Всерйоз і надовго: тридцять років у фермерській справі

2021-08-28 09:13

Хоча фермерство в Україні зародилося ще в дев’яностих роках минулого століття – із вступом у дію закону про особисте селянське господарство, офіційно своє професійне свято українські фермери почали відзначати тільки з минулого року. Неофіційно — з 2003-го, відколи 19 червня Верховна Рада прийняла новий закон про фермерські господарства. 

Не маючи єдиної стратегії, відповідного професіоналізму, нерідко —стартового капіталу, а заодно й належної державної підтримки, основну мету своєї діяльності приватні землевласники вбачали у вирощуванні сільськогосподарської продукції для власних потреб, а лишки планувати продавати. На перших порах держава виділила індивідуалам частину земель та пообіцяла по можливості їм допомагати. Однак невирішеність багатьох питань, пов’язаних з невизначеністю земельних відносин, диспаритетом цін, надмірним податковим навантаженням, недоліки у кредитуванні галузі, а ще недостатня державна підтримка не тільки гальмували створення та подальший розвиток фермерських господарств, а й змушували деякого відмовлятися від уже отриманої землі. 

Так було й на Носівщині. Відтак із понад п’ятдесяти фермерів­першопрохідців сьогодні залишилося не більше півтора­двох десятків. Якщо у більшості прогресивних країн саме фермерські господарства забезпечують продовольством своїх громадян, то чому в Україні ситуація складається зовсім не на їхню користь і які перспективи розвитку для вітчизняних дрібних сільгоспвиробників, тим більше, коли ринок землі вже відкрито? Про це розмова з головою Асоціації фермерів та приватних землевласників Носівщини Борисом Мельником.

— Борисе Григоровичу, готуючись до нашої розмови, перегорнула підшивку «Носівських вістей» за 1992 рік із матеріалами — власними та своїх колег, де ми розповідали про створення й діяльність перших фермерських господарств у тодішніх умовах колгоспного ладу. Власне, тоді ще й значення цього, запозиченого в американців, слова не всі розуміли. Для нас це просто були люди, які прагнули господарювати на власній землі, на своїх законних гектарах, переданих їм державою у довічне користування, чи й навіть на орендованих землях запасу. Хоч, заради справедливості, мабуть, таки варто сказати, що дехто з них, крім бажання, на жаль, навіть не розумів, що з тією землею робити далі. Вони ж, зрештою, першими й зійшли з фермерської дистанції. А найвитриваліші залишилися в цій професії всерйоз і надовго…

— Зрозумійте, що на той час багато хто сприймав нас не як першопрохідців­реформаторів, а немов якихось бунтарів­неформалів, котрі першими взялися розхитувати основи колгоспного ладу. Якщо держава зверху дала право на життя одноосібникам, то на місцях нам зачасту лише ставили «палки в колеса». Мовляв, хочете землі — беріть, але виділимо десь на невгіддях, із низьким балом родючості, ще й побачимо, чи зможете ви туди доїхати. У кращому випадку придивлялися до нас, у гіршому — тихенько кепкували. Ми ж уже тоді думали про можливість розширення своїх наділів хоча б до 50-100 гектарів. 
Знов таки давайте згадаємо, в яких умовах працювали нові землевласники: з державних фондів бензин, дизельне пальне, насіннєвий матеріал, засоби захисту рослин першочергово отримували колективні господарства, затим, за залишковим принципом, якась дещиця перепадала й нам. Оце й уся державна підтримка. Самостійно ж щось дістати — зась. І до пільгових кредитів нам теж доступу не було. Втім, на той час і сільгосппідприємствам, де вже також маячила близька перспектива роздержавлення та розпаювання, не надто легко господарювалося …

— Може, в тому була й найголовніша помилка деяких приватних землевласників, що, отримавши власну землю, вони продовжували працювати на ній старими дідівськими методами, економлячи на всьому та покладаючись лише на власні руки, орієнтуючись на колгоспний досвід…

— Без розробки власної стратегії розвитку, освоєння нових сівозмін, без набуття нових професійних знань, не купуючи техніку та інші матеріальні ресурси, не можна розвиватися – це було очевидно вже від самого початку. Готуючись до свого першого засіву, фермери «витрясли» всі свої заощадження і весь стартовий капітал пустили на зміцнення матеріальної бази, але цього було замало… Щоби вижити бодай на початковому етапі, ми знову змушені були кооперуватися. Тільки об’єднавшись у міні­асоціації, можна було співпрацювати з банками, отримати кредит та вскладчину купити комбайна, трактор, жатку, іншу причіпну грунтообробну техніку тощо. 

— «Агат», «Колос», «Промінь» — це були назви тодішніх фермерських асоціацій… У вашому «Агаті» крім Вас та брата Анатолія, пам’ятається, ще були Сергій Дмитренко, Олексій Кратко, Василь Лукінчук, у «Колосі» — Микола Кравченко, Михайло Сало, Василь Круковський... Свого часу на моє запитання, яким, на вашу думку повинен бути фермер, ви відповіли: не лінивим, економічно, політично та юридично підкованим, людиною різнобічно розвиненою й компетентною, з умінням користуватися технікою. А ще наголошували, що сучасному фермерові просто необхідно знати й уміти все на рівні найсучасніших вимог, володіти відповідною інформацією. З тих пір своєї думки не змінили?

— Звичайно, ні. Більше того, додам, що сьогодні фермерський рух продовжує існувати та розвиватися, багато в чому завдячуючи саме цим рисам. Завітайте на площі, де наразі господарюють фермери Валентин Руденко, Володимир або ж Олександр Оксимці, Григорій Калинка, Анатолій Мельник, Сергій Чайка, Бойки — Анатолій Михайлович чи Анатолій Миколайович, Олександр Кобрисев, і ви в цьому теж переконаєтесь. Змінилася сама концепція обробітку землі – свого часу прийнятий новий Земельний кодекс апріорі дав черговий поштовх зростанню потенціалу фермерських господарств та концентрації в них сільськогосподарської техніки й обладнання, нарощування матеріальної бази, капіталу й земель за рахунок майнових та земельних паїв колишніх колективних господарств, додаткової оренди земельних ділянок тощо. Сучасні фермери вже давно не працююють тільки на себе та власні родини, а є повноправними гравцями на вітчизняному аграрному ринку, співпрацюючи з відомими, в тому числі, й зарубіжними компаніями та фірмами. Ми вже не боїмося брати кредити й купувати техніку, укладаємо договори на постачання вирощеної сільгосппродукції й не потерпаємо через відсутність ринку збуту. І з цим теж варто рахуватися.

— Тобто, підбиваючи підсумок, можна сказати, що за тридцять непростих років глевкий окраєць фермерського хліба нарешті перетворився в розкішний та пухкий коровай…

— На жаль, сказати так я не можу. Адже ці три десятиліття були для кожного з фермерів важким і, на жаль, постійним випробуванням на виживання та міцність. Причому, багато в чому не тільки у фізичному плані, а й політичному. Адже кожен наступний президент і кожен наступний уряд, по суті, був «непробивним» для нашого брата фермера, майже всі аграрні урядові ініціативи були підлаштовані під будь­кого, тільки не під нас. Здається, лише за прем’єрства Юлії Тимошенко фермери могли розраховувати на дотації на гектар зернових та дешевше пальне. Тобто, можна вважати, що українські фермери самі себе «зробили», й саме тому наразі кожному з нас болить те, що відбувається сьогодні на ринку землі, де, по суті, вже майже відкрито господарюють латифундисти. Саме цим, на жаль, сьогодні якраз і можна пояснити чергову тенденцію скорочення фермерських господарств. Далі, як кажуть, буде тільки гірше. Звідки навіть середньостатичному фермеру знайти гроші, щоби викупити ту землю, яку держава колись давала у довічне користування (хоч, власне, закон зворотної дії й не має)? Чи можемо ми конкурувати з великими агрохолдингами — це питання риторичне. Загалом, я завжди вважав: якщо фермерські господарства будуть обробляти хоча би від п’ятисот і до тисячі гектарів землі, дуже скоро наша Україна зможе стати однією з найуспішних європейських держав. Чому? Бо цього, вистачить, щоби ця провідна галузь працювала справді ефективно, прибутково, збираючи високі врожаї зернових та інших культур. Тобто господарюючи на такій площі, не буде проблем із дотриманням посівної сівозміни, а отже, не виснажуватимуться грунти й затримуватимуться грунтові води. Маючи таку кількість гектарів, можна буде експериментувати, вирощуючи не тільки традиційні технічні — соняшник, кукурудзу та сою, а й інші високоліквідні й затребувані на ринку сільгоспкультури. Завдяки вигідному кредитуванню (а весь світ сьогодні живе за рахунок нормальних, а не грабіжницьких банківських позик), приватні землевласники зможуть купувати найсучаснішу техніку та обладнання — а це прямий шлях до запровадження ефективних прогресивних технологій й, відповідно, належної віддачі землі високими врожаями. Кажу це, орієнтуючись на власний досвід. Обробляючи 500 гектарів землі, з року в рік, завдяки дотриманню технологій, отримую хороші намолоти, що дає можливість розвивати власну матеріальну базу, купувати нову сучасну техніку й, звісно ж, дбати про добробут та достаток родини…

— В одному з тих, тепер уже далеких інтерв’ю ви ділилися мрією про будівництво власного котеджного містечка з усіма неабхідними господарськими спорудами, відпочинковою зоною та ставом, аби жити своїм сучасним фермерським хутором…

— Тоді моєму синові Олегу було лише одинадцять, а він уже був моїм помічником у полі й біля техніки. Він і сьогодні поруч зі мною, і внук Денис змалечку крутився біля нас і біля техніки, знаючись на ній не гірше від досвідченого механізатора чи кобайнера. Й інші члени родини — дружина, невістка, зять — теж знають смак нелегкого хліборобського хліба. Тож можна сказати, що ця мрія, нехай і без котеджного містечка, здійснилася. Оце і є той найперший стимул, який свого часу змусив опановувати нове, багато в чому невідоме ремесло. Власне, ті ж турботи не полишають і нині. Однак мушу визнати, що це не ті, обтяжливі й надокучливі проблеми, яких хочеться якомога швидше позбутися. Вони інші — притягують, немов магніт, змушують і далі продовжувати викладатися на повну, до останку. Бо, і це найголовніше, я бачу реальні результати своєї праці, свого життя. Думаю, що мої колеги­фермери думають так само. 

Розмову записала Катерина ГАВРИШ

 

Інші новини:


Запобігти страшній недузі

У  Всесвітній день боротьби з раком молочної залози варто вкотре привернути увагу суспільства до проблеми цього захворювання. Адже цей вид раку посідає перше місце в структурі онкологічної захворюваності у жінок. І в зоні ризику − кожна представниця прекрасної статі репродуктивного віку.

2021-10-25 11:53