Григорій Власенко – Людина, яка не змарнувала життя

2021-11-17 10:04

Григорій Зіновійович Власенко… Уже вісім років без нього. Іноді заїздимо на його тиху вуличку, обійстям скраю. Навколо й понині літають ластівки моїх згадок про Людину, яка не змарнувала життя, залишивши по собі щедрі й щирі спогади сельчан і в рідних Червоних Партизанах, де він народився, і тут, в Ясній Зірці, на Носівщині, де стояв міцно двома ногами на землі патріотом рідного краю і Вітчизни, добрим господарем на землі і її вдячним сином із великим скарбом у душі — любов’ю до слова, бо був журналістом за покликанням і письменником за обдаруванням.

Фрагмент того останнього серпневого дня у моїй пам’яті викарбувався назавжди. Нас не подивувала свіжа ораниця на осінь біля хати, де днями ще буяла повнозерним колосом пшениця. Як добрий господар, Григорій Зіновійович зібрав свій останній урожай на городі і підготував землю до засіву іншим, хто продовжуватиме тут жити. Таким його знали завжди сельчани: за роботою бригадиром, а затим і головним агрономом, і головою колективного господарства імені Карла Маркса, запам’ятали за останніми днями біля комбайна, трактора...

 * * *

КАЖУТЬ, якщо побудував дім, посадив сад і продовжив свій родовід, то можеш уже й бути впевненим, що своє земне покликання виконав. Однак життєпис Григорія Зіновійовича Власенка — людини простої і водночас незвичайної, як би не намагався втіснити в ці звичні рамки, — нічого не вийде. Бо, крім таланту трудівника-хлібороба, серце і руки якого уміли залюблено пестувати землю, вирощувати хліб, прекрасного чоловіка, батька й дідуся, чудового та вірного друга, гуманіста з неспокійним характером і відкритим навстіжень до людей серцем, проніс він життям іще одну все ту ж особливу пристрасть у душі. Очевидно, даровану Богом. Тому для нього, либонь, наш земляк, побратим Григорія Зіновійовича по перу, заслужений журналіст України Петро Медвідь стосовно і адресно розширив рамки, які б умістили сповна життя людини, для якої Слово стало Богом: «Якщо людина хоче пережити самого себе і бути шанованим нащадками, то повинна залишити після себе доброчесну родину і хорошу книжку».

Григорій Зіновійович Власенко не лише виконав, а й перевиконав це завдання, залишивши в спадщину не тільки для синів­соколів, онуків і правнуків, а й для небайдужих людей книжки правдивої і чесної есеїстики про час і про себе, добро і зло, героїчне, красиве у вчинках та душах людських і морально виродливе, підле.

Життя, як є, постає із есеїстики Григорія Власенка на сторінках його книг «Двокрилля», «Від серця до серця», а також «Під небом грозовим і чистим», яка вийшла напередодні 75­річчя нашого земляка, та «Пам’ять невгамовна», що побачила світ у 2000­у, в тому ж видавництві «Чернігівські обереги».

Щоби сказати правду, треба мати мужність, громадянську позицію. Власне, цього у Григорія Власенка не відбереш. Із автором можна в чомусь не погоджуватися, сперечатися, зрештою, у самій творчій манері публіциста — постійно дискутувати із своїми героями, а відтак і читачами. Для них у книгах — низка уроків, якими автор ненав’язливо веде до правди, чесності, порядності, патріотизму, людяності, красивого і корисного, остерігає від необачного, нерозумного, всього іншого, що суперечить покликанню бути просто людиною від Бога, якщо не з великої літери. І все це на життєвих прикладах своїх земляків, відомих широкому загалу, як партизанські командири Микола Кропив’янський та Іван Бовкун, вчений­мовознавець Павло Плющ, незабутній побратим, культпрацівник і літератор Микола Адаменко, який зіркою спалахнув і передчасно згас на мистецькому обрії Носівщини, і багато інших земляків із когорти хліборобів.

Будь-яка газета – одноденка, бо підшивки зберігаються хіба в книгозбірнях. І хоч чимало з нарисів Григорія Власенка побачили світ із нашої районки, та в книгах вони заговорили по-новому, доповнившись роздумами, висновками, склавши в цілому літопис довгої й непростої радянської доби та вималювавши потужний характер українського селянина. Він завжди був сильнішим за долю, поневіряння й обставини мудрістю, благородством, любов’ю до життя, відповідальністю перед родиною і країною. Важко навіть переказати імена людей, які заселяють книги Григорія Власенка. 

Тут ціла галерея портретів і штрихів до них, починаючи від своїх, червонопартизанських, відомих керівників­господарників і владців районного масштабу, і закінчуючи великою низкою історичних постатей, діячів держави, політиків, представників мистецтва в минулому і в сьогоденні.

Мені імпонує, як, використовуючи різні документальні джерела, автор прагне підвести читача до правди про партизанське підпілля і, зокрема, про воєнне лихоліття. «Героїзм і підлість», «Правда і вигадки про Велику Вітчизняну війну», «Повість із карбами на серці». В них автор відстоює, захищає історію від намулу вигадок, невігластва, кон’юнктури, як патріот і гуманіст, котрому небайдуже те, що з потоптаного несправедливо минулого неодмінно забур’яніє духовність майбутнього.

Все в житті починається з малого. Здавалось, книги Григорія Власенка несуть рясний зорепад любові до отчого краю, своєї малої батьківщини – рідних Червоних Партизан, Ясної Зірки, де прожив життя біля землі агрономом, керівником­господарником, організатором виробництва, до своєї Носівщини, її людей, щедрих до праці, мужніх у подвигах і непростих, нерідко трагічних долях. А втім, за великим рахунком, вони вчать любити Україну, свій народ, учать бути патріотами не на словах, а у вчинках, йти життям будівничими, творцями, перейматися болем інших, як своїм. І в цьому контексті поважати інших, як себе, шанувати і розуміти історію, якою б вона не була. Для всіх поколінь, зрештою, дісталось усього по зав’язку: і невільної, виснажливої, проте героїзованої праці, і голодомору, і репресій, і воєнних лихоліть, і чорнобильської біди, і самодурства чиновницького, і безберегого сьогодення... 

Безкомпромісний, правдивий автор у документальних фактах, нерідко пристрасний в оцінках хай і з власних політичних уподобань, проте відверто щирий і цим привабливий читачеві. Як і простотою, мудрістю людини, котра через власні серце, досвід, хист до слова пропустила майже сторічний пласт історії нашої земляцької родини, в якій, мов у краплі роси, — історія України.

Глибоко особисте і кожного з тих, хто поруч із автором, та загальнолюдське — спільне, в одній долі, прожитому і пережитому ним за його вісімдесят з лишком літ. До першої річниці після цього рубежу він уже не дожив. А ось ювілей запам’ятався. Тоді було багато гостей із Києва, Чернігова, відомих земляків і друзів. Всі вони злетілися провести його і в останню дорогу, перегорнувши листки біографії колеги і друга.

* * *

Тернистий, але чесний пройдений ним шлях. Гірке сирітське дитинство, обпалене війною, натомість попри всі злигодні, він тягнувся до знань і був відмінником навчання, особливо закоханим у літературу, залишившись на все життя вдячним учнем. У ту пору і почав віршувати, а вже на армійській службі — дописувати до військової газети.

Далебі, життя могло скластися інакше, якби воно не було таким важким. Проте він вважає себе щасливим саме у подружньому житті з Наталією Никонівною Сірик, із якою з 16 літ разом у любові, злагоді, у приклад своїм синам Миколі, Григорію й Василю, внукам, які вже стали на крила, правнукам. Вічний невигойний біль батьків і всієї дружної родини — син і брат Альоша, який трагічно загинув у юнацькому віці у залізничній катастрофі. Хоч і перша донечка Валя прожила лише рік. Це Альоша, якому подобалися батькові вірші, порадив йому вступати до Київського університету на факультет журналістики. Через півроку сина не стало, тому Григорій Зіновійович не міг не виконати його наказу, що став, як заповіт. Були проблеми із вступом, бо працював не за фахом. Але усі бар’єри лишились позаду, успішно закінчив навчання. І все ж у професійну журналістику не пішов. Надто вже прив’язали до себе земля, селянські турботи, вірність родинним обов’язкам. Тож писав ночами про золоті крупиці досвіду господарювання, розповідав на сторінках районки про своїх земляків, залишався у вирі неспокійних громадських турбот села, району. І, звичайно, писав вірші.

Нерідко, буває, прожила людина життя, здається й непогано, без вибоїнки, а оглянулась — на шляху порожньо. Власенкового — вистачило б на кількох. Глибокий щедрий слід залюбленого в працю, неспокій. Навіть, пішовши на пенсію, відпочивати не став, а продовжував нести селянську ношу керівника поруч із шляхіллічівським головою, талановитим господарником Миколою Рудем. Хоч, здавалось, міг уже сповна присвятити себе літературній праці, своєму вічному захопленню. І для цього знову залишалися посестрою ніч і золоте натхнення обіруч із мудрістю, досвідом, талантом, обов’язком перед Словом і Богом, який обдарував його хистом і цією великою любов’ю перед рідними і земляками, яким він залишив у спадщину свої книжки, продовживши в них себе і пам’ять про багатьох­багатьох, про кого він встиг розповісти.

Читачі визнали багатогранний талант людяності в надрукованих книгах, останньому виданому трикнижжі. За цей доробок Григорій Зіновійович став лауреатом обласної літературної премії «Краща книга року» в номінації «Художньо­документальна проза».  Незважаючи на хвороби, крилатими були для нього останні роки життя. Додавали снаги зустрічі в столичному земляцтві, де колеги­письменники й журналісти високо оцінили творчість нашого земляка. За масової участі своїх шанувальників проходили його звіти перед читачами в районній бібліотеці, куди запрошували не раз, відкриваючи в кожному візиті письменника нові й нові грані людяного таланту Григорія Зіновійовича — доброзичливого, як у священника і вчителя, котрий, працюючи, сам не відає, виховуючи в читачів чесноти, притаманні справжньому патріотові й громадянинові, українцеві серцем і розумом.  У нього було багато задумів, бо просили осмислення новий час, нова історія, така ж непроста доля земляків на післярадянських теренах. І він глибоко брав до серця українські реалії, думаючи і дихаючи майбутнім днем для України, для своїх онуків і правнуків. «Не дай Бог, щоб вони соромились нас, своїх батьків і дідів», — ділився він сокровенним.

Нове життя, нові уроки. Він з честю виконав своє земне покликання. За великим рахунком долі, не за волею течії плив рікою життя, нерідко без вітрил, а, закотивши рукави, натужно в невтомних руках тримав весла. І ось заплив і зупинився його човен літами в осінь. А останніми днями життя — в хлібно­медовому серпні. Віджнивував він і пішов, та залишилась добра й світла пам’ять. У справах хліборобських і в книжках. 

Олексій НЕСТЕРЕНКО

Інші новини:


Красивий бізнес, який не здався, першим відкрився після активної фази бойових дій, навчає своїх та надихає жінок Чернігова

П’ять років тому відкрився відомий чернігівський магазин жіночого одягу, взуття та аксесуарів "KriStal" (проспект Перемоги, 119А). За цей час його вподобало багато чернігівок (і не тільки!). І ось воно, свято першого ювілею. На ньому побували давні й нові друзі, прихильниці магазину, бізнес-пані й панянки, котрі постійно приходять сюди за стильними речами, привітним та професійним обслуговуванням, консультаціями й обов’язково – за гарним настроєм.

2022-08-16 08:55