«Головне – залишатися людиною!»

2021-10-13 08:39

Свого часу «Літературна газета» написала: «Нам ще належить усвідомити, що це за явище таке – Юрій Сбітнєв». Напевно, тільки нащадки з висоти свого часу гідно оцінять значущість цієї видатної особистості для літератури, для історії і становлення держави України-Русі. Хочеться в це вірити.

Коли Юрій Сбітнєв уперше їхав до Чернігова, дуже боявся, що стародавнє місто, яке живе в його уяві та в романі «Великий князь», виявиться не схожим на реальне. Але прозріння великого провидця НЕ підвело: : «Не узнать, и не вспомнить некогда ветхого кромля, малого детинца не узнать. Возвеличен над всею округой Всеволодов детинец, объят высоким насыпным валом с могучей крепостной стеной над ним, втрое шире стал, обустроен княжьим великим двором, в пору потягаться с Ярославовым киевским, с Красной площадью, с благолепным Спасом и чудом Бориса и Глеба, сотворённым дядей Давыдом Святославичем… И Окольный град велик с многими божницами по всем посадам самых знатных, самых умелых и преданных людей. И он — за возведёнными заново валами, за могучими стенами, как и ещё одна надёжная крепость для черниговцев — Третьяк-город. Умножилось неисчислимо людом, разрослось неудержимо Предгородье с ремесленными слободами, с торговыми площадьми и торжками, вымахнуло за реку Стрежень, к пашням и перелескам, а с другого краю упёрлось в Болдины горы, давно объяв Елецкий монастырь и древнюю Чернигову могилу… Кто покоится в ней — сам ли князь, либо любимая жена его, Чернига?»

На переконання Сбітнєва, назва «Красна площа» існувала вже тоді, вона була за часів Київської Русі головним торжищем і називалася Красною – від слова «красивий». А ось що прозрів письменник про народження і назву міста: «...То высокое, не шибко просторное чистое поле тесно обступили чёрные леса с трёх сторон, а с четвёртой — крутые горы с глубокими падями, заросшие вековечной дубравой — болдиной. В какие это было времена, не упомнилось, но на поле том прочно встал и возрос первый из всех первейших городов — град Чернигов. И первым князем его и всей Северской бескрайней земли был не князь Чёрный, коий в беспамятстве долгих лет стал оным, но славный древлей славою своею разумный и храбрый вождь — Черниг. Было это, когда на Северской земле мужья, обретая жён своих, брали для себя имена их. По одной только любви возникали новые семьи. Она и Он, третьих не было. Имя своё отдавала жена мужу, а он принимал его как верность ей единственной и новому роду. Только женщине дано приносить в Мир самый главный праздник всех праздников — Рождество. Имя первой княгини первого славянского княжества — Чернига — ягода».

Провидницькі одкровення Сбітнєва не раз підтверджувалися історичними знахідками й розкопками. Навіть один маститий учений сучасності, фахівець із епохи Київської Русі, який розпочав спочатку зі Сбітнєвим науково-історичну суперечку, після розкопок у Спасо-Преображенському соборі Чернігова зізнався письменникові, що готовий відмовитися від усього ним раніше написаного, бо письменник-провидець мав рацію.

«Я живу в 12 столітті, — казав Юрій Миколайович, коли писав роман. — Я бачу тих людей, природу, їхню повсякденність, живу з ними. Багато разів прокручую картини и лише потім пишу. Я нічого не вигадую, тому що вся історія живе у віртуальному світі, треба лише побачити її». Так він входив у Потік, і рядки самі лягали на білий аркуш. Письменник останні роки працював на комп'ютері, освоївши його вперше в 75 років. Одного разу, перебуваючи в процесі написання «Великого князя», Юрій Миколайович зізнався, що бачить на човні, що пливе з Царгорода в Русь, якогось юнака, але ніяк не може зрозуміти, хто це. І тільки через певний час цей юнак сам назвався і став одним із героїв роману.

«…Вошёл я в ритм по силам моим. Пишу чуть поболе странички за сидку. Птичка по маковке сыта бывает. Первую главу, которую считал законченной, буду ещё шельбирить. Что-то уберу, что-то допишу. Не задаю уже вопроса: кому это надо? Самому пока это интересно, и надо смотреть и видеть мне близких (почему?) людей. Я такого Долгорукого не знал и не ведал. А он взял и написался...» - зізнавався в листі другу.

Його літературний дар – від Всевишнього, від Слова, яке було Спочатку. І воно звучало в ньому завжди. Навіть листи, яких в його пошті тільки відправлених налічується більше чотирьох тисяч, – це неповторна Сбітнєвська проза. Часто доводилося писати листи під диктовку, і майже ніколи передбачуване мною слово не збігалося зі сбітнєвським, таким своєрідним, що відрізнявся від мислення звичайної людини, був його стиль. Друг письменника, критик і літературознавець Олексій Широков видав книгу, засновану на їхньому листуванні, «Вічний ЮС», яка, завдяки сбітнєвському стилю, читається на одному диханні. А передмова до «Великої княгині», складена Широковим із листів Майстра до нього, читається, як роман.

Існує термін «сбітнєвськоє кіно», про це «кіно» не раз доводилося чути й від читачів, коли, читаючи його живописну прозу, не тільки бачиш картини, а й відчуваєш тепло або холод, запах молоденьких бруньок, смак їжі, та так, що слина тече. Ось лише один абзац: «В увитых резьбою деревянных поставцах в осредье стола стоял ломаный сотовый мёд в кроплях полуденного солнца, пышные хлеба возлежали рядом, исходя печным калёным теплом, круто нарезанные ломти лежали на белых хустках по всей столешне, рядом с мисами, всклень наполненными похлебью (как скоро и разнести сумели!), с курящимся облачком сытого пара над ними, с янтарными блёстками, кружками и крапинами свежего жира, ещё не сомкнутого плёною, с круглой голяшкой косточки, вынырнувшей в самом центре жаркого круга; подле похлёбы — серебряные подковки солониц, блюда с печёной и жареной птицей, осыпанные мелко рубленой пряной травою, зелёными петельками лука, белыми долями сараны, кругляшками прочих съестных кореньев, тоже исходящие сытой испарью; в чашах — излозное вино, хмельные меды, малиновые, смородиновые, рябиновые наливки; квашеное, кислое, топлёное молоко в глиняных моходках, говяжья и рыбная студя в трапезных окорёнках и всё остальное, чего и не мог уцепить разом глаз».

Особлива музичність, ритміка притаманні прозі Сбітнєва, його багатющій мові. Він регулював кожну фразу, кожне слово, що вписується в звукоту його прози. «Только-только прольётся синева из небесных озёр, определив приход весны, как тут же над талежским угором в голубые снега прольётся звень жаворонка и будет звенеть без умолку до самого лета, до первых колосьев в хлебных полях. А следом, радуясь песне жаворонка, рассыплет по всей округе смех свой птица — пересмешник. И будут говорить талежские друг другу: «Слава богу, перезимовали». На поулочных деревьях объявится красноштанный дятел, залетит в сады, в княжью усадьбу, озорно застучит клювом в оконце Игоревой светлицы, побегает по коньку крыши, зальётся в весёлой трескотне. Не встать поутру и не лечь на ночь без той дятловой трещотки, без ответного пронзительного отклика дятлихи.

Разбуженные птичьими голосами, заговорят овраги, зазвенят ручьи, придёт водополье за прилётом грачей, за их вселенским граем, за кокотом скворцов. Схлынет паводок в гуле и плеске, с реки таинственно донесётся вкрадчиво: «Ку-гу, ку-гу», с мокрых ещё полей задиристое: «Чьи вы?» — удод и чибис вплетут свои голоса в мир талежской тишины; журавель-журавушка — любимец селян — громко закурлычет над крышами изб, в ближних моховых топях забалагурят кулики, хваля своё болото, на лесных утайных полянах затокуют косачи, но страстные их «трали-вали» потонут в ночном сельском безмолвии. Такая она, талежская тишина, вбирающая в себя любую звукоту, любой голос и остающаяся великой Божьей Тишиною. А в зимнюю пору она — как хлебный каравай: отрезай по ломтю и кушай…»

Могутній провидницький дар Майстра був звернений не тільки в минуле. Сбітнєв ще 2008 року скаже: «Якщо проллється кров між Росією і Україною, відбудеться світовий тектонічний розлом». Згадується роман «Велика княгиня» — «Вода в ладонях, коли сомкнуть их плотно, и мало не убывает. Из того живого ковшичка всласть напиться можно, а мало покажется — зачерпни ещё и лик умой. А коль врастопырь пальцы — вмиг утечёт вода, ни попить, ни лица умыть. Добрая да мирная жизнь на Руси — вода в ладонях сомкнутых. Длань врастопырь, и каждый палец мнит себя указным перстом: «Это моё! И то моё же!» Когда ложь правит Русью, нет в людях ни любви, ни веры. Тогда воры да пустословы с ярыжками и недотыкамками лезут во власть и властью упиваются. Идёт брат на брата, и сами князья куют крамолу друг на друга, и приходят иноплеменники, взимая дани в разоре великом... Летит вороньё на Русь со всех земных концов. Гаснет, потухает глас страждущих о добре, правде и справедливости. Поругаемы бывают они и побиваемы...»

Душа великого мислителя дуже вболівала за те, що відбувається тепер на Землі, він переживав як особистий весь біль і зло нинішнього світу, тому що сам був надзвичайно доброю людиною, не здатною ображатися навіть на несправедливість по відношенню до себе. «Я изжил полностью в себе обиду...» — його великої щедрої душі вистачало навіть на кривдників, які, сховавшись за псевдонімами, вихлюпували на нього ненависть і бруд в інтернеті. Він лише сміявся і шкодував цих жалюгідних людей, які в заздрості злостилися з-за рогу. Бо: «прекрасного молва не оскорбит» (Евріпід). Бездарність завжди мстить таланту...

Юрій Миколайович часто говорив: «Главное – не расчеловечиться». І ця заповідь завжди зі мною. 

«Плывёт в предвесенней небесной сини собор — могучий корабль преображённой любви, надежды и веры Сына Человеческого. Каждого примет на борт и каждому даст хлеб насущный, каждому утолит печали, жажду духовную. И за всё это малая лепта — быть человеком. Плывёт белый корабль — Спас черниговский в небесном океане в дали дальние, а всё тут, рядом, и взойти на него просто. Но не каждый удержится на палубе в дни штормов и неистовых бурь... Не каждый...»

Ольга ГРИНЬОВА
Фото авторки

Інші новини:


Запобігти страшній недузі

У  Всесвітній день боротьби з раком молочної залози варто вкотре привернути увагу суспільства до проблеми цього захворювання. Адже цей вид раку посідає перше місце в структурі онкологічної захворюваності у жінок. І в зоні ризику − кожна представниця прекрасної статі репродуктивного віку.

2021-10-25 11:53