Сьогодні планета святкує День святого Валентина. І як би до нього хто не ставився, воно вже давно перетворилося на Всесвітній день закоханих. Напередодні цієї дати у спортзалі НУ «Чернігівський колегіум» ми зустрілися з подружжям Камінських, відомим далеко за межами Чернігівщини: дружина Юлія – граюча тренерка та одна з лідерок волейбольного «Університету-ШВСМ», а чоловік Павло – діагональний чоловічого «Буревісника-ШВСМ». Про те, як вони зустрілися та наскільки складно, коли у родині два професійні волейболісти, Юлія та Павло розповіли в інтерв’ю «Деснянській правді».

Від зустрічі до кохання

– Наскільки я знаю, ти, Павле, не з Чернігова, а Юлія, навпаки, з нашого міста. Як ви познайомилися? 

Юлія: – Не зовсім так. Я з Чернівців, а у 2013-му році вступила до ЧНПУ (зараз – НУ «Чернігівський колегіум. – Прим.) та переїхала до Чернігова. Познайомилися ми тут, на іграх: «Буревісник» приймав тур, а Павло, разом із харківською «Юридичною академією», приїхав грати. 

Павло: – Побачилися, почали спілкуватися – так і познайомилися. Згодом мене запросили працювати до Чернігова. Я відгукнувся.

– Розкажіть історію вашого кохання: це сталося з першого погляду чи спочатку хтось вагався? 

П.: – Чесно, не вірю у кохання з першого погляду. Але це виходить саме собою. 

Ю.: – Коли ти на це не чекаєш. Я просто прийшла подивитися гру, а наступного дня ми почали спілкуватися…

– Ви одружилися восени 2019 року. І як новину про ваше весілля сприйняли у командах? 

П.: – Тоді йшла підготовка до сезону,  ми посилено тренувалися. Часу не було – лише 2-3 вихідних. Хлопці, звісно, вітали. 

Ю.: – Всі зраділи. Дівчата разом із Володимиром Петровичем (Жула, головний тренер «Університету-ШВСМ». – Прим.)  вітали нас із важливою життєвою подією. 

– Що змінилося в житті?..

П.: – Напевно, стало більше відповідальності. Сам собі ставиш нові завдання, адже родина – важливий крок. 

Випробування долі

– Майже відразу ваше молоде подружжя спіткало, напевно, перше випробування: травма та операція на меніску в Павла. Як це пережили? 

П.: – Морально було важко. Адже сталося це на самому старті сезону. Ніхто такого не чекав: усе було добре, й раптом лікарня, операція, реабілітація. Потім сидів удома, нічого не робив, а хотілося працювати. Зараз уже все гаразд. Підтримка Юлі була дуже важливою, коли лежав у лікарні.  Бо переважно доводилося лежати, фактично, добу в одному положенні. 

– Життя професійного спортсмена – постійні мандрівки. При тому, що граєте ви у різних командах, тож мандруєте у різні міста та в різний час. Наскільки це складно чи вже звикли? 

Ю.: – Трохи звикли. Але телефонуємо,  хвилюємося, іноді, якщо виходить, дивимося матчі один одного в дорозі. 

– Юлія цього сезону ввійшла до тренерського штабу «Університету» та стала граючою тренеркою, ви ж, Павле, залишилися «просто» гравцем. А хто головний у ваших стосунках? 

– Він. Не я, – сміється Юлія. 

П.: – У нас ніхто не ставить себе вище за іншого. Сім’я має бути єдиним цілим. що я скажу: «Треба зробити так», – й має бути лише так. Ми радимося, прислуховуємося один до одного. Хоча іноді я можу сказати: «Буде так, бо я так сказав», – але це залежить від ситуації. В цілому ж сказати, що один з нас заганяє іншого, а другий нічого не робить – не можна. У сім’ї треба доходити до згоди. Не буде консенсусу – не буде нормальної родини. 

Дострибнути до зірок

– Волейболісти, зазвичай, це люди зі зростом значно вищим за середній. Наскільки легко волейболістові знайти пару? 

П.: – Дуже легко. Як на мене, дівчата, навіть ті, хто не мають стосунку до спорту, полюбляють спортивних високих хлопців, тому для волейболіста знайти пару – не проблема взагалі. 

Ю.: – Й я не думаю, що високі дівчата відлякують хлопців… 

– Український волейбол – не найсильніший у світі. Якщо у майбутньому Павлу поступить пропозицію пограти у Франції, а Юлії, скажімо, у Туреччині – погодитеся? Чи не уявляєте гру у різних країнах?

П.: – По-перше, такого не буде. Ми не того рівня гравці… А якщо брати у межах України, то будемо вирішувати по ходу. Скоріш за все, це буде або відмова, або спільний переїзд в одне місто.

– Незабаром День святого Валентина. Як плануєте святкувати?

П.: – Тут, у залі – о 18-00 граємо з «Новатором» (Хмельницький) домашню гру Суперліги. Додому доберемося десь о 9-ій вечора, а наступного ранку друга гра з «Новатором», так що будемо відпочивати… Думаю, що святковий настрій створимо, подарунки будуть, адже радувати свою рідну людину потрібно у будь-якому випадку. А так щоб кудись сходити відмітити – не вийде через графік. 

– Як раз щодо Ваших виступів у складі «Буревісника». Не дивлячись на те, що лише нещодавно відновилися від травми, минулого тижня у Кубку Ви провели 3 матчі проти лідерів українського волейболу, як кажуть «від дзвінка до дзвінка». Наскільки витримуєте та наскільки психологічно допоміг вихід «Буревісника» у «Фінал Чотирьох»? 

П.: – Вперше я, сподіваюся, допоміг команді потрапити у четвірку кращих. Перші два матчі пройшли на одному диханні: бажання затьмарювало геть усе. Я скучив за волейболом та хотів грати. Чесно, я не розраховував на конкретний результат, а просто виходив та грав. Але третю гру не витримав абсолютно, не показував те, на що здатен. Ще не готовий технічно, десь недопрацьовую, бо ще не всі рухи даються у повній мірі. Але до «Фіналу Чотирьох», сподіваюся, покращу форму. 

– Щоб ви побажали нашим читачам напередодні цього свята?

П.: – Кохати та бути коханими.

Ю.: – Бажаю, щоб люди, які знаходяться поруч, робили вас щасливими. Без близьких, коханих, жити дуже важко.

Розмовляв Сєргєй КАРАСЬ
Фото з особистого архіву Юлії та Павла Камінських