі чи переходити на бік Росії? І чому не всі ваші товариші по службі зробити той же вибір, що й ви?

С.К.: – Коли тобі під 50 років, все кидати складно. До того ж було незрозуміло – куди ми виходимо й що з нами зроблять на материку, чи не визнають нас зрадниками... Але на першому місці стоїть борг перед країною. На щастя, мене підтримала дружина. Я знаю своїх друзів, із якими ми за 12 років багато через що пройшли… Востаннє  збиралися 6 грудня 2013 року на день ЗСУ. Лунали вигуки: «Слава Україні!», – але серед тих, хто був за тим столом, в Україну ми повернулися удвох… Наприклад, мого друга дружина шантажувала дитиною.

Світлана: – Гарно працювали ФСБ, пропаганда. Нам казали: якщо ви вийдете за територію Криму, то не повернетеся, не побачите дітей, батьків. 

Нове місто та нові реалії 

– Як опинилися у Чернігові та як вас прийняли у місті, які було створено умови? 

А. К.: – Ми вийшли у Миколаїв. Літо 2014 року провели там. Оскільки я та дружина звідси, хотіли бути ближче до дому. Й у вересні 2014-го я перевівся у Чернігів. Прийняли нормально, тим більше – я майже місцевий, батьки поруч. Міністерство оборони у 2018-му надало нам квартиру…

С.К.: – Ми вийшли в Запоріжжя, жили у гуртожитках «МоторСічі». Коли визначилося постійне місце дислокації, переїхали у Чернігів, живемо навпроти льотного училища. Нині  нормально, але коли кидаєш усе та їдеш із двома сумками — якось сумно… Нам багато допомагали волонтери. Зараз хтось отримує квартири (хоча таких дуже мало), держава дає гроші на винаймання житла. Але у 50 років жити в чужих квартирах, спати в чужих ліжках… Було дивно. 

– Після виїзду ми два місяці жили у санаторії. Дах над головою був, та й нормально, але це аби мені було 20 років, а мені було 48, двоє дорослих дітей… І жити в одній кімнатці… Було дуже лячно, – додає Людмила, дружина Анатолія Кальяна.

– Зараз, 6 років потому, переселенці відчувають якісь труднощі? 

С.К.: – Моральна травма нікуди не дінеться. Це зачепило дітей, дорослих… Іноді збираємося разом і згадуємо безтурботні дні, коли ти не думав, хто друг, а хто ворог. Адже ситуація, коли ти 15 років прослужив із людьми й, виявляється, не знав, із ким ти служив… Це  не дає спокою й сьогодні. 

А. К.: – У нас працював такий старий чоловік. Він переповідав, що йому говорила бабуся: «У 1941-му, коли прийшли німці, то в селі казали, що боятися треба не німців, а сусідів». Цю фразу він мені повторював багато разів. Тоді я її не зрозумів, але на виході так і виявилося… 

– Чи поверне Україна Крим та чи повернетеся туди ви? 

С.К.: – Обов’язково поверне. Мабуть, не так швидко, як би ми хотіли. Але ми доживемо до повернення. Крим завжди повертається. Люди потроху там прозріють. Однак  треба зрозуміти: якщо держава Україна нічого не робитиме, то нічого й не станеться. Політика держави має бути спрямована на повернення територій. Треба докласти зусиль. Опускати руки не можна. 

Чи пройшли ви АТО/ООС? І наскільки змінилася ваша позиція щодо росіян з того часу, як ви вийшли з Криму й до того як потрапили на Донбас? 

С.К.: –  У мене завжди було відчуття недомовленості, що я як військовий чогось не доробив… Тому коли мені запропонували поїхати в АТО, відразу погодився, майже першим у нашому підрозділі. Й не шкодую, адже на душі стало легше: я зробив свій внесок у Незалежність України. 

А.К.: – Я теж був в АТО. У відрядженні в спільному центрі координації та контролю питань припинення вогню. Я був тоді, коли до цієї групи входили росіяни.  Ми мали контролювати виконання Мінських угод, спостерігати, хто та чим стріляє. Було видно, як росіяни маніпулюють, фальсифікують дані… Там я ще раз зрозумів, що треба сьогодні займатися Україною, зокрема, Чернігівщиною: тут доносити українську позицію, виховувати патріотизм, аби те, що сталося у Криму, не повторилося більш ніде в нашій країні…

– Нині багато розмов про те, що Україні потрібен мир. У форматі «мир та крапка». Що думаєте ви? 

С.К.: – Мир тільки через перемогу. Ми не повинні здаватися. 

А.К.: – Мир потрібний на 100 відсотків. Але ким ми будемо після миру? Ми маємо залишитися господарями у власній хаті. 

– Напевно, в Криму все ж залишилися місцеві патріоти України. Щоб ви їм побажали? 

С.К.: – Їм дуже важко. Потрібні терпіння та віра. Влаштовувати там зараз якісь акції – смертельно небезпечно. Але знайте, що Україна з вами! 

Розмовляв Сєргєй КАРАСЬ
Фото з особистого архіву Сергія КУЗІНА

Інші новини:


Мена прикрашається

Місцевий художник Володимир Лавський розмальовує своєю творчістю рідне місто.

2020-09-25 12:14