Чернігівка Анастасія привезла маму з окупованої Херсонщини

2022-07-26 08:31

Чернігівка Анастасія після вторгнення російського агресора на територію Чернігівщини весь час була в місті. Пережила обстріли й бомбардування... А коли окупанти покинули область, вирішила їхати на окуповану Херсонщину, аби забрати батьків до себе додому. На той час батько був дуже хворим – онкологія прогресувала, бо він практично залишився без ліків. А мама доглядала його, як могла.

Настя розуміла: коли не поїде зараз, то може взагалі ніколи не побачити рідних...

На початок війни батьки мешкали в Херсонській області, в невеличкому містечку на правому березі Каховського водосховища. Тут Настя закінчила школу, а потім – Херсонський економічний коледж. Роботу знайшла в Києві, вийшла заміж і переїхала до Чернігова. З чоловіком розлучилася. Але Чернігів Насті дуже сподобався – старовинний, зелений, затишний, красивий. Тому живе тут.  Проте за батьків дуже переживала. Бо тато хворів на рак, до війни його лікували, кололи протипухлинні препарати.

– Начебто він непогано почувався, – розповідає Анастасія. –  Та з початком війни ліків не змогли  дістати. Це дуже дорогі препарати, які Херсонський онкологічний диспансер давав нам безкоштовно. Коли почалася окупація, до Херсона дістатися було неможливо. Та й мама не могла залишити тата надовго. Лікування припинилося, і з кожним днем батькові ставало все гірше й гірше. У червні мама зателефонувала та сказала, що тато дуже погано почувається. Тому я прийняла рішення – їхати до окупованого міста. Виїхала 24 червня. До Києва – електричкою, потім поїздом до Запоріжжя. Там поїхала на авторинок, знала, що звідти люди виїжджають. Попередньо складають списки, формують колони. Але, взагалі, їхала навмання. На авторинку почала шукати перевізників. Мені пощастило. Вирушила того ж дня вранці першою колоною. День добиралися, було багато блокпостів. До жінок ставлення окупантів лояльніше, нас перевіряли не так сильно, як чоловіків.

- Окупанти не кривдили?

- Ні, вони були настільки ввічливі, що навіть огидно. Особливо знаючи те, що вони коїли у нас на Чернігівщині, в Бучі, Ірпені.  Росіяни на блокпостах ставили багато запитань: де в Чернігові працюю, заміжня чи ні, казали, чоловік, напевно, служить… Питання були досить провокаційними.

Добиралася Анастасія автівкою.  Перевізники брали по 5000. Їхало троє пасажирів та водій. Пізно ввечері Настя була в Новій Каховці. ГЕС – закрита, проїзд тільки за перепустками. А маршрутки курсують лише до 16-ї години. Тому Анастасія не змогла того ж дня дістатися до батькыв. О 19-й вечора вона приїхала на Новокаховський автовокзал. Таксисти допомогли знайти квартиру. Настя зайшла до магазину, а там ціни були й у російських рублях, й у гривнях. Вранці жінка сіла на маршрутку.

Весь шлях був під контролем росіян. Біля Каховського водосховища всі вийшли з салону. Окупанти перевірили автобус, забрали паспорти, записали дані. Пасажири очікували. Потім отримали паспорти, сіли в маршрутку та поїхали далі.

25 червня пообіді Настя приїхала додому. Тато ще був живий, але... На жаль, не було навіть морфію, щоби полегшити його страждання. Сімейний лікар лише розводила руками. Якісь ліки можна було купити лише у перекупників, що їздять до Криму. У містечку аптеки порожні. А крім цього, в Анастасії  склалося враження, що ліки там дуже поганої якості. Та й практично всі товари російські – також. Вона купила собі морозиво, яке на смак здалося замороженою водою. Коли вони приїхали з мамою на територію України до Запоріжжя, перше, що мама попросила, це купити морозиво. Коли вона спробувала наше українське, сказала: «Так, це справжнє».

Мама розповідала, що окупанти до їхнього будинку заходили двічі. Вперше їх було багато, на вулиці стояли танк та БМП, кілька автомобілів. Військових – близько 20 осіб. У будинок заходили по 5 осіб, один на вулиці, один за хвірткою, дві людини по двору ходили. Все перевірили в кімнатах, а в сусідів узагалі вивертали речі з шаф.

Загалом, каже Настя, таке враження, що вони не вміють поводитися зі зброєю. У них завжди дуло автомата націлене вгору. Ми – цивільні люди і без зброї… Коли їхали до Запоріжжя, підійшов військовий – перевірити мої документи. Я відсунула заднє скло в автомобілі, а він  поклав дуло  у вікно просто мені в обличчя. А я ж не знаю, автомат у нього на запобіжнику чи ні…

Коли ми з мамою виїжджали, один у нас питає: «А чому ви їдете? Ви повернетесь?" Я хотіла сказати, що на танку повернемось. Але вирішила  краще промовчати… Щоби не провокувати… Бо коли щось не так, вони взагалі не церемоняться.

 Анастасія  доглядала тата. Постійно дуже низько літали  літаки. Ракети, здавалося, шугали просто над будинком… Якось мама пішла прилягти, а  Настя з татом сиділа. Було близько першої години ночі, почувся страшний гул ракети, який наближався. Тремтіли вікна, будинок весь здригався. Їй здавалося, що ракета поцілить просто в дім. І вона не знала, кого рятувати: будити маму, виносити тата? Куди тікати, бо в хаті підвалу немає. Сховатися нема де. І таке було щодня. Особливо стріляли ввечері та вночі, запускали ракети в бік Миколаєва. І з 5-ї ранку також.

Анастасія з мамою розуміли, що тата везти вже неможна... Тим більше, коли вони з мамою виїхали, то  5 діб простояли в полі. Тато точно б такого не витримав. 1 липня надвечір батько  помер… А наступного дня його поховали. Добре, хоч ритуальна служба в місті працювала. Коли тато лежав ніч у дворі, Настя благала Бога, щоби хоч тоді не стріляли й дали можливість поховати батька спокійно. Їм дуже допомогли сусіди, які живуть поруч. Усі інші виїхали. В їхньому кварталі практично нікого не лишилося. На похорон приїхав мамин брат, котрий живе в сусідньому селі. Потім вони відбули 9 днів і назавтра зібралися до Чернігова.

– У місті були продукти?

- Так. Магазини маленькі працюють.  Кажуть, що незабаром один із супермаркетів переобладнають, але це вже буде їхній «Соцмаркет». У місті дуже багато перекупників, як у 90-ті роки. Ідеш вулицею, а роми ковбасу продають, сир, м'ясо у спеку 30 градусів. Мух ганчіркою відганяють. Бабусі сигарети поштучно пропонують, виносна торгівля процвітає... У місті беззаконня повне, зрозуміло, адміністрації немає, поліції також.

Коли ми виїжджали, якраз прибули буряти й чеченці на новій техніці. Потім, коли ми їхали до Запоріжжя, жінки з нашої колони розповідали: «Стоїмо в магазині, поруч молоденькі дівчатка щось купують. Заходять чеченці та питають у продавчині: «Це ваші місцеві дівчата?» Продавчиня – так. "Добре, що не поїхали, дівчата нам тут потрібні". Ось і зрозумій їх…

Хоча там, у нашому місті, насправді чимало тих, хто підтримує Росію. Це місто пенсіонерів, їм усе одно, під якоюсь владою жити, аби не стріляли. Хоча й молодь також підтримує... Містечко невелике, роботи там нормальної немає. Всі більш-менш адекватні люди роз'їхалися. Інші займаються хто чим: хто купи-продай, хто рибу ловить, хто п'є... Там росіяни роздають гроші. Раніше надавали допомогу 10000 руб. - через паспортні дані. Моя мама, як їй не було сутужно, не ходила на жодну їхню акцію за допомогою. Щоправда, багато хто йде через безвихідь, бо немає засобів для існування. Людей загнали в  глухий кут, із якого немає виходу.

 Раніше неподалік був завод, зараз у ньому хазяйнують росіяни, вони там ремонтують свою військову техніку. Газу в багатьох населених пунктах області вже немає. Добре хоч є електрика.

Виїзд Анастасії та її мами  був іще тією епопеєю. Спершу знайшли одного перевізника. Автівка не дуже гарна була, але домовилися, що о 6:00 він приїде і забере їх. Речей узяли по мінімуму, тому що автомобіль легковий, багажник маленький, а, крім них, мали бути ще люди, отож – сумка на людину.  Але цей перевізник не приїхав. Зв'язку там немає, зателефонувати неможна. Wi-fi є тільки в сусідньому кварталі. Настя бігала, просила, щоб хоч повідомлення відправити. Українського зв'язку немає, лише російський. Але він дуже поганий, там уже продають російські сімки за паспортом. Наразі, щоправда, з'явилися перекупники, які пропонують сімки дорожче, але без паспорта.

Анастасія почала шукати іншого перевізника, слава Богу, приїхав хлопчина. Машина –  старі "Жигулі", дорогою ще й колесо пробили. Водій не мав із собою ні запаски, ні домкрата, ні ключів. Їхали диском до найближчого села, почали шукати запаску. Люди дали колесо, накачали, а там видулася гуля величезна. Поки доїхали до Василівки під Запоріжжям, кілька разів зупинялися, просили компресор, щоби накачати колесо. Дорога була дуже важка. І, звичайно, дуже дорого коштує – за  двох Настя заплатила 16 000. У середньому ж беруть 5-6 тисяч за одну особу, але оскільки інших пасажирів не було, водій узяв  по 8. Інакше відмовлявся везти. Під Василівкою останній пункт перевірки, там формуються дві колони – з боку Енергодару та Мелітополя.

"Ми були в колоні з боку Енергодару, – розповідає Настя. – Людей багато, росіяни пропускають лише з 17.00 до 20.00. Але за фактом можуть розпочати не о 17:00, а о 17:30 чи 17:45, а закінчити на початку восьмої. Люди дуже розлючені. Якщо хтось їде без черги, можуть і машину перевернути, і колеса попроколювати. Мікроавтобус із онкохворими дітьми не пропустили без черги. Люди стоять у черзі з немовлятами, маленькими дітьми – морально дуже важко все це бачити. Ми не могли виїхати п'ять діб. Простояли в полі. Спекулянти підняли ціни втридорога, півторалітрова пляшка води – 50 грн. Поруч  село Скельки, там дуже чуйні люди. Пускали безкоштовно ночувати, допомагали чим могли. Але вони там живуть дуже бідно. Нам із мамою пощастило, пустила до себе на ночівлю жінка. Ночівля – це голосно сказано, бо о 4:00 підйом, щоб о 5:00 уже бути в своїй колоні. Був випадок: чоловік, який залишив свій автомобіль у колоні, хотів переночувати в селі. Й вирішив сфотографувати місце, де стояла його автівка, щоби потім знати, де шукати чергу. А тут їдуть росіяни, побачили його з телефоном. Вони вискочили, заволали: всім лежати, всі по машинах. Цього чоловіка заламали, заштовхали до автомобіля. Що з ним робили, не знаю. Вони всі такі імпульсивні, а зовні дивишся на них – діти дітьми. У деяких узагалі пушок під носом, форма на 2-3 розміри більша, автомат по землі волочиться. "Усім стояти, усім лежати..." Ну що в голові цього з вигляду підлітка? Тому ми слухали команди й терпіли. До Запоріжжя приїхали лише 14-го.

І зітхнули з полегшенням, коли побачили український прапор. Мама розплакалася, бо стан у нас був просто панічним за ці п'ять діб...  У Запоріжжі зібрали нас колоною, перевірили (поліція та СБУ). А потім привезли до фільтраційного табору. Там ще раз перевірили наші документи, пробили по базі, дали талончики на безкоштовну їжу й гуманітарну допомогу, засоби особистої гігієни. На нічліг нас відвезли до дитячого садка. Там можна було ночувати три доби безкоштовно. Але ми наступного дня поїхали поїздом до Києва. Мама розповідала, що коли зупинялися в Дніпрі, чула, що дуже сильно стріляли. А я була настільки вимотаною, що спала й нічого не чула".

- Анастасіє, як ви ви пережили облогу Чернігова?

- У бомбосховища я не ходила. Одного разу була спроба потрапити туди, але вона виявилася невдалою. Коли почався особливо сильний обстріл, я посадила кішку в переноску й побігла до бомбосховища. Було вже близько 22-ї години. Бомбосховище о 21:00 закривають. Я постукала, вийшла жінка. Я попросилася зайти, а вона мені відповіла, що тут дуже багато людей. «Молода ще, піди пошукай собі інше місце». Я не стала лаятися, але всередині в мене вирувала буря, я не знала, куди мені бігти й що робити – шукати інше бомбосховище або підніматися на 7-й поверх до себе в квартиру разом із кішкою... Я пішла додому. І більше нікуди не ходила, сиділа в коридорі. Якщо було дуже страшно, то спускалася на перший поверх..

Зараз живемо утрьох – я, мама та кішка. Чернігів дуже люблю. Він старовинний, спокійний, зелений. Я жила в Києві років із 6. Зараз уже туди не хотіла би повертатися. Коли їду туди в якихось справах, мені хочеться якнайшвидше додому. Я жила і в Бучі, до роботи потрібно було добиратися години зо дві та з роботи стільки ж. Коли їхала до Чернігова, то навіть не уявляла, що то за місто.  Але він мені одразу дуже сподобався. Мама, звісно, сумує за своєю домівкою. Там у неї сад-город та все минуле життя. Коли тепер туди потрапить – невідомо.

- Ви пережили обстріли тут. Там, у місті свого дитинства, бачили на власні очі російських окупантів. Як думаєте, що їм тут потрібно? Чому вони тут?

- Найімовірніше, через гроші. Росія велика, у глибинці живуть дуже бідно. Тому участь у війні для них – і спосіб швидко поліпшити своє матеріальне становище. За загиблих родина отримує виплати від держави. Це люди, які мають зовсім інший тип мислення. Ми – інші. Хоча нам складно. Моя подруга з Чернігова каже, що в неї депресія, що її зламала ця війна. Має двох маленьких дітей. Чоловік – військовий. Я їй відповіла, що ми не маємо права бути слабкими. Сказала, що я поїхала в окупаційну зону, поховала там тата, забрала маму, перевезла її сюди, а в  Чернігові пережила бомбардування та обстріли. І це мене загартувало. Нам треба бути сильними, вибору ми не маємо. У нас у всіх є відповідальність. У тебе, сказала я подружці, насамперед, за твоїх дітей. Я нині маю велику відповідальність за маму. Хочу дати їй те, чого вона не мала всі ці роки - спокій і затишок. Треба жити й вірити у щасливе світле майбутнє. Я переконана, що ми переможемо.

Варто сказати, що Настя – не просто так смілива. Її професія вимагає мужності й відваги. Вона займається парашутним спортом. Сама стрибала не раз, а загалом професійно працює з тими, хто хоче відчути себе в польоті й побачити небо під куполом парашуту.

Інші новини:


Красивий бізнес, який не здався, першим відкрився після активної фази бойових дій, навчає своїх та надихає жінок Чернігова

П’ять років тому відкрився відомий чернігівський магазин жіночого одягу, взуття та аксесуарів "KriStal" (проспект Перемоги, 119А). За цей час його вподобало багато чернігівок (і не тільки!). І ось воно, свято першого ювілею. На ньому побували давні й нові друзі, прихильниці магазину, бізнес-пані й панянки, котрі постійно приходять сюди за стильними речами, привітним та професійним обслуговуванням, консультаціями й обов’язково – за гарним настроєм.

2022-08-16 08:55