16 ЛЮТОГО — ДЕНЬ ВІЙСЬКОВОГО ЖУРНАЛІСТА

Журналістка, педагог, волонтерка, старший  офіцер пресцентру оперативного командування «Північ» (нині виконувачка обов’язків очільника), авторка двох книг про події на сході країни і полеглих героїв, мати чотирьох дітей та тричі бабуся – все це грані особистості лейтенанта Збройних сил України Олени Мокренчук. Вона знає справжню ціну життя й дорожить кожним днем і навіть миттю. 

Особистий внесок у перемогу

Ще торік на станції київського метро «Майдан Незалежності» побачила яскраві плакати «Вона на війні до Перемоги!» з портретами героїнь Збройних сил України. На одному з них – пресофіцер 72-ої окремої механізованої бригади Олена Мокренчук. Прізвище знайоме, бо старший пресофіцер ОК «Північ» після ротації  ставала на облік в Чернігівській обласній організації Національної спілки журналістів України. Подекуди такі плакати й донині  у столичній  підземці. А Олена Мокренчук, як і раніше, постійно на передовій. Самопожертва, відданість справі, одержимість підривають здоров’я: недавно її прооперували вп’яте. Стільки вантажів переносила! Стільки часу провела в дорозі! Стільки репортажів і нарисів написала!
 Днями прочитаю фейсбучний пост Анатолія Гая: «Моя колега Олена Мокренчук, з якою намотали більше тисячі кілометрів прифронтовими дорогами під Волновахою та Авдіївкою, з квітня 2016 до листопада 2017, випускаючи бойовий вісник 72-ої ОМБр «Знамено перемоги», розповідаючи на його шпальтах про стійкість і героїзм воїнів 72-ої бригади на сході України. На передній лінії протистояння агресору Олена Вікторівна пройшла бойовий шлях від волонтера до лейтенанта ЗСУ».

Батьків заповіт

Родом Олена Вікторівна з Донеччини. Жила у Волновасі. Донька педагогів Івана Опанасовича і Валентини Лаврентіївни Яроховичів,  вона після закінчення школи не заморочувалась із  вибором професії – вступила до педінституту на історичний факультет.

Вчителювала, керувала гуртком «Патріот» і разом із учнями вела пошукову роботу. Вони повертали забуті імена, посадили березову алею пам’яті… Про віднайдені могили полеглих у роки Другої світової війни писала замітки до Волноваської районної газети «Наше слово». До цієї «районки» її запросили згодом на роботу.

– Двадцять років тому поринула в журналістику з головою. Видавала  обласну газету «Альфа і Омега», друкувалася в журналі «Вера и жизнь», заснувала факультет християнської журналістики в Київському християнському університеті. Згодом відкрила інформаційну агенцію «Альфа – прес», –  згадувала Олена Мокренчук. – Підростали діти, народився онук. Нині він школяр. Двоє менших онуків з’явилися на світ уже в часи війни. 

Непоказне й непідробне почуття патріотизму привело її на Майдан, де, без перебільшення, жила й  працювала, висвітлюючи події Революції гідності.  Поруч із матір’ю повсякчас була і донька Крістіна.

– Майдан називала «церквою під відкритим небом», бо ми молилися за наших дітей, співали Гімн України. З вірою в Бога та надією на його допомогу й захист легше вистояти, – впевнена Олена Мокренчук. – Десь 60 відсотків волонтерів, які не полишили цю нелегку й небезпечну роботу, – віруючі люди.

Їй, матері й бабусі,  і в страшному сні не могло приснитися, що доведеться вдягнути військову форму,  набачитися всякого горя, хоронити бійців, працювати на передовій. 

Замість прикрас – мішки солдатських штанів

Із перших днів військових подій на сході України  Олена стала допомагати захисникам як волонтер. Збирала кошти – і купувала продукти, одяг, взуття, бронежилети, спальні мішки й каски… та возила на передову.  Щоби  вчасно доїхати до блок-постів і на «нуль», навчилася водити машину. В авральному темпі закінчувала курси водіїв, але інструктори були досвідчені й надійні.
– Спершу могла їхати тільки вперед. Та коли потрапила під обстріл, де й знання взялися та вміння. Зі страху вмить удосконалила техніку водіння. Розверталася на один – два, – з усмішкою розповіла Олена. – Війна всьому навчить – і виживати, й оборонятися, і рятувати бійців. Розкриває сутність людини. Змінює її.

– Не повірите, але великою проблемою для наших воїнів були в першій рік війни  штани – зручні, з натуральної тканини і міцні. Отож із волонтеркою Ольгою Федорок ми вишукували їх скрізь. Купували лантухами і возили на передову.  Якось поїхали на склад та придбали аж два великі мішки солдатських штанів. Раділи неймовірно. Мріяли не про прикраси чи модельні туфельки, а про те, як одягти наших синочків, – згадує жінка. – Ці відчуття й почуття зрозумілі тільки тим, хто бачив, у яких умовах воювали наші захисники.

Війна змінила і загартувала

Перебування на «нулі» змінило Олену Мокренчук: зробило її загартованою, сильною, мобільною, обережною та навчило цінувати життя. Моя співрозмовниця стверджує, що воно  —  занадто дорогоцінний дар, щоби марно витрачати його, перейматися дрібницями.

– В окопі чи в бою з побратимами ти прикриваєш їх, а вони – тебе. Образи й дрібниці розвіюються, зникають  і забуваються. Кожен виконує своє завдання, – пояснювала Олена. – Плакати немає часу…  

Журналістка  переконана: захисники України, обороняючи рубежі, думають не про славу, нагороди чи вдячність.  Кожен із них – від рядового до генерала – десь глибоко в душі сподівається, що хтось розкаже про їхню мужність матері, дружині, коханій дівчині чи дітям, що його ім’я та його подвиг  запам’ятають.

«Все, що ми  робимо, ми робимо заради  наших коханих і рідних», – так сказав мені п’ять років тому, ще на початку війни, один з найкращих командирів Збройних сил України підполковник Валерій Гудзь,  – розповіла Олена. – Звідтоді я тисячу разів пересвідчилася, що він був правий. Мій обов’язок – розповісти молодим офіцерам  про подвиг  комбата 72-ої ОМБР майора Андрія Жука ( «Мауглі»), який ціною власного життя врятував кілька десятків життів своїх бійців.  Розказати, як із звичайних військовослужбовців виростають легендарні Герої, з якими кілька тисяч людей приходять прощатися на Майдан, про яких пишуть книжки і про яких нині знає вся Україна. 

Пише серцем і душею

Світ побачили дві її чудові книги – «Аліска фронтова лисичка» і «Афінка з «Куби», присвячені дорогим побратимам із 72 ОМБР та цій славній бригаді.

Перша – реальна історія, що відбулася навесні 2017 року на шахті Бутівка, поблизу прифронтової  Авдіївки. Крихітне лисенятко народилося під час війни, осиротіло через війну – і тут же, на фронті, знайшло нову сім”ю серед військових ЗСУ. 

– Через історію маленької Аліски та інших пухнастих друзів українських бійців я доступною мовою розповідаю про бойові дії, трагедії і перемоги захисників України, – каже авторка. – Всі події та персонажі реальні. Книга адресована і підліткам, і дорослим.

Повість про пригоди маленької собачки Афінки та її друзів охоплює період з весни 2015 до весни 2017 року. Географічно – від Богданівки, Старогнатівки і Докучаєвська до Авдіївки. Живі історії ( подекуди кумедні, іноді трагічні)  відтворюють бойові дії та  будні, взаємини і побут військовослужбовців із механізованого батальйону згаданої бригади. 

З особливою любов’ю авторка згадує імена полеглих побратимів, увіковічнює їх імена – Леонід Дергач («Академік»), Андрій Жук («Мауглі»)…. Розповідає і про свою молодшу донечку артилеристу-навідницю «Гвоздики» Крістіну, яка нині навчається у військовому інституті.

Ластівка, що дарує любов і тепло

У службовому авто найнеобхідніше для  журналістської роботи в зоні ООС. Та мій погляд вихоплює невеличкий дерев’яний значок – ластівочку. Реліквія і безцінний подарунок  побратима «Мауглі».

Даруючи його п’ять років тому, побратим сказав їй: «Ти як ластівочка, що літає по гніздечках і годує ластів’яток – бійців. Дуже важливо підтримати їх, доїхати туди – в поле, з продуктами, з одягом, з ліками…» Береже й не розлучається з подарунком. То її талісман і оберіг. 

– За цей нелегкий час зрозуміла: наша сила – в єдності,  в умінні об’єднатися в тяжкий момент. Підхопити ослаблих, донести поранених, вилікувати словом і ділом, – поділилася думками співрозмовниця. – Сильні й вольові. Кожен  робить своє і нікому не заважає, але пильно дивимось одне за одним, щоби підхопити вчасно, виправити дихання і крок, подати доречну пораду, скоригувати напрямок , підбадьорити, допомогти. У кожного народу є своя таємниця незнищенності. Ця відсторонена пильність і є  таємницею українців.

«Захищати Україну повинні всі. Жінки, як ніхто, додають воїнам сили духу.  Саме жінки – найвідповідальніші діловоди, кухарі, медсестри. І жінкам, і чоловікам неприродно вбивати і вмирати молодими. Та на передовій боронимо Україну нарівні», – озвучує власну позицію журналістка. 

Жінки, як скаже Олена, скрізь і завжди залишаються жінками.  Окрім військової форми, вона також має в рюкзаку красиву сукню, подаровану волонтеркою  Ольгою Федорок. Єдину сукню та одне намисто. У цьому синьому нарядному платті стрічала новий рік на передовій. Олена  щоразу загадує бажання: якщо вона стріне Новоріччя в сукні, то і її «хлопчики – побратими» будуть на свято з родинами.  Не всім випадає таке щастя, та декому з хлопців примхлива  фортуна усміхається.

Мріє Олена про одне  –  завершення війни, мир та аби всі бійці повернулися додому живими…

Олена сідає за кермо і за кілька хвилин автівка зникає з поля зору. Подумки бажаю їй легкої поїздки, удачі й сили духу. Ми обидві – матері й бабусі, колеги по професії. І місія у нас одна – писати про людей. На жаль,  умови праці – різні.

У книзі Андрія Кириченка «Це наша правда» є сторінки, присвячені Олені Мокренчук. Опубліковані також  її болючі спогади про бійців 72-ої ОМБр. І зокрема, про Леоніда Дергача: «Коли востаннє із ним бачилися, він …запитав: «Олено, приїдеш на мої нові позиції?» – «Звісно», – відповіла ствердно. Але не встигла, ворожа наволоч позбавила його життя…»

Відтак кожна зустріч з Оленою Мокренчук – подія, свято і радість. Стрілися в облмуздрамтеатрі, де вручила  Олені Почесну грамоту НСЖУ за особистий внесок у розвиток української журналістики. Обнялися, мов рідні… Пишаємось нею і я, і обласна спілчанська організація.

Ольга ЧЕРНЯКОВА
Фото з архіву Олени МОКРЕНЧУК та Віктора КОШМАЛА