Олександр ДОВЖЕНКО. 125 – це тільки початок

2019-09-19 11:24

На подвір’ї Петра та Одарки так гамірно, як, напевно, не було вже давно. 10 вересня 2019 року з’їхалася рідня їхнього Сашка на його 125-ті народини не тільки із Сосниці, навколишніх сіл і містечок, а й із усієї України. Вони, суворі і статечні, споглядали зі своїх портретів у хаті за гостями. Поприїжджали духовні діти їхнього сина, кіномесії України.

Біля хати за парканом грав дитячий зразковий духовий оркестр із Киселівки Менського району. Анатолій Семенцов, майстер-різьбяр по дереву, представив гостям свята свої роботи. Біля клуні примостився малий Сашко (Іванко Степко) у брилику. Хлопчина сидів і чекав, певно, на діда, коли той розповість якусь дивну історію, а мама заспіває пісню. Покликали до хати. Мама прихилилася до колиски, в якій зростали діти Довженків. На жаль, тільки двоє з чотирнадцяти дітей, Поліна й Сашко, досягли дорослого віку. Поліна Петрівна стала лікарем, а Олександр – письменником, кінорежисером, зачинателем українського поетичного кіна.

А люди снували, снували. То заходили до їхньої хати, то заглядали у клуню, то йшли до будиночка-музею,  щось знімали на свої новомодні смартфони, айфони, фото­апарати, камери ХХІ століття.

Прозвучав гімн України. До мікрофона підходили представники влади, відомі актори, режисери й навіть два директори кіностудій, на яких уже дорослому Олександрові Петровичу довелося працювати. Хор «Криниці» Сосницького будинку культури виконував українські народні пісні. За хатою у дворі гончар Олег Луцук із села Стольного Менського району розклав свій реманент і викручував, наче вичаровував, на гончарному  крузі глечики, свищики. До речі, їх у подарунок із ярмарків Борзни, Мени батько на забаву дітям привозив часто. Нині ж мініярмарок завітав на обійстя Довженків.

До речі, до саду Довженків іще додадуть яблуньку. Її посадять Лариса Кадочникова та Олег Бійма. Пані Лариса бачила Олександра Петровича під час навчання у ВДІКу. Зустрічала вона і Юлію Солнцеву, дружину Олександра Петровича, у Сергія Параджанова під час зйомок фільму «Тіні забутих предків».  Олег Іванович Бійма – режисер, сценарист художніх фільмів. Дуже багато розмов було й під час ходи від музею Олександра Довженка до кінотеатру імені кінорежисера. Говорили про фільми, зняті за життя Олександра Довженка, поетичні шедеври часів Сергія Параджанова, Андрія Іллєнка, інших режисерів. Згадувалися і фільми 90-х років, які вийшли тоді на телеекрани. Зокрема, телефільми пана Олега Бійми.

У кінотеатрі імені Олександра Довженка сосничанам та гостям містечка показали фільм «Довженко. Одеський світанок» – про  період роботи кінорежисера на Одеській кіностудії у 20-х роках. Два інші – ігрові: «Кров’янка» та «Випуск 97». Презентував  ці фільми відомий кінокритик, лауреат Державної премії України ім. О. Довженка за 2008 рік Сергій Тримбач. Перед переглядом поділилися своїми враженнями про відвідини  Сосниці і свій шлях у кінематографі відомі актори Ірма Вітовська та Олександр Ігнатуша.

Олесь Янчук, генеральний директор Національної кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка, народний артист України:

– Я ще маленьким хлопчиком побачив фільм «Земля» Олександра Довженка й був вражений. Вважаю його «батьком» того поетичного кіна, яке потім почало відроджуватися в шістдесятих роках минулого століття. Це перший наш фільм, що яскраво прозвучав на цілий світ, який визнав, що прийшов майстер зі своїм почерком, своїм баченням, кінематографічним  духом. Внутрішній стан міняється завдяки цьому побаченому. І це йому надзвичайно вдалося. Хоча потім була несправедлива критика. Дем’ян Бєдний написав фейлетон у газеті «Ізвєстія». І Довженко аж посивів, постарів. Навіть хотів померти…

От тому я все життя пропрацював на кіностудії Олександра Довженка. І працюю й нині. Одразу по закінченні режисерського факультету театрального мистецтва інституту імені Карпенка-Карого прийшов на кіностудію й завжди переконувався: вона зберігала і зберігає оті традиції, які започаткував саме Олександр Петрович. До речі, він короткий час керував Київською кіностудією. Це вже в 1957 році, після його смерті, кіностудії присвоїли звання «імені Олександра Довженка». Довженко для нас є і буде незрівняним прикладом, як треба творити кіно.

Ірина Бонітенко, режисер кіно і телебачення, поетеса, перекладачка:

– Для мене Довженко – ідеал щирості. Навіть коли хтось щось із його творчості й життя не спри­ймає. Нам сьогодні дуже легко судити людей, котрі жили в набагато складніші часи. Довженка треба оцінювати за творчістю. Я оцінюю його тільки позитивно.

Лариса Кадочникова, українська акторка театру і кіно, народна артистка України (1992), лауреатка Державної премії України імені Тараса Григоровича Шевченка (1991), знана за фільмами «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Криниця для спраглих».

– Що для мене Довженко? Одним словом це неможливо висловити. Це епоха, культура України. Це відкриття нового напряму – поетичного кіно. Параджанов, Осика,  Іллєнко. Довженко – це символи краси унікальної України, поезії, духовності… Оце все було в цьому великому вченому, письменникові Олександру Петровичу. Він був дуже красивим. Він любив красу. Його завжди оточували гарні жінки. В інституті у нього були красиві студентки. Серед них Джамма Фірсова. Він зумів створити школу поетичного кіно, яку продовжили шістдесятники. 

– Кого ви бачите серед сьогоднішньої кінематографічної молоді, акторів нової генерації  продовжувачами справи Олександра Довженка?

– Мені важко сказати, бо рівень Богдана Ступки, Івана Миколайчука, з яким я знімалася у п’яти фільмах, іще ніхто не перевершив. Безумовно, молоді дуже багато: красивої, талановитої. Сподіваюся, що скоро з’являться нові Миколайчуки і Ступки. Важливе поєднання: як актор грає і хто режисер. Україна дуже багата на талановитих людей. 

Андрій Осіпов – голова правління Одеської кіностудії, продюсер, громадський діяч, адвокат, правозахисник, експерт з місцевого самоврядування, член журі міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова – 2018»:

– Довженко для мене – кінокласик. Це людина, яка зробила величезний внесок у розвиток українського кіно, заклала гарні традиції на Одещині. Для мене особисто – це режисер фільмів «Сумка дипкур’єра» та «Звенигора». І я люблю ці фільми. Незважаючи на те, що цим стрічкам досить багато років і вони не відповідають сучасним стандартам кіно такого собі кліпового типу. Але все одно це гарні фільми, які розповідають про українську історію. Я насолоджуюся ними.

Олег Бійма – український кінорежисер, сценарист, заслужений діяч мистецтв України (2001), лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка:

– Я думаю, майже кожний кінематографіст скаже: «Я родом від Довженка». Такий неперервний зв’язок існує в українському кіно. Особливо в українському поетичному. Воно веде своє коріння від Олександра Петровича. Ми всі намагалися бути схожими на нього. І тоді пішла мода на Довженка. Довгий час його намагалися «прикрити попелом». Але коли світ визнав, побачив, почали й ми потрошку його пізнавати Олександра Петровича. І цінувати його як справжнього великого українського митця.

– Кого з сучасних режисерів  ви бачите продовжувачами справи Олександра Довженка?

– Я думаю, що Україна дуже талановита. І кіномесія, геній, який знову прославить українське кіно, скоро має з’явитися.


 
Юрій Рудченко – український актор, заслужений артист України:

– Які асоціації у мене викликає ім’я Олександра Петровича Довженка? Це геній людства. Це людина, яка прийшла і принесла в кіно поетику, людяність, чого не змогли інші режисери. Він входить у десятку класиків кіносвіту. Для мене він – Учитель. Я сорок років пропрацював на кіностудії імені Довженка. Тож маю пряме відношення до нього. Думаю, будуть нові Довженки й нові фільми, які виховуватимуть людей. І ми дивитимемося їхні фільми. 


 
Актриса Ірма Вітовська:

– Довженко – це більше, ніж кіно, більше, ніж мистецтво. У час важких випробувань Олександр Петрович підтримував Леся Курбаса і не забував, що він українець. І це тоді, коли була велика чистка того терору. Думаю, Олександрові Петровичу було досить важко жити. Тоді багатьох скосило. І те, що його залишили живим, було його покаранням. Вони спеціально когось лишали: нібито Україна є. І робили штучну історію. Він духовно та морально виснажився. Тому й пішов так рано.

А загалом, мені здається, кожен митець є фундаментом українського мистецтва. Люди довершують те, що є, і знаходять щось нове. Але Довженко – це кіногеній і кіноісторія.

Віктор ТАТАРИН
Фото автора

Інші новини:


Таємний гість ресторан «Сенатор»

Наш гість продовжує відвідувати заклади харчування. Ми говоримо саме про обслуговування, меню, тонкощі роботи. Але на просторах Інтернету ви можете дізнатися про все це самостійно.

2019-10-20 16:45