Перша олімпійська зірка незалежної України Валентина Цербе

2021-08-24 09:23

Наша прилучанка Валентина Цербе 23 лютого 1994 року, на Олімпійських іграх в норвезькому Ліллегаммері, виборола першу в історії незалежної України бронзову медаль. У спринтерській гонці на 7,5 кілометра Валентина Цербе здобула бронзову нагороду.

Також Валентина Цербе – заслужений майстер спорту України, має медалі на чемпіонатах світу, Європи, етапах Кубків світу. Вона отримала орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, звання почесної громадянки міста Прилук, яке їй стало рідним.

З легендарною біатлоністкою ми розмовляли в Чернігові, в парку біля П’ятницької церкви і фонтанів після закінчення Всеукраїнських змагань серед юніорів та юніорок із нагоди 30-річчя незалежності України, де відбувався відбір на літній юнацький чемпіонат світу.

Про Олімпіаду в Токіо і в Ліллегаммері

– Олімпіада (як і інші змагання) – справа непередбачувана. Тобто у ній є і сила волі до перемоги, і нестримне бажання бути першим. І дуже-дуже кропітка робота на тренуваннях. До виснаження сил буває. І, звісно, удача нікому не завадить. І щасливий він, його величність випадок, – теж. Ось у Токіо від нашої фехтувальниці Ольги Харлан усі чекали золота. А вона закінчила змагання в 1/16 фіналу. Усі чекали золотої медалі від стрибунки Ярослави Магучіх, котрій 19 років. Адже вона була першої на чемпіонаті Європи цього літа. Але дівчина отримала бронзу... Ми знали, що є Жан Беленюк. Але ж він у Верховній Раді.

Тренувався в штатному режимі. То занадто не сподівалися. А тут – переконливе золото. Олена Костевич не побоялася нести прапор. І отримала бронзу.

– А як було у вас, Валентино?

– Я перед Олімпіадою була темною конячкою. У мене вірив тільки тренер. А наступна Олімпіада в Нагано – тоді всі сподівалися, що матимемо золото, бо на естафеті в Україні перемогли. Але склалося так, що були п’ятими. У Ханти-Мансійську того ж року в спринті одразу наприкінці сезону я золото все ж отримала. Тому часто буває, що сподіваєшся на одних, а вистрілюють інші.

Щойно, перед нагородженням у юніорських змаганнях, де я була суддею, проходила естафета. І так само були неочікувані результати. Програвали лідери, на жаль. Бо не вивчений ще до кінця організм людини, психіка. І – це, зрештою, спорт, хвилювання, адреналін і, буває, страх. Маю ще сказати: певний плюс, що в Токіо на Олімпіаді були порожні трибуни через пандемію. Бо вболівальники впливають на суддів. На підсвідомому рівні. Є якийсь магнетизм.

Одне слово «Вітаю!»

– Але ж уболівальники допомагають і спортсменам...

– Звичайно. Ось порівняю теперішній час і наш, тодішній. Коли я була на Олімпіаді, мій чоловік проходив чергове обстеження у шпиталі в Києві. Дізнався про мою медаль, пішов відправити телеграму. Але тоді то було дуже дорого. На поштамті йому сказали про це. Аби вистачило грошей, він написав лише одне слово: «Вітаю!» Дівчата ледве знайшли, де це той Ліллегаммер. І ось я тримаю в руках маленький папірець із цим прекрасним теплим словом. І воно мене гріє і робить щасливою... Мобілок, звісно, у нас тоді не було. Та й звичайний телефонний апарат теж був радістю. Пам’ятаю, нам давали картки і три хвилини можна було порозмовляти з домом. Тоді тренер на відстані міг підбадьорити. Бо Микола Зоц у Ліллегаммер не поїхав. Адже я тоді «вскочила в останній вагон». А зараз усі комунікації до послуг спортсменів. Говори донесхочу. Близькі люди теж можуть поїхати. Інтернет. Але він – палиця з двома кінцями. Хтось тебе там хвалить, а хтось так паплюжить, що від негативу одразу зникає настрій, а в тебе, наприклад, завтра вкрай відповідальна гонка... Великий плюс – і спонсори, котрі дають кошти на екіпірування, інвентар, тренування. Але чим більше дають – тим більша відповідальність.

На лижах Ніни Лемеш

– Мені й на олімпійський відбір, і на Олімпіаду відома наша біатлоністка, моя подруга, а нині – перший заступник голови Чернігівської обласної ради Ніна Лемеш дала свої лижі. Бо нас у сім’ї було п’ятеро доньок. Сотні доларів на лижі ми витратити не могли. А Ніні лижі подарували старші брати-ексбіатлоністи. На відборі в Карпатах лижниця Марина Пестрякова позичила своє взуття, бо моє не підходило до кріплень. Черевики були мокрими, адже лижниці змагалися першими у відлигу. Я тоді заштовхала газети в середину і феном за пів години те взуття висушила. І побігла. Перший день – і перемога. Я тоді не була у збірній на фінансовому забезпеченні на тренування. Усі здивувалися: чому Цербе? І чому погано виступили ті, на кого давали кошти? Але начальник команди сказав: коней на переправі не міняють. На другій гонці відстрілялася я чудово. І побігла. Переді мною була досвідчена спортсменка з Сум Марина Сколота. І Микола Зоц мені каже на бігу: «Якщо ти її доженеш – потрапиш на Олімпіаду». Я майже наздогнала. Мене чернігівські юніорки вітали, обіймали. А я зі сльозами кажу: так я її не обігнала. Але – була на голову вище. Так я потрапила в збірну.

Різні види шоку

– А перший мій виїзд за кордон був до Німеччини. То були етапи Кубку світу. Перший мій шок стався від менталітету країни – дивовижно доглянутої, сучасної, чистої, де в супермаркетах усе було! А другий шок – коли я побачила, які навколо мене зіркові відомі спортсмени, лідери, котрих показують по телебаченню.

Коли ж я була в Німеччині на других змаганнях – то вже зрозуміла, що я не гірша, а навіть краща! А на третіх, теж кубкових змаганнях в Італії, мене поставили в естафету. Я чудово пробігла перший етап. Була п’ятою. І для України то був шок. Бо ми так близько від лідерів ніколи не були! І тоді той же чиновник, котрий говорив про коней і переправу, сказав зовсім інше: нарешті на Олімпіаді є стартер.

Ліллегаммер

– Я знала, що на Олімпіаді буду бігти тільки перший етап естафети. Але все вийшло інакше. Моя теперішня подруга Олена Петрова із Сум бігла 15 кілометрів. Вона наплутала кола, і її зняли з дистанції. Тоді ж вирішили: оскільки я мала бігти естафету, то для тренування мене відправили на спринт, аби я придивилася й не заблукала. Є на світі Бог, чудова спортсменка Олена Петрова через чотири роки, в 1998 році, на 15-ти кілометрах, на наступній Олімпіаді, завоює срібло. А мені у спринті дісталася в Ліллегаммері бронза. Перша медаль незалежної України! Хоча дуже не вистачало поруч тренера. Проте ми дуже хотіли перемагати. Але як? Коли навколо спортсмени у такому спорядженні, з такою підтримкою. Та у нас була приказка: стріляй у нулі. Я так і зробила. Біжу фінішне коло – і раптом чую: можеш просто йти пішки, не витрачай сили. Але я пам’ятала настанови Миколи Зоца: змагайся з секундоміром. І бігла щосили, й довго була першою на лижні. Потім мене обійшла талановита білоруська спортсменка, досвідчена, старша на п’ять років, чемпіонка світу Світлана Парамигіна. А затим обігнала спортсменка з Канади Марім Бедар, котра отримала уже другу золоту медаль.

Микола Зоц мені казав на укатці перед Олімпіадою казав – щодня 40 км маєш пройти на лижах. І я тренувалася. Щодня вранці протоптувала трасу, і вже після цього падала з ніг. Але свої 40 визначених кілометрів все одно долала. Чому без тренера? Бо він з молодіжною збірною був на тренувальних зборах. Так і на Олімпіаді – я тренувалася звечора до знемоги, а вранці раптом спринт...

Мене часто питають про медаль журналісти різних видань, телеканалів. А краще спитати чоловіків, дружин спортсменів: як це – чекати в ті часи, коли нормального зв’язку не було...

Шлюб за пів години і квартирне питання

Після Олімпіади ми з Анатолієм ще були в громадянському шлюбі. Одружитися офіційно було просто ніколи. 23 лютого я виграла медаль. 2 березня нас зустрічав Президент. І, як я дізналася, це сталося тому, що тренер Оксани Баюл Галина Змієвська, сказала: спортсменів, які привезли перші олімпійські медалі, має зустріти Леонід Кучма. На цю церемонію ми чекали добу в готелі... 3-4 березня я приїхала в Прилуки. Святкували. Розраховували, що буде гарне весілля. Але 11 березня, в четвер, за 15 хвилин до закриття ЗАГСу мій ще один тренер Олександр Іванович Прядко говорить: ти маєш сьогодні терміново одружитися. У п’ятницю готуються документи. В суботу вилітаєш на чемпіонат Європи в Фінляндію. А поки будеш на змаганнях, виконком дасть вам ордер на квартиру. Ми галопом примчали на службовому авто з тренером і моїм майбутнім чоловіком до ЗАГСу, не у святковому вбранні, без обручок. Під вальс Мендельсона жінка, котра нас розписувала, питає, де моя дружка. І що ви думаєте, моєю дружкою був... водій. Так я стала – Валентина Цербе-Несіна. Але образливо ось що. Сьогодні ти чемпіон чи призер Олімпіади – отримуєш квартиру, машину, кошти... А ми обіцяної тодішнім мером квартири чекали довго. І така весільна церемонія була, напевно, поспішною. Бо ми так і не зіграли справжнього весілля, у мене не було білої весільної сукні, гостей... Хоча я стала студенткою Чернігівського педінституту. У 25 років. Та мені було соромно, що у мене немає весільного фото, а дівчата-однокурсниці просили його подивитися. І ось уже проминуло срібне весілля. А ми все без урочистостей... Жартуємо – на золоте точно встигнемо все зробити.

Скажу, що після Олімпіади цього ж року ми з дівчатами на чемпіонаті Європи на естафеті завоювали третє місце. А квартири мені так і не давали. Ось уже і літні змагання позаду, а «віз і нині там». Ми з тренером прийшли до мера, а він каже – на черзі суддя, прокурор, заслужений будівельник України. І однокімнатних квартир немає. Та й Прилуки не сприймали тоді мене як таку, котра щось зробила для України, їхнього міста. Бо я родом з Житомирщини. Там закінчила деревообробний технікум і за розподілом приїхала до Прилук працювати на меблевий комбінат. Було мені тоді 18 років. Тоді ж розпочалися мої серйозні спортивні тренування і змагання.

У же новий мер 2002 року подав мене на звання «Почесний громадянин міста Прилук». А потім я в Австрії на етапі Кубку світу була третьою. І тренер прийшов знову до мера й питає в нього: «Як ми зустрічатимемо Валентину Цербе?» Тоді вже у грудні я нарешті отримала двокімнатну квартиру. Але цим завдячую заслуженому будівельникові України Петру Григоровичу Коломійцю, який сам поступився мені чергою. На жаль, його вже немає на світі.

– А далі?

– Я залишила великий спорт 1998 року. І... пішла на біржу праці. А з 2000 року до березня 2020-го була віце-президентом дитячо-юнацької футбольної школи «Європа», меценатом якої був народний депутат Валерій Дубіль. Щодо любові до футболу. Про це питали в мене не раз. Футбол мене особливо не цікавив. Але в Прилуках усе виявилося інакшим. Спочатку то була футбольна команда ФК «Європа». А потім ДЮФШ. Я тоді пропагувала цей спорт із задоволенням. Адже були захоплені футболом діти. Не всі стали професіоналами. Однак робота велася колосальна. Я сьогодні в футболі фахівець.

– І менеджер. І спортсменка зі світовим ім’ям, яке було визитівкою.

– На жаль, школа ця торік закрилася. Зіграла роль пандемія. Але сьогодні я продовжую займатися в спорті вже як суддя змагань. Таких, які нещодавно відбулися в Чернігові і про які ми вже говорили. Спілкуюся з дітьми, раджу, підказую. Я буваю в різних регіонах. Окрім суддівства, веду відеощоденник змагань. Ці відео з’являються в інтернеті. І таким чином теж я пропагую біатлон. Розповідаю дітям історію цього спорту. А ще беру скрізь свою медаль. Я не здуваю з неї пилинки. Бо вона – найкраща пропаганда біатлону. Її хочуть побачити, доторкнутися. Навіть олімпійські кільця, було, відвалилися. Але чоловік потім міцно їх прикріпив.

Валентина-відеомандрівниця

– Ми з задоволенням почали з чоловіком подорожувати. Щоправда, 2014 року поїхала в Сочі на Олімпіаду як ветеран олімпійського спорту. А потім були Тайланд, Шрі-Ланка, Занзібар, Домінікана, двічі Єгипет. Ще додам Болгарію, Чорногорію, Туніс, Грузію. Маю сказати, подорожуємо ми із задоволенням. Завжди чимало коштів витрачаємо на екскурсії. І я всі подорожі фільмую. Наразі чоловік мріє побувати в Австралії, а я в Америці і Канаді. Ми відкриваємо для себе новий цікавий світ. І для тих, хто дивиться мої відеомандри. Чимало людей потім обирають наші маршрути. Часом нам кажуть: та що ви знайшли в тій Африці? Знайшли. В Занзібарі бачили, наприклад, як учитель на березі річки в холодку вивчає з дітьми англійську мову. А в Тунісі дитина дивиться на нас, європейців, а спілкуватися нам важко. Хоча цей хлопчина вже знає сім мов. Не всі однаково, але... А ми?.. Думаю, час зайнятися іноземною.

Ми скрізь із чоловіком їздимо. І я не можу не показати це на своїй сторінці у ФБ.

Про особисте і хобі

– Я рада, що у мене велика родина. Всі ми п’ятеро сестер дружимо. Допомагаємо одна одній. Прізвище в мене німецьке. Дідуся звали Карл Августович. Хотіла знайти якісь корені своєї рідні в Німеччині. Але, на жаль, поки що не вдалося.

Останніми роки відкрила для себе плавання, щодня – 1,5-2 години. В будь-яких водоймах плавати не боюся. Ось поки тривали змагання в Чернігові, я щодня двічі перепливала Десну туди й назад. Водою знімаються стрес і напруга.

Життєве кредо

– «Це мені потрібно. Я зможу, я зроблю». Я багато кому допомагаю. Часто моя голова – як шафа. Полиця звільняється – і зразу заповнюється. (Усміхається) Так і живу. Інакше просто не можу. Усе вмію. Мама нас навчила робити все, аби її донькам перед свекрухами не було соромно. І грядки обробляю. Консервую овочі, варю варення. Використовую неймовірні рецепти – кабачкова ікра з оселедцями, малинове варення з бананами; вишня, начинена грецькими горіхами...

І відволікаюся від роботи й буденності у подорожах і спілкуванні з друзями та цікавими людьми. А спорт завжди поруч.

На завершення можу з упевненістю сказати – Валентина вже стала спортивним репортером. Її яскраві, цікаві відеосюжети з професійними коментарями – то справжня репортерська журналістика. Тому ви, пані Валентино, в нашій команді. Пишаємося!

Спілкувалася Людмила ПАРХОМЕНКО

Фото надані респонденткою

Інші новини:


Приголомшливий успіх чернігівських плавців на чемпіонаті світу

Чернігівські плавці з інвалідністю вибороли 2 золоті та 11 срібних нагород на 1-му Чемпіонаті світу з плавання на короткій воді серед спортсменів з порушеннями слуху. Змагання проходили з 13 по 21 листопада у місті Ґлівіце (Польща), повідомляє Новий Чернігів.

2021-11-29 08:31