«Світу потрібна наука, а науці потрібні жінки»

2020-02-18 10:10

Скільки відомих жінок у науці ви знаєте? Чи зможете назвати хоча би 5 прізвищ? Напевно, першою спадає на думку Марія Склодовська-Кюрі, котра стала першою жінкою, якій було присуджено Нобелівську премію. До того ж, вона отримувала її двічі, причому в різних науках: 1903 року у галузі фізики та 1911 року у галузі хімії. Загалом за час існування Нобелівської премії лауреатками ставали 54 жінки. Отже, в науці вони є, і їх внесок не менш вагомий, ніж внесок чоловіків. У Чернігові теж працюють жінки-професорки. Давайте ближче з ними познайомимося!

Наталія Доній професорка кафедри економіки та соціальних дисциплін Академії Державної пенітенціарної служби України (звання отримала в грудні 2018 року).Викладає філософію та філософію права. Коло наукових інтересів: соціальна філософія, філософія економіки, людина в контексті економоцентрованого та турбулентного соціального простору. Тема кандидатської дисертації «Ціннісна динаміка масової культури», докторської «Соціальна девіталізація особистості в глобалізованому світі: філософська концептуалізація».

Наталія Іванова завідувачка кафедри підприємництва і торгівлі Національного університету «Чернігівська політехніка». Дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук захистила в 2016 році і після цього отримала підвищення у посаді до професора. «Це не тотожні та не взаємообумовлені поняття, як їх часто розуміють, пояснює пані професорка. Отримання вченого звання професора, як і присвоєння ступеня доктора наук, сполучено із виконанням ряду вимог».Ще зі студентських років наша співрозмовниця почала цікавитися логістикою, тому і дипломна робота, і кандидатська, і докторська пов’язані з різними аспектами логістичного забезпечення.

Мовою фактів

За підрахунками аналітиків ЮНЕСКО, жінок серед науковців в Україні 45-46%. Ми знаходимось на 12 місці у рейтингу серед 41 країни світу. Гуманітарні науки стереотипно вважаються «жіночими», тому в цьому напрямі питома вага науковиць сягає майже 80%.Насправді кількість жінок у науці збільшується, однак на найвищих кар’єрних сходинках кількість жінок(їх частка) донині залишається незначною.У вже згадуваному звіті ЮНЕСКО зазначається, що жінки-науковці в Україні здебільшого працюють в академічних та урядових секторах, у той час як чоловіки домінують у приватному секторі досліджень, який пропонує вищі зарплати та можливості кар’єрного зростання. Тож однією з основних причин збільшення жінок у науці, можливо, є непривабливість цього виду діяльності для чоловіків з точки зору доходів. 

— Чи відповідає дійсності твердження, що жінкам важче зробити кар’єру в науці?

Наталія Доній: За умови загальної фемінізації науки таке формулювання, гадаю, не відповідає тенденціям.Особисто в мене була чітка мета та сильне бажання. 

Наталія Іванова: Чоловіки амбітніші в цьому плані, мають більше продуктивного для роботи часу. Жінка відволікається на народження і виховання дітей, підтримку родинних зв’язків. Також вона частіше поступиться, ніж буде боротися. Проте не можу сказати, що чоловікам легше, особливо морально. На них суспільство покладає більші очікування: родина хоче «їсти», а не тільки тішитися науковими здобутками. Стереотипно суспільство оцінює успішність чоловіка за його кар’єрними досягненнями, а для жінки важливо реалізуватися як мати та дружина.

— Що чи хто посприяв вам у науковій кар’єрі?

Н.Д.: По-перше, політика, яку проводив ректор Чернігівського інституту економіки та управління Борис Суховірський. Він прагнув, аби молоді фахівці йшли в науку. По-друге, мене підтримував мудрий вчений д.філос.н., професор Володимир Анатолійович Личковах. По-третє, завдячую надзвичайній за своїми здібностями людині, талановитій, мудрій представниці української науки д.філос.н., професорці, академіку УАН Ельвірі Миколаївні Герасимовій. Ця жінка зіграла величезну роль у моєму становленні, підштовхнула до вступу до докторантури та написання дисертації, і залишається для мене «джерелом енергії», ідей, натхнення. 

Н.І.: В першу чергу, це мої батьки, які рекомендували отримати базову спеціальність та підтримали, коли разом із дипломом я отримала запрошення залишитись в академічному середовищі в ролі викладачки. Я дуже ціную взаємини з чоловіком, який також мене в усьому підтримує. А турбота та підтримка доньки, особливо під час захистів дисертацій (зазвичай це найважчий період у науковій кар’єрі) є просто зворушливою! 

Також це мій «науковий батько» професор Микола Петрович Бутко. Він був моїм незмінним керівником при захисті дисертацій, вдячна йому за потужну підтримку та формування мого наукового світогляду. І, звісно, це наш ректор, професор Сергій Миколайович Шкарлет, який створює можливості для кар’єрного зростання. Хочу відмітити, що саме Сергій Миколайович почав «вирівнювати» гендерне питання в нашому університеті .Наразі жінки мають рівні можливості з чоловіками та всіляку підтримку керівництва в плані становлення як науковця.

— Скільки часу пішло на досягнення мети? Чи довелося заради неї чимось жертвувати?

Н.Д.: Між закінченням вузу та отриманням звання професора пройшов 21 рік. Дитину я народила, ще навчаючись в інституті, тому декретна відпустка в моєму житті не трапилася. Щодо вихідних з близькими  це, мабуть, і є жертва.

Н.І.: Робота над докторською дисертацією тривала близько п’яти років, і це середній термін для такої справи. Вважаю, що жінки в цілому більш організовані та витривалі в цій справі, адже встигають народжувати й виховувати дітей, займатися побутом, інколи ще й допомагають своїм чоловікам.І труднощі, як правило, забуваються, а результат залишається.

— Цікаво, які перешкоди, можливо, довелося подолати?

Н.Д.: Для мене як людини, яка в сімейній історії не має науковців, найбільша перешкода це самотужки долати шлях написання наукових робіт та захистів. Проте, в цьому є і певна перевага ніхто з родини за мої помилки не червонів від сорому.

Н.І.:  Основна перешкода замало часу у добі. Вочевидь, мої рідні та друзі відчували дефіцит спілкування та моєї уваги, особливо в декілька місяців безпосередньо перед захистом. Проте вони не демонстрували незадоволення та із розумінням поставились до цього.

— Наскільки важливою на цьому шляху є підтримка/розуміння родини — батьків, чоловіка, дітей?

Н.Д.: Звісно, багато чого залежить від родини та настрою, який у ній панує щодо прагнення жінки будувати кар’єру. Особисто я можу подякувати всім своїм рідним: мамі, батькові (він завжди був оптимістично налаштований і з добрим гумором коментував мої помилки, а також був упевнений, що у мене все вийде). Особлива подяка чоловіку за мужність, адже витримати два захисти дисертацій це матеріально і морально не найлегше завдання. За надання певної свободи у пошуках себе, за вільний час, який він мені організував, перебравши на себе хатні обов’язки. Він готував вечерю та перевіряв домашні завдання, допомагав сину вчити уроки. Надзвичайно важливу підтримку мені надавали і сестри. 

Н.І.: — Я вважаю, що успіх у такій справі визначається командною роботою. А учасниками такої команди є жінка-науковець, її колеги і керівництво, родина. Важко визначити, чия роль вагоміша, виявитись «некомандним» гравцем може будь хто з них. І тоді жінка постане перед прийняттям серйозного рішення. Проте мені в цьому плані пощастило. Моя «команда» була дружня до мене, а обставини сприятливими. 

— Що ви знаєте про зарубіжний досвід? Чи легше там жінкам зробити кар’єру в сфері науки, освіти?

Н.Д.: Це може показатися дивним, але я не цікавилася цим питанням. 

Н.І.: Гадаю, що в усіх країнах ми, жінки, більш-менш схожі у своїх мотивах, турботах. Є певна «скляна стеля», недаремно всесвітні організації стурбовані проблемою гендерної сегрегації у більшості країн світу. Наприклад, у Німеччині серед першокурсників бакалаврату біля 65% дівчат. Проте, по мірі зростання освітнього ступеня та кваліфікаційного рівня їх частка поступово зменшується, а серед професорів жінок налічується 16-20 %.

Тому ЮНЕСКО запроваджує цільові програми для підтримки науковчинь-матерів, премії для жінок в науці, різноманітні стипендії. В Україні кілька років з’явилася премія «Для жінок у науці», що має сприяти збільшенню кількості жінок, які займаються науковими дослідженнями у галузі STEM (наука, технології, інжиніринг та математика). Українська премія є частиною глобальної програми L’ORÉAL-ЮНЕСКО «Для жінок у науці», мета якої у підтримці та відзначенні талановитих жінок-науковців та заохоченні молоді. Гасло програми «Світу потрібна наука, а науці потрібні жінки»

— Чи змінилося ставлення колег-чоловіків до вас? 

Н.Д.: Мені складно бути об’єктивною, але за відчуттями скажу так: колективу, в якому працюю зараз, я дуже вдячна за підтримку і повагу. Колеги демонструють це кожного дня як на словах, так і справами.Жодного моменту дискримінації в Академії ДПтС я не відчувала. Щодо інших колективів – те, що стало історією, вже не має сенсу обговорювати.

Н.І.: Якщо ти гарний фахівець, я вважаю, стать не має значення. Принаймні, в професійній діяльності я з цим не зустрічалась. Мені здається, навпаки, більшість чоловіків намагаються допомогти жінці. Я ніколи не сприймала це як прояв сексизму. Вважаю, жінці зазвичай приємно отримати увагу та підтримку у певних межах.Я можу згадати деякі приклади нетактовного поводження чоловіків, але впевнена, що то були більше прояви характеру, ніж упередженого ставлення до жінки.Більшість випадків траплялися ще під час навчання. То були інші часи, коли присутність дівчини у технічному вузі сприймалась із зацікавленістю та сумнівом одночасно. 

— Як нині вам вдається/не вдається поєднувати ролі дружини, господині, мами?

Н.Д: Як і раніше, частину домашніх справ чоловік бере на себе і, мені вже здається, виконує краще, ніж я. Син вже дорослий і живе окремо.

Н.І.: Донька вже повністю самостійна, а з чоловіком у нас повне розуміння, оскільки він мій колега. У нас завжди є теми для спілкування за вечерею.

— Що можете порадити дівчатам/жінкам, які розмірковують про кар’єру в науці, але не наважуються на рішучі кроки?

Н.Д.: Найчастіше страх є двигуном, який змушує нас рухатися далі. Тому не буду казати, що не треба боятися. Визначайте пріоритети. А втрати були, є і будуть. Завдання мінімізувати негативні наслідки від втрат. Для того, щоб побудувати кар’єру, треба зробити перший крок і почати з чіткого визначення, чого хочеться. Як мені здається, це найголовніше. 

Н.І.: Раджу, в першу чергу, встановити пріоритети та обов’язково зважити свої сили. Вам потрібні здоров’я, час, витримка, сприятливе оточення та інші ресурси. Універсального рецепту немає, у кожної з нас свій життєвий шлях. Як показує досвід багатьох жінок, всього можна досягти. Головне, щоб «мінуси» не затьмарили «плюси».

— Цікаво, яка ваша наступна амбітна мета?

Н.Д.: Вдосконалювати англійську мову та, мабуть, навчитися водити автомобіль.

Н.І.: — Я, як і мої колеги, стурбовані поточним станом вищої освіти та відношенням до цього суспільства. Тому забезпечення престижності та якості навчання, зокрема, на спеціальності, якою опікується наша кафедра, думаю, наразі достатньо амбітна мета для мене.

— Дякую за розмову! Бажаю успіхів, особистого щастя та творчої реалізації! 

Вікторія СИДОРОВА
Фото надані респондентками та з Інтернету

Інші новини:


Нова велика війна?

Військові дії між Азербайджаном і Вірменією розпочалися в ніч на 27 вересня. Обидві сторони звинуватили одна одну в ескалації конфлікту через спірний регіон Нагірний Карабах.

2020-10-01 09:56