«Бо мусить хтось стояти незворушно і не пустити ворога далі...»

2021-10-13 09:03

Петро Кощей ніколи не боявся армії. І міг би взагалі не служити. Бо вдома в Данівці на Козелеччині залишалися немолоді батьки, в яких він був єдиною пізньою дитиною. Але 2013 року хлопець пішов до армії, був на строковій службі в Білій Церкві. 2014 року не стало батька... А Петро тоді вже був в АТО і служив там на контракті.

«2014 року строковиків не звільняли. Навпаки, ми виїхали своєю бригадою з батальйоном контрактників на Схід одними з перших, – розповідає Петро. – 10 квітня 2013 року мене призвали на строкову службу. Потім 8 березня 2014 року наша бригада виїхала з постійного місця дислокації спочатку на один полігон, потім на інший. А затим – на початку квітня, ми вже були в Донецькій області. Контрактники навчалися на повну на полігонах. А ми – рота забезпечення – в навчаннях участі не брали.

Приносили патрони тощо. Проте придивлялися. Бо розуміли, куди відправимося далі. Згодом підписали контракт, як нам сказали, на особливий період. А він розтягнувся на роки... Одразу зупинилися в Стародубівці біля Маріуполя. Неподалік її наша бригада й стояла на блок-постах. Є відоме відео, де був прорив тих блок-постів. То там якраз учасником оборони виявився другий батальйон нашої бригади...»

Загалом, уся служба Петра зайняла 4 роки 8 місяців. Про бойові дії Петро розповідає неохоче. Каже, що в занадто гарячі точки потрапити не довелося. Але 2017 року стояли під Авдіївкою. Звісно, обстріли були регулярними. Та й відстань до позицій ворога – 300-400 метрів. А під Волновахою – півтора кілометра. Там вони стояли рік. 

– Страху набралися?

– На початку було... Як без цього? Одразу здригався від кожного вибуху. А потім потроху звик і часом не звертав уваги. На свист куль також. Пригнешся – і далі йдеш. Бо кажуть: не бійся свисту куль, своєї ти не почуєш...

Петро розповідає, що за весь час не отримав жодного поранення. Навіть подряпини. Ніби в сорочці народився. Мені подумалося, що з таким казковим прізвищем, – це можливо... А от побратимів втрачати довелося... До товаришів по службі звикаєш, як до родичів. Щодня спілкуєшся, спиш на сусідніх ліжках, разом снідаєш і вечеряєш... Усе спільне. І відпочинок. І війна. Одна на всіх. Ненависна й навісна. Котра стала вже якоюсь перманентною, розтягнутою в часі, яка забирає крапля за краплею життя наших воїнів. 

«Одного разу на нас почали наступати. Наші відбили сепаратистів. І ми пішли в контратаку. Поруч у цьому бою загинув мій добрий товариш із Дніпропетровщини. Залишилися батьки, дружина, дочка. Таке не забувається ніколи...» – в очах у Петра щось зблиснуло і завмерло, мов лід...

– Де жили там? – запитую.

– В Авдіївці – в покинутих будинках. А на позиціях у бліндажах. 

Загалом, весь час Петро стояв на передових позиціях, на лінії оборони.

– По вас стріляли. А ви?

– І ми, звісно. Про те, чи багато від моїх куль загинуло ворогів, не знаю. Впритул ми не воювали... Спочатку 2014 року й зі зброєю, обмундируванням та їжею були проблеми. Інколи навіть доводилося пити технічну воду. Але волонтери безперестанно приїздили. І саме вони тоді тримали армію. А 2016-2017 років армія взяла цю справу в свої руки. 

Петро каже, що особливо не сумував, що десь там у мирному житті друзі й знайомі живуть звичним життям, а він – в АТО. Так само без пафосу ніс службу і захищав Батьківщину. Просто було стійке розуміння, що так треба сьогодні. Рубежі не повинні бути порожніми. Це його передній край життя. І він має бути тут. Бо мусить хтось стояти незворушно і не пустити ворога далі. А потім прийде новий час. Гарний. Мирний. І все буде інакше. Рідна Данівка. Щастя. Життя... 

Петро згадує, що населені пункти Донеччини дуже постраждали. Подекуди просто руїни. Люди проте живуть. Безпритульні тварини теж. Двох кошенят навіть додому привіз. Тепер брати Пім-Пім і По-По стали бравими котами з несхожими характерами. Один дома спить, а інший шукає пригод. Петро дивиться на них, а в очах постають епізоди тієї війни...

Запам'яталося, як ставилися до них місцеві люди. 50 на 50, каже Петро. Одні дякували, інші лаяли. В Авдіївці, побитій від снарядів, їхала жінка на велосипеді й почала гукати: «Бачите, що ви наробили!» А всі будинки розбиті саме з боку Донецька... Образ проте особливих не було. Місцевим жителям все одно допомагали. Згадує, що 2017 року, коли вони стояли на околиці Авдіївки, то познайомилися з дідусем, який жив сам-один у невеличкому будиночку, що дивом уцілів. І наші вояки завжди ділилися зі стареньким продуктами.

Мамі Галині Василівні Петро не розповідав, що служить на передньому краї. Просто – на Донеччині. 

– Тяжко було звикнути до тиші вдома?

Петро відповів, що адаптувався до мирного життя більш-менш нормально. Щоправда, спочатку салюти й петарди лякали. І після служби. І під час відпусток – їх бувало й три на рік. 

Нині Петрові 27 років. Живе в Данівці. Навчався раніше в Дігтярях на Срібнянщині в училищі на тракториста-машиніста. Зараз працює в ТОВ «Веселі бобри» у Козельці. На підприємстві із деревної вовни роблять мотузки. До 2 мільйонів метрів на рік.

Підприємство вважається екологічним і таким, що зберігає ліси. Тоненьку стружку використовують для розпалювання, декору і ще багато для чого. Продукція імпортується. «Робота нормальна, зарплата теж», – говорить Петро. В батьківському домі зробив ремонт. Живуть із мамою. Є у Петра і дівчина. Вона живе в Данівці. Хороша, зізнається Петро й усміхається. А нинішня Данівська староста Антоніна Анатоліївна Мороз, яка навчала Петра у школі, каже, що дівчина після вишу приїхала в Данівку і працює вчителем у школі. Усі її поважають. І вона чекала Петра зі Сходу.

Про війну Петро Кощей каже просто: хто, як не ми? Ось так традиційно і так по-чоловічому справжньо, відповідально за ці слова «Хтось говорить: я б туди не пішов. Інші кажуть: ми вас туди не відправляли. А ще: воюватиму, як сюди прийдуть. Але, як прийдуть, то буде пізно, то вже – як кулаками після бою махати», – говорить Петро.

І продовжує: «Після АТО/ООС я став краще цінувати життя. Подорослішав одразу. А ще об'їздив пів України і не тільки. До прикладу, 2014 року були під Савур-Могилою. Майже біля кордону. Їздили 2016 року до Львова на навчання, під керівництвом НАТО. І в Боснії були у відрядженні теж на навчаннях... 

– Що головне в житті? Які життєві принципи маєте? – запитую. 

– Звичайні. Будь людиною. Допомагай людям. 

Невеликий штрих. На війні Петро відвик курити. Коли з виразкою лежав у госпіталі. Зрозумів, що треба в цьому житті мати силу волі. Було то наприкінці 2016-го. Антоніна Анатоліївна, зворушено дивлячись на свого учня, додає: «Петро себе сам зробив таким, яким він сьогодні є. І як його колишня вчителька – поважаю Петра і ним пишаюся».

Людмила ПАРХОМЕНКО
Фото Алли ПРИМИ та надане респондентом 

Інші новини:


Запобігти страшній недузі

У  Всесвітній день боротьби з раком молочної залози варто вкотре привернути увагу суспільства до проблеми цього захворювання. Адже цей вид раку посідає перше місце в структурі онкологічної захворюваності у жінок. І в зоні ризику − кожна представниця прекрасної статі репродуктивного віку.

2021-10-25 11:53