Стоїть будинок у Заліссі. А поруч Чорнобиль

2021-12-14 09:29

Познайомився з Сергієм Романченком у приміщенні обласної організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна», коли він у робі будівельника із розчинниками, фарбами, замазками, барвниками й валиками підправляв і вирівнював те, що поветхло від часу. Різними шпателями, ніби дозиметрами, обводив дверні пройоми, а потім гладив їх, роздумуючи, яку підібрати фарбу. 

Про порівняння з дозиметрами сказав Сергію Івановичу. 

– А я й був дозиметристом, тоді, у вісімдесят шостому. Як сталася трагедія, будував іще ПУСО – пункт спеціальної обробки, – відповів. – Тепер аж не віриться, що пройшли через таке полум’я. 

А фарбу «придумав» таку небесно чисту, притягально-рятівну, що аж очі відбирає. Робив, бачу, як собі вдома. А це, певно, і є його другий дім. Романченко із дружної когорти чорнобильців, член обласної організації «Союз Чорнобиль Україна», голова Чернігівської районної організації інвалідів-ліквідаторів. За фахом – будівельник. І як будівельник прийшов до голови обласної організації «Союз Чорнобиль Україна» Анатолія Лігуна, запропонував свої послуги, щоб гідно підготуватися до ювілею цієї організації. Не для показухи ремонтував, а для зустрічі вірних побратимів у гарній світлиці. Поруч із ним, як надійний будпартнер, був голова Чернігівської міської орагнізації інвалідів Чорнобиля Олександр Аніщенко. Хай і полковник, та це не завадило тому, що став фарбувати підлогу, кравцювати по ній «ходовий лінолеум», прихорошував вікна, інтер’єр вітальні. Їм допомагали, чим могли, інші члени організації. 

Сергій Романченко після закінчення технікуму весною 1986 року працював в управлінні будівництва Чорнобильської АЕС, жив із дружиною і сином у Прип’яті, а батьки – у Заліссі, що поруч із Чорнобилем. Випало так, що на 25-26 квітня він приїхав у батьківську хату. Тої пам’ятної ночі їх усіх розбудив Сергіїв старший брат Володимир і повідомив, що вибухнула атомна електростанція. Вірити не хотілося. Дорогою повз їхню хату уже летіли машини у бік Прип’яті. Як усе було далі, Сергій Іванович із великим сердечним проникненням розповів у книзі «Двадцять три весни після...» (Чорнобиль у століттях і долях). Їх евакуювали в Голіцине Московської області, йому запропонували роботу. Але якийсь незборимий потяг кликав його сюди, додому, хоч і знав, розумів, що тут відбуватиметься. Повернувся. Був і будівельником, і дозиметристом, чого тільки не доводилося робити. 

Зі спогадів Сергія Романченка: «Бувало так, щоб не згоріти, тобто не отримати 25 бер, ми в чистому приміщенні залишали свої дозиметри і без них виконували завдання. Узагалі, з одного боку – цікаво, а з іншого – дуже небезпечно було працювати. Тоді у людей було щось таке, заради чого вони жертвували собою, робили вчинки, які б у буденній роботі не зробили б. А якщо б у мирний час так працювали, то їхні дії вважалися б героїчними. Я не про тих, хто присвоїв собі такі заслуги, що їх вистачило б на цілу роту, я про тих, хто «вкалував», не очікуючи нагород, працював так, що не відчував утоми і не рахував «бери». 

Тоді Сергієву душу не полишали ще тривожніші думки про документи, що залишилися у батьківській хаті. Вибрав часину, щоб по-їхати-полетіти туди. Добирався Київською дорогою, що з Іванкова на Чорнобиль. Попутні ще їздили, але до stop-контролю. Проїжджали такі знайомі й любі ліси і села. Засвітили попереджувальними знаками і гаслами такі серйозні недитячі Дитятки. Читає, що тут уже не можна їздити автомобілем. І запрошення-вимога: «Зупинка з непрацюючим двигуном». На табло великими червоними літерами попередження: «Контрольно-дозиметричний пункт «Дитятки». І отой іноземно-український напис «stop-контроль». Колісних не пускали. «Може, інших пустять», – подумав Романченко. І звернувся до постових. Два міліціонери здивовано засміялися. 

– Та ти що, хлопче, потрапити у Прип’ять нереально. 

Що ж робити? Не такий, щоб відступати. Поруч он у домашньо-атомному полоні, у його рідній хаті, залишилися документи, без яких із тебе можуть зробити ніщо. Тим паче, такі страшні події. 

Одійшов од міліцонерів трохи назад, щоб не бачили. І вразила хоча й небезпечна, але рятівна думка: піду навпрошки, мину Чонобиль, а там і Прип’ять, і батьківське, і його Залісся. Всього якихось 16 кілометрів. Що вони йому молодому та ще ця дорога до рідного дому. 

...Ось і його річечка Уж, на його «таємному» путі все знайоме до найменшої верболозини. Саме підійшов до того місця, де чимало чагарників, вони постали довкруг нього живим зеленим прикриттям. Берег якось напружено дивився на нього, хвиля зустріла заліського хлопця знайомим сплеском. Зняв кросівки, джинси, сорочку, узяв у одну руку, другою гріб. На іншому березі трохи обсох, відчув себе ніби вдруге народженим, швидко вдягнувся. Почувався бадьоро й після річки, й через те, що вже виднілася рідна хата. Десь недалечко вигукнула своє перелітне «ку-ку» зозуля. «Диви, ніби мене супроводжує», – подумав Сергій. І чомусь згадалася розповідь-легенда бабусі-довгожительки Надії Ткач про вродливу дівчину Зоню, яка перетворювалася у зозулю. А її нібито засватав вуж, який міг обертатися вродливим юнаком. Он звідки назва його річки.

Братам Зоні не сподобалося таке сватання й вони стали їй на заваді. Від жалю за коханим дівчина обернулася зозулею й кличе його своїм «ку-ку». 

Дмухнув вітерець. Саме від станції. Хоч легенький, а приніс важкий подих пилу від вибуху на реакторі. Здвигнув плечима Сергій, не стишуючи ходи. Замовкла зозуля. А хата вже говорила до нього рідними вікнами. Усе взяв, що треба, переодягся у свою військову форму (залишилася після строкової служби), щоб бути як чорнобильський «партизан». Назад – попутними. 
... Щороку весною на День Перемоги Романченко з сім’єю приїздить із Чернігова у своє Залісся, уже не так, як тоді у травні вісімдесят шостого – таємним розвідником через усі закриті кордони до своєї хати, а як паломник до рідних палестин. 

Завжди треба з бензопилою пробивати стежку від дороги до порога. Докучає американський клен, усілякі чагарники й особливо колюча обліпиха. Тоді садили її над дорогою для декоративності, а вона розростається, гоне і гоне. Багато чого любителі наживи повитягали. Зостався саморобний твердопаливний котел. Того ще не чіпають. Поминають тут рідних. Ідуть до монумента загиблим у роки війни. Там на меморіальній плиті викарбувано ім’я їхнього діда Іллі. Пропав безвісти. 
Стоїть хата у Заліссі. А поруч – Чорнобиль. 

Зі збірки Якова КОВАЛЬЦЯ про ліквідаторів аварії на ЧАЕС

Редакція висловлює подяку за допомогу в підготовці матеріалу Чернігівській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. В. Г. Короленка

Інші новини:


Красивий бізнес, який не здався, першим відкрився після активної фази бойових дій, навчає своїх та надихає жінок Чернігова

П’ять років тому відкрився відомий чернігівський магазин жіночого одягу, взуття та аксесуарів "KriStal" (проспект Перемоги, 119А). За цей час його вподобало багато чернігівок (і не тільки!). І ось воно, свято першого ювілею. На ньому побували давні й нові друзі, прихильниці магазину, бізнес-пані й панянки, котрі постійно приходять сюди за стильними речами, привітним та професійним обслуговуванням, консультаціями й обов’язково – за гарним настроєм.

2022-08-16 08:55