Гіві Сідоманідзе – український льотчик, випускник ЧВВАУЛ

2019-12-07 07:42

7 грудня весь світ відзначає проголошений Генеральною Асамблеєю ООН  Міжнародний день цивільної авіації, без якої сьогодні життя, здається, би просто зупинилося.  І не лише без авіаперельотів, а без них – пілотів, котрі половину життя точно бувають «небожителями» синього повітряного океану. 

Серед них і колишній військовий льотчик, а нині командир екіпажу «Боїнгу», пілот українських міжнародних авіаліній МАУ і, що важливо, – випускник Чернігівського льотного училища Гіві Сідоманідзе.

— Ви отак просто з Грузії – і до нашого Чернігова приїхали навчатися в так звану по-місцевому «льотку», а насправді – одне з найкращих льотних училищ колишнього Союзу? З якого вийшло стільки космонавтів, що одразу й не порахуєш.

— Я народився в Києві. Вважаю себе справжнім киянином, закоханим у рідне місто. Але небо, літаки – почалися з дитячої мрії.  Ще у школі навчався в аероклубі „Чайка”, найбільшому й найкрутішому в столиці. А нашим «шефом» було Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків. Тому ми бували в Чернігові, бачили, як навчаються курсанти, як тут усе облаштовано. Мені подобалося й училище, і стародавнє затишне місто. І те, що у ЧВВАУЛ була база підготовки космонавтів. Тому, звичайно, я і вирішив навчатися саме тут.

— Чому саме у військовому училищі?  Адже в Києві був інститут цивільної авіації. 

— Мені хотілося високо і швидко. 

— Це як? На винищувачах, щоби було круто, одразу в піке?

— Саме так (усміхається). Я ще, навчаючись у школі, уже літав на Як-52 в аероклубі. Права можна було отримувати  у 18 років. А я самостійно почав літати в 16-ть 

— Ого! Гіві, це точно була ваша мрія — літати. Нехай звучить і трохи пафосно. 

— Так. Небо — то була мрія…

— Ви ще встигли показати клас на винищувачах? Адже училище на той час уже закривали. Багато курсантів навіть не налітали тренувальних годин. 

— Наш курс був крайнім випуском ЧВВАУЛ. Два роки після випуску я проходив службу в авіаційній базі на Кіровоградщині. А в 1997-му повернувся до рідного Чернігова, де працював пілотом-інструктором. 

— Нині ви пілот цивільної авіації. А як переходять із  військової авіації в цивільну?

— Я звільнився за скороченням. І півтора року працював у будівельній фірмі. Літати вже не збирався. На той час наша авіація переживала не кращі часи. Був повний застій. А потім з’явилися перші українські авіакомпанії,  вони почали отримувати «Боїнги». І я вирішили повернутися в авіацію… Рік  навчався, перекваліфіковувався. Хотілося «за штурвал».  2006 року я почав літати на транспортному Ан-26. І так – три роки. Наша авіакомпанія працювала тільки за кордоном. Я починав другим пілотом.   А нині  літаю на «Боїнгу». Для цього я також перенавчався. Пройшов конкурс у МАУ. Вони  стрімко розвивалися, почали отримувати нові літаки. І з 2009-го працюю в МАУ.

— Ви командир екіпажу. Як цього досягли?

— Через три роки роботи компанія почала розширюватися.  У мене вже був досвід, відповідна кількість годин, які я налітав. 

— Ви сам підбираєте екіпаж?

— В кабіні «Боїнга» працює тільки два пілоти, кожен із яких виконує свої обовязки. Це — задля безпеки. Коли один пілот, як то кажуть, за штурвалом, інший має за всім слідкувати, виконувати всі процедури. Ми пильнуємо один одного. Але я літаю щоразу з новим пілотом.  Бо якщо люди звикають одне до одного, тоді контроль слабшає. Це інструкції великих авіакомпаній і філософія польотів на таких літаках. 

— А як ви оцінюєте українські авіалінії? Якість безпеки й сервісу?

— Якщо це міжнародна компанія, то вона і всі, хто в ній працює, проходять аудит, мають відповідну сертифікацію. Рівень безпеки та сервісу у нас високий, як і повинно бути на міжнародних авіалініях.  Після відкриття безвізу та в прямому сенсі – розквіту туризму  кількість українських авіаліній зростає. Тобто  авіаційна галузь нині на підйомі.

— Чи були у вас під час польотів нестандартні, навіть небезпечні ситуації?

— Богу дякувати, обходилося без серйозних проблем. Але цьогоріч ми летіли в Анкару. І довелося екстрено сідати в Одесі: в одного з пасажирів стався інсульт. Його врятували. І це нас дуже втішило. 

— Розкажіть, як триває робочий день пілота.

— У нас графік досить різний. Літаємо і вдень, і вночі. Усе це регулюється міжнародними організаціями. От, наприклад, завтра нам летіти в Шарм-ель-Шейх  о третій ночі. Отож – каву вже питиму на борту. Я живу у Вишневому, на іншому кінці від Борисполя. Збираючись у рейс, намагаюся нікого не напружувати. Це вже справа звична. Сяду в свою автівку. Заторів немає  Тому їхатиму швидко. За півтори години до вильоту екіпаж в аеропорту. У нас обов’язковий  півгодинний брифінг у брифінг-рум.  Тут ми отримуємо документацію. Командир оцінює погоду, заправку, інструктує екіпаж. Потім проходимо паспортний контроль та контроль на безпеку. І за годину до вильоту ми в літаку. Командир приймає техніку, другий пілот перевіряє й готує бортові системи. Бортпровідники – салон. Заходять пасажири. Далі виліт. Через чотири з гаком години ми на місці. Година на розвантаження, завантаження, заправку, прийом багажу. Посадка пасажирів. І через чотири з половиною години – вдома. Здаємо літак та документацію. Через 40 хвилин ми вільні.  На місяць нам складають графік, тому знаємо всі рейси наперед. Найчастіше нікуди з аеропорту не виходимо. Хоча буває, що живемо добу, а то й дві в готелях. 

— Залишається ще романтика польотів?

— Для мене це, насамперед, прекрасна улюблена робота. Звісно, летиш — і перед тобою шир і синь неба, хмари, як айсберги. Проте дух захоплює тільки на початку. А через рік, два, три потроху до цього звикаєш… Але польоти – це все-таки мрія. 

— У скількох країнах ви побували?

— Ми ж буваємо в основному в аеропортах. А так Європу практично всю облітав. У нас середні магістралі, то ж Європа – основний напрямок. Іще – Туреччина, Єгипет, Казахстан, ОАЕ, Іран. Часом – Африка… 

— Чернігів провідуєте?

— Моя дружина з Чернігова родом. Ми познайомилися, коли я ще був курсантом. Оксана навчалася в педінституті. І прийшла до нас в училище на Новорічний вечір... Ось таким романтично-новорічним було наше знайомство. Чернігів я дуже люблю. Красиве, чудове місто. Як кажуть, столиця юності… 

Відтак дякую за інтерв’ю, бажаю чистого неба і щоразу – льотної погоди та вдалих польотів!

Інтерв’ю взяла Людмила ПАРХОМЕНКО

Інші новини:


Руслан УЖИЩЕНКО: «Хочу, щоби поважали професію поліцейських і цінували їхню роботу»

Його праця вимагає великої відповідальності, відданості справі, фізичної витривалості та вміння аналітично мислити. Він добре знає закони України і легко може  розібратися в будь-яких правових питаннях.

2020-07-03 12:00